385-й бойовий виліт Героя України Владислава Рикова 21.07.2025 12:25 Укрінформ Льотчик-штурмовик Владислав Риков відважно виконував бойові завдання впродовж двох років війни. Як про нього згадують його рідні
Полковник Владислав Риков, льотчик-штурмовик, Герой України (посмертно), повний кавалер орденів Богдана Хмельницького та «За мужність», кавалер ордена Юрія Переможця ПЦУ. За його плечима було 384 бойових вильоти за час повномасштабного вторгнення Росії до України. 385-й виліт став останнім. Як пригадує його командир, це мав бути звичайний бойовий день. Типове завдання – вогневе ураження противника. Зліт Су-25. Владу Рикову залишалося жити 17 хвилин. Ракета окупантів позбавила життя нашого льотчика без жодного шансу на порятунок.
…Ще у дитинстві Юрій Покусай пообіцяв Владу: «Синку, я тебе ніколи не залишу…». І дотримав обіцянки навіть після його загибелі. Того дня, в морзі, він обіймав холодну руку сина з любов'ю, як у дитинстві. Розповідав ту саму казочку, якою колись заколисував малого, коли світ здавався страшним. Його голос тремтів, та не ламався, бо в кожнім слові жила надія. Не просто на диво, а на те, що зв’язок між ними сильніший за смерть.
Юрій Покусай та його сім'я пам’ятають про Владислава Рикова все, до найменших дрібниць. Вони бояться, аби пам’ять не поховала бодай часточку життя їхньої щасливої родини. Для них надзвичайно важливо тримати цей зв’язок навіть після втрати дорогого синочка та онука як доказ того, що любов не закінчується зі смертю.
І ТУТ ВІН СКАЗАВ «ТАТУ». ВПЕРШЕ. ОТАК Я СТАВ БАТЬКОМ…
До самої загибелі Владислава ніхто не знав, що він не був біологічним сином Юрія Покусая – ні друзі, ні вчителі, ні найближче оточення. Знали лише одне: вони були справжньою родиною. Історія їхньої зустрічі почалася у зламаній реальності Луганщини.
– Я служив тоді в підрозділі СБУ на Луганщині, коли дізнався, що в Перевальську загинула родина. Бандитські розборки. Владику поранили ніжку, ще й під серцем був удар ножем. Він вижив дивом. Дізнавшись це, я не вагався ні секунди. Забрав малого в сім’ю, – згадує Юрій.
…Дитячий табір. Того літнього дня 28-річний офіцер Юрій Покусай разом із колегами завітав до підопічних із шефською допомогою. Там він побачив 9-річного хлопчину, який привернув увагу своїм гучним кашлем. Юрій не знав, ким стане ця дитина в його житті, але вже розумів, що просто так не залишить її.
– Я запитав у вихователів: чого він так кашляє? Довго вже кашляє? Треба ж негайно до лікарні. Подзвонив головному лікарю місцевої лікарні та сказав, що треба оглянути дитину. Вже потім дізнався, що в малого бронхіт… і ці шрами на тілі і душі, – пригадав Юрій.
На вигляд хлопчині було років шість. Худенький, мов кошеня. Коли приїхали до лікарні, то на них вже чекали. Чергова медсестра тоді заклопотано сказала Юрію: «Тату, проходьте зі своїм сином до лікаря, вас вже чекають». Так у районній лікарні Владика вперше назвали сином Юрія Борисовича. Молодий чоловік не став заперечувати, лише міцніше стискав дитячу руку. А Владислав, почувши це, з радістю та надією поглянув на Юрія – вперше за кілька років сирітського життя про нього так піклувалися.
Опісля аптеки, з пакунками ліків у руках, вони звернули на базар. Не просто купити речі, а вдягнути дитину в нове життя. Шорти, футболки, кросівки – небагато, але все нове, чисте, ніби запрошення до миру після бурі. Владик мовчки міцно тримав Юрія за руку, його очі світилися довірою, адже вперше хтось не просто запитав, що йому болить, а захотів вилікувати. Вперше він не був сам.
