«КАТ»: підрозділ, який зірвав сотні ворожих штурмів Репортаж 29.07.2025 11:50 Укрінформ Бійці окремної роти безпілотних систем дистанційно мінують ворожі позиції та рятують побратимів, які опинилися в пастці
Підрозділ «КАТ» входить до складу 91 окремої Охтирської бригади підтримки, яка є частиною інженерних військ Сухопутних військ Збройних сил України.
«Ворог точно знає про нас. Ми чуємо, як вони говорять про це по радіоперехопленнях», – з гордістю кажуть бійці підрозділу.
Усі мають на однострої іменний шеврон підрозділу. На ньому зображено чорного вовка. Командир каже, що це єдина тварина, яку не можна приборкати.
«КАТ» створений восени 2023 року за ініціативи військовослужбовця Федора Кіселара. З відкритих джерел відомо, що він учасник АТО, з перших днів повномасштабної війни брав участь в обороні Сумщини, очолив мобільну групу із знешкодження ДРГ та керував групою прикриття для саперних підрозділів. Боєць має позивний «КАТ» та є командиром свого підрозділу, який за допомогою гексакоптерів уже два роки добряче «насипає» ворогам.
З 2024 року «КАТ» виконує бойові завдання на Запорізькій ділянці фронту. «Робоче місце» бійців розташоване практично на лінії бойового зіткнення, куди вони зазвичай заїжджають вночі. Підрозділ працює з гексакоптером, що має назву «Вампір». Це великий дрон, який важить 15 кг і здатен нести на собі стільки ж кіло корисного навантаження (міни, або ж гуманітарні вантажі). «Птаха» може здолати шлях завдовжки 13–15 км в один бік та оснащена потужною батареєю, яка робить реальним 40-хвилинний політ. З підрозділом ми домовляємось про зустріч в денний час десь у запорізьких степах, щоб роздивитись «Вампіра» і мати можливість нормально поговорити з їхнім командиром.
ГУМАНІТАРКА, ЩО ВПАЛА НА ГОЛОВУ
Ми під’їхали на заздалегідь визначене місце, екіпаж швидко виходить з машини та починає готувати бойову «птаху» до польоту. Один із чоловіків встановлює антену, інші – вивантажують БК та сам «Вампір». Все відбувається чітко, злагоджено й займає кілька хвилин. Бійці пояснюють, що свої бойові позиції зазвичай ще захищають різними засобами, бо ворог постійно намагається розвідати розташування екіпажу дронарів. Командир взводу безпілотних авіаційних комплексів на позивний «Донбас» говорить, що росіяни не розрізняють важкі бомбери. Для них вони всі є «Бабою Ягою».
– Коли чуємо по перехопленнях, як вони доповідають: «"Баба Яга" над нами», то радіємо. Вони намагаються протидіяти, але ми придумуємо щось новеньке, – каже боєць.
Він родом з Донецької області, його рідне місто Краматорськ, звідти і позивний. До лав ЗСУ він долучився одразу, як ворог вдерся на територію України. Говорить, за цей час встиг повоювати на різних напрямках, у 2024 році брав участь у боях за Бахмут. Про свою «роботу» розповідає з цікавістю, здається, що знає про «Вампіра» якщо не все, то майже все.
– Чого боїться «Вампір»? – питаю.
– РЕБ. Але РЕБ – як повітря: він наче є і його ніби немає. З ним можна боротися, його можна обходити. Зараз є ще одна загроза – FPV-перехоплювачі, їх теж треба мати на увазі. Але скажу так, що проти будь-якого засобу є контрзасіб, – пояснює наш співбесідник.
Цікавлюся, чи може РЕБ ворога перехопити наш «Вампір».
– Задавити може, але перехопити керування – ні.
«Донбас» розповідає, що після появи FPV-дронів на фронті значно погіршилась логістика, а дрони на оптоволокні геть змінили війну. Тож підрозділ «КАТ» не лише мінує, а й допомагає піхоті та іншим підрозділам. Наразі «КАТ» здатен виконати такі завдання, які не під силу іншим.
