«Поліція воює на рівних зі Збройними силами України та добре справляється зі своєю роботою, заливаючи її ворогам» 15.09.2025 11:49 Укрінформ Історії бійців батальйону поліції спецпризначення, які захищали Україну на фронті
Знати одне одного за позивними, бути поруч одне з одним на найнебезпечніших бойових позиціях, а потім допомагати їм адаптуватися до цивільного життя. Це можливо лише для тих, кого тепер називають «рівними».
Ветеранська спільнота сьогодні, мабуть, одна з найбільших в Україні. Призначення ветеранів на керівні посади в різних ветеранських сферах стало звичною практикою.
Як це працює на практиці та що кажуть бійці – у статті Укрінформу.
ДУМУЄ ПРО БІЙЦІВ ПІД ЧАС ЛІКУВАННЯ, ПРО СІМ'Ї ЗАГІРЛИХ
З «Арабом» ми познайомилися на початку повномасштабного вторгнення, коли він виконував бойові завдання на запорізькому напрямку. На той час він був командиром підрозділу батальйону міліції спеціального призначення (стрілецького).
Коли почалася велика війна, В'ячеслав Лощенко (відомий як «Араб») вже мав чималий бойовий досвід, оскільки у 2014 році добровольцем вступив до щойно сформованого батальйону міліції «Київ-1». Вже у липні 2014 року частина особового складу батальйону вирушила до Донецької області, де брала участь в АТО.
«Араб» має нагороди Президента України «За військову службу Україні», «За участь в антитерористичній операції», «За оборону України», медалі «За бездоганну службу» 3-го ступеня та «Честь. Слава. Держава», «Козацький хрест» 1-го ступеня, «Таврійський Золотий хрест». Також був нагороджений особистою вогнепальною зброєю. Окрім нагород, має численні поранення, одне з яких отримав у грудні 2024 року, але попри це продовжував виконувати бойові завдання. У травні 2025 року Лощенку запропонували посаду помічника начальника Головного управління поліції в Запорізькій області з питань ветеранської політики. Він погодився.
Тепер ми зустрічаємо його не на позиціях, а на передовій Запоріжжя. Чоловік піклується про поранених бійців, допомагає рідним та близьким своїх загиблих товаришів.
– Основний напрямок моєї діяльності – турбота про родини загиблих хлопців, поранених, допомога бійцям під час лікування, реабілітації, адаптації. Ми постійно на зв’язку: якщо їм потрібна допомога, вони знають, що можуть зателефонувати мені в будь-який час, якщо їм потрібна моя фізична присутність, я приїду. Багатьох із тих, з ким я зараз працюю по лінії ветеранської політики, я знаю зі служби, з багатьма з яких я був на фронті. Мій обов’язок – допомагати їм, – каже В’ячеслав.
Він каже, що немає такої проблеми, яку не можна було б вирішити.
– Ми налагодили взаємодію з громадськими організаціями, волонтерами, державними установами тощо, – додає він.
Він згадує, як минулого літа запорізькі поліцейські зустріли з пологового відділення Єлизавету Дергільову, дружину товариша-вибухотехніка, який загинув під час виконання службових обов'язків. Трагедія сталася 14 січня в Херсонській області під час розмінування бойової частини нерозірваного БПЛА. Ворожий безпілотник здетонував, і Ілля отримав смертельне поранення.
Єлизавета Дергілова
– Коли помер мій чоловік, я була на перших місяцях вагітності, – каже Єлизавета. – Саме В'ячеслав наполіг, щоб я стала на облік. Він усіляко мене підтримував. Я відчула перейми 26 травня, думала, що це, так би мовити, тренувальні перейми. Але ні. Вже була комендантська година, я зателефонувала В'ячеславу, він мене зустрів, супроводжував до пологового відділення. Коли ми їхали, стався теракт.
За кілька годин вона народила доньку, яку назвала Анею.
– Я дуже хотіла повісити металевий дзвіночок з ініціалами чоловіка на меморіалі «Дерево пам’яті», але не знала, куди звернутися. Ми поговорили з В’ячеславом, він все пояснив. Я знаю, що можу написати чи зателефонувати будь-коли, що я не одна. Перші місяці після смерті Іллі були дуже важкими. Я думала, що це все, кінець. Минуло півроку – і ти розумієш, що поступово вчишся з цим жити. Звикаєш. Тепер мене тримає донька, є брати чоловіка, які підставлять плече. Життя не закінчується, – каже жінка.
Сам В'ячеслав, розповідаючи про маленьку Аню, змінюється на обличчі. Каже, що коли вона народилася, відчув «круті емоції». Він часто відвідує будинок Дергіль, каже, що вони для нього як рідна сім'я.