– Продавчиня на ринку, звернувшись до Владика, сказала: «Ну що, вам з татом подобаються речі?». І тут він сказав «тату». Вперше. Отак я став батьком. Ви розумієте, після цього я вже не міг його залишити в дитячому будинку. Звісно, оформив всі документи. Зізнаюся: рішення про опікунство я ухвалив ще в лікарні, коли він взяв мене за руку, – поділився Юрій.
Так починалось нове життя. І для Владика, і для сім’ї Юрія. Без офіційних слів, зате з турботою, яку не сплутаєш ні з чим. Юрій огортав Влада своєю батьківською любов’ю: навчав водити машину, показував, як правильно тримати зброю, як прицілюватись. Вчив усього, чого має навчати батько сина. Не заради дисципліни, а задля сили, яка народжується з довіри.
ПЕРШИЙ ПОЛІТ З АНДРІЄМ ПІЛЬЩИКОВИМ «ДЖУСОМ»
Усе почалося зі спогаду: як тато мріяв про авіацію, коли був маленький. І захотів передати це Владикові. Вони разом поїхали до місця, де колись працювала Школа юних авіаторів. Але ні школи, ні того аеропорту, який був колись, вже не було. Всі сліди дитячої мрії Юрія зникли. Навіть його вчитель, Михайло Давидович, який був керівником Школи юних авіаторів при Харківському об’єднаному авіазагоні, давно виїхав до Ізраїлю.
– Я пам’ятаю, як сильно хотів потрапити до Школи юних авіаторів, коли сам був дитиною. Як мої батьки підтримували мене у цьому бажанні. Як зачаровано міг годинами спостерігати за злетами та посадками літаків. Тоді авіація була не просто професією, вона була магією. І, дивлячись на мого сина, на його дитяче захоплення літаками та авіамоделюванням, я подумав: це саме те, що йому було би цікаво! Якщо Школи юних авіаторів вже не існує, то вихід є – треба створити свою Школу юних авіаторів, для сина та його друзів, для дітей, закоханих у небо! Так ми з моїми друзями та колегами-пілотами заснували дитячий гурток юних авіаторів у Харкові. Ідею гаряче підтримав директор школи, де навчався Владик, Олександр Степанович. Ми самі все організували: в школі – теорія, на аеродромі – польоти. Ніхто з нас не був викладачем, але всі льотчики, техніки, люди справи, – пригадав Юрій. – Першими нашими вихованцями були наші власні діти та їхні друзі.
І це була не просто авіашкола. Це була система, де навчання залежало від старанності, де освітній простір створювали батьки для навчання власних дітей. Наприклад, було вирішено, що усі діти мали приносити на ці заняття шкільні щоденники. Перепусткою на аеродром стало успішне навчання у школі. Владик це добре знав.
– Ми вирішили, що на кожному занятті інструктор перевіряє щоденник кадета та виконання домашніх завдань. Це була мотивація для малих. Не вивчив, отримав у школі погану оцінку – не полетів. І таким чином школярі самі почали слідкувати за оцінками. Навіть Владик, який був у школі майже відмінником, жартома казав: «Тату, перевір мої оцінки, бо мене ще не візьмуть на борт». І ми перевіряли, – розповів Юрій.
Згодом Владик попросив: «Тату, я хочу такий самий комбінезон, як у тебе». Юрій довго не вагався, одразу знайшов можливість реалізувати ще одну дитячу мрію. Пошили всім дітям справжні льотні комбінезони. З ними працювала дружина одного з льотчиків. Спершу вона не зрозуміла, для кого льотнє екіпірування, адже таких маленьких пілотів ще не бачила.
– Ми тоді мали вигляд, наче китайська авіація: п’ять пілотів із шостого класу! Але це були серйозні діти. Вони не просто гралися, вони росли в атмосфері дисципліни, польотів, мрії, яка щоразу здійснюється на аеродромі, – пояснив Юрій.