– Був випадок, коли хлопці одного з підрозділів не виходили з позицій 70 діб. До них не можна було дістатися. У них спостережний пункт був кутовий, а противник – за 500 метрів і міг проглядати все навколо на відстані 2–3 км. Ніхто не міг дістатися до підрозділу. У них не було їжі, води, медикаментів. Ну, будемо чесні, в цивільному житті 70 діб прожити в складних умовах – це багато, а на війні – лотерея. Ми доставили їм, як ми кажемо, гуманітарку. Коли доставляли, то стався курйоз – одному з хлопців на голову ледь не впав вантаж, могло б придавити. Десь через 5 діб після цього ми відпочивали після бойового завдання – і тут до нас приїжджають, заходять у двір і питають, а де ті дронарі… Ми думаємо, ну хана, щось ми, видно, натворили. А вони дістали з-за спини торти. Кажуть, що це ж їх ми врятували. Нещодавно спілкувалися з ними, всі живі та здорові, – згадує історію «Донбас».
Щоправда, це лише один випадок, а таких на війні – навіть не сотні.
ПРОДАТИ БІЗНЕС, АБИ СТВОРИТИ ПІДРОЗДІЛ
Поки говорили з «Донбасом», його побратими підняли в небо пташку. Її габарити вражають. Не помітити чи не почути – неможливо, а коли вона скидає міну, то заховатись, мабуть, не вийде.
За польотом, нехай і не бойовим, спостерігає командир.
– Мені здається, ви пишаєтесь своїм підрозділом? – питаю.
– Дуже. Його створення – моя ідея. Тодішній командир нашого полку мене підтримав у цьому і я розпочав формування підрозділу. Інженерні війська – це війська широкого профілю. Підрозділ, який формувався, мав основне завдання – мінування, встановлення невибухових загороджень, знищення ворожих фортифікацій та особового складу ворога. Ми спрямовані на все: від бомбардування до мінування, – каже співрозмовник.
– А як ідея взагалі виникла? Просто в голові народилась?
– Ні, підрозділ не з’явився в голові. Я на той момент мав досвід бойових дій. Спочатку створив групу прикриття, яка забезпечувала безпеку саперів під час мінування на відкритій території. Хлопці, які встановлювали мінні поля на кордоні РФ, були не захищені. Ну сапер – це взагалі одна з дуже небезпечних військових професій. Для встановлення міни потрібна увага, і вся увага приділяється тільки міні. Тож в цей час людина дуже вразлива, бо вона нічого навколо себе не чує, не бачить, бо повністю зосереджена на виконанні цього завдання. Тому виникла ідея створення групи, яка б займалася прикриттям саперних підрозділів. Потім, коли саперні групи відтягнулись вглиб нашої території і почали мінувати 2–3 лінії оборони, група прикриття перестала бути затребуваною, – згадує Федір.
Згодом він вирішив перейти в інтернаціональний штурмовий батальйон. Поїхав до свого друга, який був командиром такого підрозділу. А той своєю чергою познайомив його з людиною, яка займалася безпілотниками.
– Я не люблю техніку. Це не моя тема. Але друг наполіг, сказав, що за цим майбутнє. Ми приїхали до хлопця, який створив підрозділ, що займався тільки бомбардуванням. Це штурмова бригада, а він був ротним і в нього підрозділ БПЛА. Тоді я дійсно побачив в цьому майбутнє, – згадує Федір.
– Що вразило тоді?
– Технологічний стрибок. Я побачив гексакоптер «Вампір» і зрозумів, що його можна застосовувати не лише для ураження, а й мінування. Це для мене стало переламним моментом. Ось це розуміння, що за технічними інноваціями – майбутнє. З цього все і почалось. Я приїхав до себе в полк і сказав командиру, що є така крута тема і ми можемо налаштувати все саме під інженерний полк. Тоді з’ясувалось, що, згідно з нашим законодавством, якщо немає підрозділу в штаті бригади, то ми не можемо нічого робити. І тут постало питання технічного забезпечення.
– Яка вартість одного «Вампіра» на той момент?
– Борт коштував трохи більше ніж мільйон гривень. Це величезні кошти, які ми не могли ніде взяти, окрім як з власних коштів. Я ухвалив рішення про створення цього підрозділу і про його фінансування.
– Що продали?
– Все. Весь бізнес, який був. У мене були хлібобулочні вироби, меблевий цех, столярний цех, виробничі потужності, пов’язані з тротуарною плиткою. Все гамузом і пішло, разом з приміщеннями.
– Що дружина сказала?