ДЯКУЮ ХРЕЩЕНОМУ БАТЬКОВІ ЗА НІЖКИ
– Хлопцям, які повернулися з фронту або проходять ротацію, іноді важко спілкуватися з цивільними. Мені з ними легше, бо я знаю їхні потреби, я сам пройшов цей шлях, був поранений. З ветеранами повинен розмовляти лише ветеран. Людина з цивільного життя не зможе зрозуміти суть того, що їм потрібно, – каже Лощенко.
Це підтверджує його брат, Павло Черниченко. Чоловіки разом служили у “стрілецькому” спецпідрозділі.
– Цей батальйон найкращий в Україні серед поліцейських, – каже Павло. – Усі хлопці навчені та мотивовані. Усі вони як скеля, як один, щодня виконують бойові завдання. Я був командиром мінометного розрахунку. Атакували дрони FPV, шестеро отримали поранення, серед них командир роти В'ячеслав Лощенко та я. Деякі з поранених вже на бойовому чергуванні, деякі проходять лікування.
Я прошу його пам’ятати той важкий день – 28 грудня 2024 року.
– Ранок. Привезли нам міномет, і так сталося, що прилетіли FPV. Нас сім годин «кошмарили» – і безпілотниками, і артилерійським вогнем. Пощастило, що поруч були невеликі бліндажі, хлопці туди один одного перетягували. Ми не панікували, тому втрат не зазнали. Все було скоординовано, – каже Павло.
«Тобі вдалося вчасно сховатися?» — питаю я.
«Нам пощастило», – відповідає він.
– Поки ви чекали на евакуацію, ви самі собі допомагали?
– У розрахунку був кум, він мені допомагав. Багато фрагментів – ноги, сідниці, спина, руки – все було порізано. Він упакував і перев'язав.
– У нього є спеціальна освіта? Звідки він знав, що і як робити?
– Нас постійно повчали, були винесені уроки. Він оцінив ситуацію і, дай йому Боже здоров'я, не накладав джгути на мої ноги, бо за сім годин була б ампутація. Він надав чудову допомогу. Хоча сам був у важкому стані, контужений. Усі хлопці, з якими я був на фронті, для мене – Люди з великої літери, – додає співрозмовник.
Він називає В'ячеслава не інакше, як бойовим офіцером. Каже, що той пройшов довгий шлях, служив у різних спецпідрозділах, і що ветеранам і діючим солдатам легко з ним спілкуватися.
– Слава – командир. Він знає, як все організовано, може дати поради. Коли я чую «міліція не воює», це дуже (сміється, – ред.)… Бо наш спецназ воює з 2014 року, наші хлопці пройшли Донбас і Луганську області», – каже Павло.
Зараз солдат проходить лікування. Він отримує його безкоштовно. Після поранення у нього серйозні проблеми з рукою. Каже, що вона не працює. Потім буде реабілітація, «зняття з озброєння», але нікуди їхати не планує. Каже, що допомагатиме армії, і знайде роботу в цивільному житті.
«Я ДІЙСНО ХОТІВ ВИЖИТИ»
Серед поранених під час того грудневого нападу був Владислав. Ми не називаємо його прізвища, бо в чоловіка залишилися родичі на окупованій території. Ми зустрілися з ним майже випадково. Так сталося, що він прийшов до Лощенка, щоб допомогти з деякими документами.
«На даний момент мені потрібна реабілітація, мені надають медичну допомогу. Зі спецпідрозділів я, мабуть, більше не зможу вийти», – каже Владислав.
28 грудня відбувся його перший бойовий виліт.
– Ми збиралися готувати мінометну позицію, і під час доставки міномета та БК прилетіли дрони. Спочатку один, він упав дуже близько. Потім ще п'ять. Вони летіли один за одним. Орки не літали над машиною, а працювали на нас. Потім нам дуже пощастило. Все почалося о 6-й ранку і закінчилося евакуацією, яка змогла дістатися до нас о 14:00. Ми чекали сім годин. Весь цей час був адреналін, сила волі, підтримка наших товаришів. І я дуже хотів вижити. Спочатку мені допоміг товариш на ім'я Богдан, а потім командир моєї роти В'ячеслав Лощенко, – каже він.
У нього в руці фрагменти. Він каже, що їх там багато.
«Не всі хірурги беруться за операцію. Є фрагменти, які можуть інкапсулюватися, а є ті, які можуть вийти через рік чи два», – додає він.
Кожен зі співрозмовників неодноразово повторював важливість підтримки – як на війні, так і в цивільному житті. І кожен сказав: «Поліція воює на рівних з підрозділами Збройних Сил України і добре справляється з цим завданням для ворогів».
Реабілітація поліції Ветерани війни Війна дронів з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