Серед тих пілотів-школярів був і Андрій Пільщиков, Герой України (посмертно), відомий під позивним «Джус». Він був другом малого Владислава і одним з перших, хто піднявся у небо з Юрієм. Пройшли роки, але зв'язок між Андрієм та Юрієм не переривався. За годину до своєї загибелі Андрій йому телефонував. А новину про катастрофу приніс саме Влад, підійшовши до батька:
– Тату, Андрюха загинув… Катастрофа… Л-39…
Для Владислава Рикова не стояло питання, ким бути. Військовим льотчиком – і крапка. З роками польоти перестали бути просто заняттям, вони стали для Владика його життям. Він не повторював за татом, він завжди йшов поруч. Ніколи не питав «а може, спробувати щось інше» – просто сказав: «Я буду льотчиком». І це було впевнено. Зосереджено. Без сумнівів. Йому не потрібна була мотивація, лише небо. І коли він сідав за штурвал, то, милуючись неймовірними краєвидами землі, знав: саме тут, серед висоти і вітру, він справжній. Це і є справа усього його життя.
ЗА 17 РОКІВ КАДЕТСЬКИЙ ЦЕНТР ПОСТАВИВ НА КРИЛО МАЙЖЕ ПІВТОРИ ТИСЯЧІ ШКОЛЯРІВ
Наш перший набір становив 20 кадетів віком 12–15 років. Після гуртка виникла потреба в чомусь більшому. Так народився Авіаційний навчальний кадетський центр, названий на честь Дані Дідіка – 15-річного школяра, що загинув від рук терористів у 2015 році. Спершу як шкільна ініціатива, згодом – як потужна освітня структура, що діє в складі Цивільного повітряного патруля України та вийшла за межі паперових програм. Україна стала однією з лише п’яти країн світу, де діє Цивільний повітряний патруль. Це, окрім України, США, Канада, Велика Британія та Швеція.
– Ми підписали меморандуми з Національним аерокосмічним університетом ім. М.Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут», Харківським національним університетом Повітряних сил. Уявіть собі: до дітей приїздили викладачі таких поважних авіаційних навчальних закладів. І не для галочки, вони викладали аеродинаміку, конструкцію літака, математику, фізику, аварійно-рятувальну підготовку. Ми ввели навіть авіаційну англійську. І найголовніше – у нас усі кадети літали. Кожен, і не по одному разу, – поділився Юрій.
А найважливіше – все це будувалось без державного фінансування. Літаки, пальне, техніка, організація занять та екскурсій. Все це трималось тільки на волонтерських засадах.
– У нас були льотні зміни щовихідних. Одна зміна – шість кадетів, друга – ще шість. За п’ять років кожен літав по 300, а то й 500 разів. Одного разу я зустрівся з бригадним генералом, одним з командувачів Цивільного повітряного патруля США. Він каже: «У нас кадети мають три ознайомчі польоти за п’ять років». А я відповів: «У нас – кожні вихідні». Він усміхнувся: «Якби знав раніше, сам би до вас приїхав навчатися кадетом», – пригадав Юрій. В цьому плані Цивільний повітряний патруль України на першому місці серед наших колег у світі. За роки існування кадетська програма Патруля стала стартовим майданчиком для десятків майбутніх пілотів, які тепер, після закінчення Харківського університету Повітряних сил, виконують польоти на бойових літаках та гелікоптерах. А перший раз здійнялись у небо 12-річними дітьми, нашими кадетами.
Коли почалась війна, то чимало випускників центру стали як одна з ниточок у тканині оборони. Виконують бойові завдання на Су-27, F-16, МіГ-29, Ан-26, Мі-8, Мі-24. Недавно один із випускників виконав перший бойовий виліт на Су-24. Після кожного – дзвінок Юрію. Не заради формальності, а з вдячністю.
– Всі доповідають. Ми тепер з нашими вихованцями – єдина бойова сім’я. Із шевроном Цивільного повітряного патруля на формі літають. Не всі стали льотчиками. Хтось проходить службу у Сухопутних військах ЗСУ, хтось у Нацгвардії чи поліції. Але всі згадують кадетку як щось особливе. Світле. Своє, – поділився Юрій.