– Мабуть, це велике щастя, коли тебе підтримують у всьому. Вона розуміє, якщо прийде сюди москаль, нам не знадобиться нічого з того, що у нас є. Сказала, головне, щоб всі залишились живі й повернулися додому. Вона підтримує мене.
Попросила Федора пригадати перший політ його першого «Вампіра». Пригадав з усмішкою. Каже, що було це на полігоні. Ніхто толком не розумів, як борт злітає, що він робить. Відпрацювали тоді фактично по відеонотатках. Все вийшло.
– Я ніколи не починаю справу, в яку не вірю. Немає такого, чого не можна зробити. Ну немає.
Федір щиро каже, що схиляє коліно перед тими, хто створив такі засоби, «Вампіри». Мовляв, вони не просто рятують життя, а це ще й зірвані ворожі штурми.
– Це не десятки, а сотні зірваних штурмів. Завдяки нашій роботі москаль відмовляється йти в атаку, бо підривається, знищуються фортифікаційні споруди, в яких вони накопичуються і ховаються, а це все – врятовані життя наших піхотинців і в цілому українців. Той, хто додумався і створив цей комплекс, – це геній.
– Чи дійсно багато штурмів було зірвано завдяки таким підрозділам, як ваш?
– Так. Один з перших – механізований штурм, який ворог мав проводити з Бахмута на Часів Яр. Йшло три броньовані «коробочки». Ми в ніч перед цим замінували і дорогу, і обочини. Коли одна «коробочка» підірвалась на дорозі, вони почали бігти в кювет, а там теж все заміноване. Дві «коробочки» згоріли тоді вщент. На Донецькому напрямку в нас було і бомбардування, і мінування. На Запорізькому і Харківському так само.
(РОЗ)МІНУВАННЯ
На його руці важко не помітити великий шрам. Видно, що була пошматована вся кінцівка, аж до кінчиків пальців. Прошу розповісти про поранення. Його він отримав у травні 2024 року.
Це був Донецький напрямок. Щоб відбити атаку на один з населених пунктів, двоє саперів за ніч мали розмінувати певну територію, щоб «КАТ» разом з побратимами могли зайти.
– Кожну годину вони мали виходити на мене з доповіддю, що в них все добре. О 9-й ранку доповіді припинились, і я зрозумів, що там щось відбулось. Ми організували рятувальну групу, але були мінометні обстріли, FPV-дрони не пускали нас на позиції, і лише під вечір, коли вже стемніло, ми заскочили своєю групою, щоб знайти саперів. Одного побачили досить швидко, він сидів в укритті й був наляканий, а другий – Валера, на позивний «Сивий», не відповідав по рації. Я вирішив провести пошуково-рятувальну операцію. На пошуки пішов разом з двома саперами. Ми вийшли з посадки, я побачив, що хтось лежить на полі. Так вийшло, що далі я пішов сам. Тоді мені здалось, що Валера живий, але коли дійшов до нього, то зрозумів, що він загинув – підірвався на міні. Я нахилився, аби його забрати, і уперся лівою ногою в ґрунт – відбувся вибух. Виявилось, що Валера зайшов на мінне поле, а я – за ним. Після вибуху я свідомість не втратив. Наклав турнікети на ноги, рука була повністю розірвана. Сапери, які тоді не пішли зі мною, мені допомагали. «Сивий» був родом з Вінниччини. Він загинув від втрати крові, його просто ніхто не встиг врятувати.
– Ви довго відновлювались?
– Відновлення займає 1–1,5 року зазвичай. Для мене принципово було як можна швидше відновитися. Я тоді втратив ногу…
Після цих слів я зупинила співрозмовника, бо до цього моменту зовсім не було видно, що він має протез. Виявилось, що він втратив ліву ногу, потім довго був у комі, а в липні йому зробили реампутацію ноги і згодом – протез для активного способу життя. Вже 1 грудня (тобто лише через півроку після важкого поранення) Федір повернувся до свого підрозділу.
– Я одразу подивився, що немає ноги і що права рука розірвана. Почав накладати турнікет. Коли наступив на міну, то не зрозумів нічого. Це моментально сталося. Я нахилився, взяв за броню, щоб потягнути хлопця, уперся лівою ногою в землю – і відбувся вибух. Немає такого, як в класних фільмах, що ти стоїш і думаєш, чи рухатись, чи ні. Це моментальний вибух. Це було мінне поле росіян, зроблене із саморобних вибухових пристроїв. Нам тоді насправді дуже пощастило. Бо коли прийшла друга саперна група, щоб забирати тіло «Сивого», то знайшли навколо того місця ще 16 мін. Уявіть, як ми могли тоді всі злетіти.