І серед цих «всіх» були і дівчата. Одна з випускниць сьогодні завершує навчання в Харківському університеті Повітряних сил на льотному факультеті. Мріє перейти з транспортного літака Ан-26 на бомбардувальник Су-24.
– Одного разу, ще до війни, вона літала зі мною на розвідку лісової пожежі. (Одним з напрямків діяльності Цивільного повітряного патруля є патрулювання території України для запобігання надзвичайним ситуаціям). Сама пілотувала під моїм наглядом. І каже: «Я хочу довести, що можу…». Я тільки усміхнувся, бо вона давно вже не словом, а дією переконала всіх, – поділився Юрій.
За 17 років кадетський центр поставив на крило майже півтори тисячі школярів, виховав двох Героїв України. За роки роботи – десятки типів літаків: Х-32, Т-10, Socata, Piper, Cessna, Bristell. Але найголовніше – не машини, а люди.
– Річ в тому, що ми виховували наших кадетів власним прикладом. Так, була сувора дисциліна, контроль успішності. А ще – сотні рятувальних місій, які здійснили пілоти Патруля: аеромедична евакуація, пошук зниклих дітей, вивлення та локалізація лісових пожеж, бойові завдання. І відбувалось це все на очах наших вихованців, які щиро хвилювались за наших пілотів, що здійснювали усі ці місії та пишались ними, пишались можливістю бути поруч, спілкуватись з такими людьми. І саме наші пілоти були героями в очах кадетів, на яких вони хотіли бути схожими та брали з них приклад, – пояснив Юрій.
ДЛЯ ВЛАДА РИКОВА НЕБО БУЛО НЕ ВИБОРОМ, А ПРОДОВЖЕННЯМ ДИТИНСТВА
Для Владислава Рикова майбутня професія не була питанням вибору. Він не вагався. Не шукав альтернатив. Уперше сів за штурвал в 11 років разом із татом. І з того часу все, що було між, – це просто дорога до офіційної форми, дорога до мети.
Він зростав на аеродромі, в середовищі татових друзів-пілотів, техників. Слухав двигуни, запам’ятовував польотні маршрути, знав, як пахне повітря перед злетом. Навіть авто вчився водити саме на аеродромі! І коли прийшов час обирати, він не обирав. Він ішов туди, де вже був.
– Я йому кажу: «Синку, а якщо не вступиш?». А він мені спокійно, по-дорослому: «Ну, тоді піду служити строкову. Відслужу і знову буду вступати. Бо я іншої професії, окрім льотчика, для себе не уявляю», – пригадав Юрій.
Влад водив машину з десяти років. Був дуже чуйною та ласкавою дитиною. Гарно малював. У класі його усі любили за те, що був щирим, уважним, товариським, справжнім. А головне – не відходив від неба ні на крок.
Коли Влад став курсантом льотного факультету, він уже мав за плечима не просто досвід, а десятки реальних злетів, польотів, маневрів. Небо для нього не було абстракцією. Юрій же був не просто батьком, він був головним інструктором життєвого злету, дороговказником, що показував, як не боятися висоти навіть тоді, коли здається, що сил немає. Саме тому він прийшов із сином до вишу – не як гість, а як частина цього шляху. Якщо раніше він був «татом класу», входив до «батьківської трійки»: організовував поїздки, екскурсії, ухвалював екстрені рішення, то тепер став «татом курсу». Його знали всі. Його присутність була як тил: спокійна, надійна, готова будь-якої миті прийти на допомогу.
А коли потрібно – Юрій сідав за кермо й їхав. Через пів країни, попри втому і справи. Бо Влад був не просто сином. Він був втіленням дитячої мрії та продовженням польоту, що почався багато років тому, – із кімнати, де стояли моделі літаків.
– В школі всі казали, що я «тато класу». Бо я організовував всі виїзди, екскурсії, аеродроми. Уявіть, одного разу я посадив 28 дітей у свій «мерседес» і повіз їх на екскурсію. Приїжджаємо, виходять малі, а охоронець запитує: «А де автобус?». А я сміюся: «Так це і був автобус». Ну, така в нас логістика була тогочасна, – поділився Юрій.
Шкільні роки завершились, і почалося навчання у військовому закладі. Там усе змінилось, окрім одного: Юрія знову обрали до батьківського комітету.
– Коли Влад пішов на КМБ (курс молодого бійця), мені подзвонив начальник курсу. Каже: «Ми б хотіли, щоб ви увійшли до батьківського комітету…». Я усміхнувся – ніби шкільне навчання й не закінчувалось: школа, курс, будь-де я поруч. Я знав усіх: і менших, і старших. Я бачив, як вони ростуть, – поділився Юрій.
Коли курсанти під час польового виходу лишились без питної води, Юрій приїхав в АТБ, купив 50 п’ятилітрових пляшок з водою та забезпечив водою увесь курс Влада! І так на кожному кроці, коли син потребував його підтримки та допомоги. Влад пишався тим, що в нього був саме такий тато. Не тому, що той літав сам та вчив літати інших, а тому, що завжди був поруч. Скромний, чуйний, сильний. І коли хтось питав, чому він обрав небо, Влад усміхався: «Бо я виріс із людиною, яка не боїться висоти».
ЙОГО ЛЮБОВ ЗАВЖДИ БУЛА З ВІДТІНКОМ ТУРБОТИ
У родині Влада Рикова турбота жила не в словах, а в жестах. Вона спліталась у подарунках з душевним підписом, у шоколаді, який він збирав для бабусі Люди (яку насправді завжди називав мамою) не тому, що мусить, а тому, що хотів сказати: «Я пам’ятаю про тебе. Завжди».
Свята були не лише календарними датами. Вони були маленькими обрядами любові. Приміром, на Новий рік били куранти, всі цілувались, вітали одне одного і миттєво розбігались по кутках, бо кожен десь заховав подарунок для найрідніших.
– Владік завжди обдаровував усіх рідних. Шукав подарунки дідусеві Борису (моєму чоловікові), мені, татові Юрію (моєму синові), Сергійкові (меший син, який через невелику різницю у віці між ними був для Влада як брат) – всім, кого любив. І завжди з таким смаком, що ти просто стоїш і дивуєшся: Як він так відчуває кожного? – поділилася Людмила Іванівна. – З особливою ніжністю Влад ставився до бабусі й дідуся. В одних сім’ях бабусю з дідусем називають саме бабусею й дідусем, в інших – просто на ім’я. Цікаво, що Владик завжди нас із чоловіком називав не бабуся й дідусь, а також мама й тато – мама Люда, тато Боря. Можливо, тому, що ще з дитинства чув, що у сім’ї усі до нас звертались саме так: мама, тато.
Коли побачив, як мама Люда плете прикраси з бісеру та натурального каміння, то й сам захопився. Ходив із нею на гурток, який вона вела. А потім на Новий рік подарував книжку з бісероплетіння. Не будь-яку, а ту, що була найкраща на книжковому ринку. Усередині дитячим почерком теплі слова привітання: «Матусі! Улюбленій, рідній і найкращій! З Новим роком, 2007-м! Бажаю радості, любові та здійснення заповітних бажань…». І матуся зберігає цю книжку досі, бо вона не просто про бісер, вона про ніжність, увагу та турботу.
Були й фарфорові подарунки, і ложки зі золотим гравіруванням з ім’ям кожного члена родини. Він дарував рідним не просто речі, а відчуття, що ти важливий, що про тебе думають, що тебе люблять. Любов, яку він не встиг витратити у родині рідних батьків, що загинули, Владислав щедро дарував татові, бабусі, дідусю, усім рідним. Як бажання бути поруч і щось віддати тим, кого полюбив як своїх. Як вдячність, як ніжність, як тихе бажання бути частиною чогось справжнього. І саме ця любов стала його способом говорити: «Я з вами. Ви для мене – своє, рідне».