Зараз Запорізька область є однією з найбільш замінованих. Сапери кажуть, все, що було заміновано впродовж року, треба розміновувати 10–15 років.
– Це буде після перемоги величезним викликом і для суспільства, і для влади. Території не просто заміновані, вони неймовірно щільно заміновані. Як би гірко не звучало, але ми ще втратимо дуже багато людей після того, як закінчиться війна. Кожна посадка, кожне поле – все засипається, як з нашого боку, так і з їхнього.
В цьому році Федір втратив п’ятьох бійців. Це морально його підкосило. Він каже, що психологічно дуже важко, адже для нього немає нікого важливішого за хлопців, з якими живе та воює.
– Не можу зрозуміти командирів, які звикають до цього. Не можу не співчувати рідним та близьким, – каже командир.
Він додає, що спілкування з побратимами – це не дружба, це повага один до одного.
– Не можна дружити з усіма, але я чітко розумію, що кожного з них поважаю. Довіра дуже дорого коштує. Довіра – вона більше за дружбу, – говорить він.
БАЙКИ ПРО «МОБІКІВ» ТА КАВУ В КРИМУ
Ще на початку повномасштабної війни на Сумщині Федір та його група взяли в полон 12 військових РФ. Серед них були спецпризначенці, а не «мобіки», про яких тоді розповідали.
– Дуже нашкодили нам всім всі росказні про мобіків. В Охтирку заходили розвідувальні спецпідрозділи, штурмовики. Єдине, в чому вони були впевнені, так це в тому, що їх тут чекають. Це дійсно факт, бо є у нас відео, де вони їдуть на БТР і махають. 100% вони їхали на парад. Це були спеціально підготовлені підрозділи, круто оснащені. Один з військових, яких ми тоді взяли в полон, був із спецпідрозділу, і він мав дуже сучасну радіостанцію. Наше велике щастя, що вони їхали сюди, думаючи, що їх тут чекають. Якби вони заходили як потужна армія, ударним кулаком і знищували всіх на своєму шляху, то було б інакше.
Запитую, чи швидко росіяни в полон здавалися.
– Ми кричали російською: «Русский солдат, сдавайся, будешь жить!». Практично ніхто не здавався одразу, вони намагалися ховатися. Я взяв у полон військового, який вбив цивільного. Він вбив чоловіка, у якого вони відібрали автівку. Це був перший російський військовий, якого було засуджено на довічне, – говорить Федір.
– Створення такого підрозділу відбулось запізно. Коли він мав з’явитись? У 2014?
– У 2014 році не було навіть натяку. Якби він був у 2014-му, то ми були б на високому рівні. Підрозділ мав би бути створений наприкінці 2022 року, коли був неймовірний технологічний стрибок, але міністр оборони пан Резніков казав, що це «весільні дрони», хоча вже тоді вони робили переломні моменти на війни.
– Якби тоді створили, то фронт де був би зараз, як думаєте?
– Не скажу, що ми б були в Криму і пили б каву, як нам обіцяли. Це взагалі було цікаво чути від можновладців. Але ми були б на кордонах 2021 року.
У лютому 2025 року Кіселар отримав найвищу державну нагороду. Він каже, що кожна відзнака та навіть проста паперова грамота – це важливо як для військового, так і для його родини. Він сам дуже пишається нагородною зброєю, яку отримав восени 2024 року, а щодо «Золотої зірки», то каже, що це заслуга всього його підрозділу.
– На жаль, кожному не можна дати зірку, бо тоді знеціниться нагорода. Мене як командира немає без мого підрозділу. Без їхньої довіри до мене – не буде виконання завдань, – каже він.
– Є підрозділ, він має свій прапор та шеврон. Що ще треба? – питаю вже наостанок.
– Батальйон. Зараз ми рота, я хочу створити батальйон, який зможе виконувати набагато більше завдань.
Ольга Звонарьова
Фото авторки
Мінування Розмінування ЗСУ Військові Дрон Запоріжжя Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