А потім була практика. Мелітополь. І телефонний дзвінок:
– Матусю, я тобі маленький сюрприз поштою надіслав. – Що за сюрприз? – Не скажу, щоб тобі покортіло трохи, – згадує пані Людмила.
У посилці – три кілограми шоколаду. Йому видавали як курсанту, він не їв, а складав для мами Люди. Коли пані Людмила відкрила посилку, то від милоти не стримала сліз.
У 2016 році Владик одружився, невдовзі народилася маленька донечка Мирослава, яку Влад любив просто до безтями. Почалося сімейне життя, з’явились нові «звання» – бабуся, дідусь – життя продовжувалось в уже збільшеній люблячій родині.
…А потім була війна. Із часом в бабусі оселилася тривога. Вона не мала форми, просто тремтіння, що щось не так. Вона телефонувала до Владика:
– Владя, мені тривожно. А він у відповідь, лагідно: «Ма, ти вже як тато – панікьорша. Все потихеньку. Не хвилюйся, працюємо», – поділилася бабуся.
Але тривога лишилась. Вона не зникла, вона тихо чекала. І коли наближався день народження пані Людмили, Влад подзвонив:
– А тобі б хотілось зустрітись? – Хотілось страшенно! – Тоді завтра о 4:15 ранку вийдіть з татом Борисом надвір, – згадала пані Людмила.
Вони вийшли. Ніч ще трималась за дерева. І над верхівкою ялини на наднизькій висоті пройшла пара літаків Су-25. То були Влад із Данилом Мурашком.
– Я хрестила хлопців услід. Хотіла закричати на цілий світ: «Це мій Владюшка!». Молитва тоді була така тиха, що, здавалося, навіть небо її слухало, – пригадала Людмила.
КРИЧАВ, МОЛИВСЯ І БЛАГАВ ХВИЛИН ДЕСЯТЬ: «ГОСПОДИ, ЗАЛИШ МЕНІ СИНА ЖИВИМ!»
Юрій згадує вечір, який не мав стати останнім. Не став би, якби не війна. Вони говорили довго, неспішно, як завжди, коли є про що мовчати між словами:
– Влад розповідав, що Мирославка захворіла, але вже одужує. Ділились сімейними новинами. Також Влад розповідав, що тіло Андрія Антиховича нарешті знайшли. Два роки шукали. І тіло Дмитра Фішера нарешті перевезли. Це була наша остання розмова, – поділився Юрій. – А потім… Влада не стало. Ніяких передчуттів. Нічого. Я завжди боявся за нього. Особливо в перший день війни. Я дзвонив, а він поза зоною. Аеродром обстрілюють. Я розривався. А потім він набрав. Усміхався й казав: «Тату, все нормально. Ну ти у мене – просто директор паніки. Все добре, не хвилюйся!».
Владислав боявся загинути під час першого бойового вильоту. Були у нього думки. Йому хотілося якомога більше російської нечисті знищити та наблизити нашу перемогу. Вищі сили наче знали про це і дали можливість виконувати бойові завдання впродовж двох років війни. За його плечима було 384 вильоти.
Батько Юрій завжди був поруч, як те плече, на яке син міг спертися у всьому:
– Господь дав мені можливість бути поруч із сином, бачити його під час бойової роботи. Це був вже досвідчений пілот, офіцер. Наші діти враз подорослішали на війні… Але ж для мене це був все одно мій маленький Владюнька… Мій сонячний промінчик…У кожному приїзді, у кожній спільній хвилині з Владом було щось більше, ніж просто татові гостини – це була тиха присутність, яка не потребувала слів.
Під час одного з таких візитів Влад, як завжди, уважно провів батька: бургер у дорогу, кава. Нічого великого, але з великою любов’ю. Юрій допив ту каву вже по дорозі й раптом зрозумів, що рука не піднімається викинути стаканчик. Простий, паперовий, з дніпровської заправки – він став оберегом. Тато тримав його, мовби домовляючись із собою та небом: доки цей стаканчик із ним, доки ниточка турботи ще лежить у машині, з Владом нічого не станеться.
І в цьому маленькому жесті було все: страх, що не вимовляється, любов, яку не потрібно пояснювати, і відчайдушна надія, що магія любові може втримати життя.
Своєю чергою Влад знав, чим займався батько, які завдання виконує його підрозділ. Розумів його ризики.
– Він знав всіх хлопців з мого загону. І коли одного разу було «спекотно», сказав командним голосом: «Тату, я ж попереджав. Навіщо так ризикуєте? Ти що, всі ракети вирішив на себе зібрати? Ну нафіга?». Він турбувався. Говорив чітко. Прямо.
Юрій каже, що Влад полюбляв повторювати його ж фразу: «Краще не виконати один політ, але потім виконати сто».
7 лютого 2024 року. Цього дня Владислав Риков виконував свій 385-й бойовий виліт.
Ранок. 10:45. Юрій Покусай отримує смс-повідомлення від Влада: «Це автоматичне повідомлення, мій iPhone потрапив в аварію, і це повідомлення прийшло, оскільки ви є в списку моїх аварійних контактів». А далі був дзвінок від Ростислава Лазаренка, командира сина, якого знав особисто.
– Борисовичу, Влада збили. – Я питаю: Де? – Курахове. – Він вийшов з «кабінету», – питаю? (Так на сленгу пілотів говорять про катапультування). – Невідомо, ведений ще не повернувся.
Я кричав, молився і благав хвилин десять: «Господи, залиш мені сина живим! Владічка, Владюнічка, моє сонечко…». А потім Ростислав сказав, що Влад не вижив, – зі сльозами на очах та тремтінням у голосі згадує Юрій.
Потім тато помчав до Дніпра. Там у морзі лежав його син, якого він оберігав як міг все життя. Його намагалися зупинити: «Батьку, тіло в такому стані…». Проте Юрій був налаштований рішуче та невблаганно: «Це мій син. Зараз я маю бути поруч із ним…».
– В морзі викотили каталку, на якій лежав чорний пакет. Розстібнув. Там мій Влад. У берцях, які я йому подарував. У захисному шоломі, на якому він нещодавно зробив аерографію. Знаєте, коли він хворів, у дитинстві, завжди прохав мене: «Тату, тримай мене за руку і розкажи казочку». Казка у нас була одна – «Цап та Баран». Він її дуже любив. Я тримав його за ручку і розповідав казку. І так він засинав. А вранці казав: «А я вже одужав, тату… То наша чарівна казочка допомогла!». Так і того разу в морзі: я взяв його руку, гладив її, цілував пальчики. Як і тоді, в дитинстві, розповідав йому казочку, ніби вірив, що мій Владька одужає. На цей раз казочка не спрацювала. Далі зателефонував своїм батькам, і бабуся з дідусем по гучному зв’зку прощались з онуком, читаючи молитву, – поділився Юрій.
Потім тато мовчки зняв бойові шеврони сина. Тепер вони з ним завжди, під час кожного польоту. А ще – фото сина, його перепустки. На своєму льотному шоломі батько зробив таку саму аерографію, яка була на шоломі сина. Тепер літає за себе і за Влада…
А за півтора місяця після загибелі Владислава Рикова не стало його татуся Бориса – не витримало серце… Так російська наволоч зруйнувала люблячу та щиру родину…
Останнє, що згадує Юрій, – ритуал, який був тільки їхнім:
– Кожного вечора я писав Владу «Добраніч» і надсилав смайлик – котика. Він зранку відписував – «Доброго ранку» з тим самим котиком. Останнього разу я надсилав повідомлення ввечері 6 лютого 2024 року. Він відповів зранку 7 лютого, за дві години до своєї загибелі…
Літак Герой України Війна з Росією Сили оборони
Источник: www.ukrinform.ua
