Злочини Росії в об’єктиві військового журналіста Дмитра Лабуткіна 16.02.2025 09:00 Укрінформ Потрапивши в засідку, він відстрілювався та продовжував вести зйомку подій до останнього
16 лютого в Україні вшановують мужність та професійність військових журналістів, які від перших днів російської агресії фіксують злочини росармії та розповідають про події на фронті й українських захисників. Професійне свято було започатковано у 2018 році за наказом міністра оборони України.
Дату 16 лютого обрали невипадково. Саме цього дня, 10 років тому, у 2015-му, неподалік Дебальцевого загинув редактор редакції телебачення телерадіостудії Міноборони "Бриз", капітан 3-го рангу 28-річний Дмитро Лабуткін. Він став першою втратою серед військових журналістів у російсько-українській війні.
З РОДИНИ ВІЙСЬКОВОГО – НА ВІЙНУ
У 2014-му під час захоплення російською армією Криму Дмитро знімав історичні кадри про окупацію півострова, до останнього залишався там, ризикуючи життям, щоб розповісти світові правду. Їздив на передову і фіксував присутність армії РФ на Донбасі, порушення так званого перемир’я та Мінських домовленостей.
Дмитро народився 11 грудня 1986 року в місті Кременець на Тернопільщині в родині кадрового військового. Навчався в загальноосвітній школі села Білокриниця, що неподалік Кременця. У 2004 році закінчив загальноосвітню школу №23 міста Тернопіль. У 2009-му здобув фах військового журналіста в інституті Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету «Львівська політехніка».
«Я був військовим і через це нашій родині доводилося багато переїздити. Ми змінювали багато гарнізонів, також я служив за кордоном – майже 5 років у Німеччині. Дімочка ріс поряд з гарнізонами і спостерігав за моєю роботою – нічними виїздами, тривогами. Мабуть, це вплинуло на його рішення також стати військовим. Нас із дружиною часто питають, чому саме журналістика? Важко відповісти. Це був його вибір. Можливо, ми з дружиною теж трішки вплинули на це. Дмитро любив свою роботу і дуже відповідально та самовіддано ставився до неї», – розповів батько Віталій Лабуткін.
|
|
РОБИВ УСЕ, ЩОБ ЗАФІЛЬМУВАТИ ДІЇ РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ В КРИМУ
Після закінчення навчання Дмитра за розпорядженням Генштабу відрядили до телерадіостудії «Бриз» Міноборони України в Севастополі, де він і служив до анексії Криму в 2014 році.
«Його безпосередній начальник казав, що в нього було відчуття, що Дмитро може загинути у Криму, або що його візьмуть у полон. Адже наших військових підрозділів там уже практично не було. Він офіцер і до кінця чекав наказу про вихід з території Криму. Робив усе, щоб зафільмувати дії російської армії в Криму, що це були кадрові військові, а не «зелені чоловічки», як про це інформував ворог. Дмитро по кілька днів не з’являвся вдома. Ми всі дуже хвилювалися за нього. Часто їм доводилося ховатися, щоб відзняти важливі кадри, або ж навпаки – працювати під дулами окупантів», – пригадує батько.
Під час окупації півострова Дмитро болісно пережив зраду людей, які з ним працювали, і знехтувавши присягою, перейшли на бік ворога. Його перевели в Одесу, де продовжила роботу телерадіостудія «Бриз».
ІЗ СЮЖЕТУ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ ДІЗНАЛИСЯ, ЩО СИН – У РАЙОНІ ДЕБАЛЬЦЕВОГО
Журналіст продовжив висвітлювати роботу українських військових. Виконував завдання в зоні АТО. На початку 2015 року Дмитро перебував у секторі С, де найгарячішою точкою було місто Дебальцеве.
«Ми знали, що син у зоні АТО, але деталей він не розповідав. Одного разу ми дивилися новини по телебаченню і на ТРК «Україна» побачили Діму, який давав інтерв’ю журналістці. На екрані був напис Ольховатка. Я взяв у руки атлас автомобільних доріг і тоді зрозумів, що син – у районі Дебальцевого. Востаннє ми розмовляли вночі 13 лютого. Був дуже поганий зв'язок. Його дружина розмовляла з ним ще 15-го», – розповідає пан Віталій.
Дмитро загинув 16 лютого, а його тіло родина змогла упізнати вже аж 24 березня в дніпропетровському морзі. Це був надзвичайно важкий час для них. Батьки Віталій та Алла Лабуткіни поспілкувалися з військовими, які були поряд із сином і відновили хронологію подій того страшного дня.
«У Дебальцеве 16 лютого зайшла група розвідників, яка доставила на позиції українських військових медикаменти та боєприпаси. Вранці того ж дня сформувалася колона, щоб евакуювати наших поранених і загиблих. За наказом генерала Сирського Дмитро з групою розвідників повинен був відбути в Бахмут. Під час виїзду в Новогригорівці колона потрапила в засідку і почався жорсткий бій. Син був на броні – він знімав, потім намагався відстрілюватися. Його поранили першим – було шість важких кульових поранень. Дмитро загинув Героєм. Також у тому бою поліг командир групи Юра Бутусов, кулеметник Віталій Федитник. У полон потрапило 6 бійців. Двоє з них були в полоні 5 років», – розповідає Віталій.
Вони з дружиною мріють потрапити на місце загибелі сина. На жаль, поки ця територія окупована.
За словами батька, останній сюжет Дмитра був про захоплення підрозділами 128-ї бригади російського танка Т-72. Його оприлюднили вже після загибелі журналіста його колеги.
Дмитра Лабуткіна поховали на кладовищі в Білокриниці на Тернопільщині. У нього залишилася дружина Олександра, донечка Кіра, сестра, батьки. Після загибелі йому присвоїли посмертно звання капітан 3-го рангу, нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня та відзнакою «За військову доблесть».
У липні 2016 року журналісту присвоїли почесне звання «Народний Герой України». Також Дмитро є «Почесним громадянином Тернопільської області» та «Почесним громадянином міста Кременець». Під час служби він отримав відзнаки начальника Генштабу «За досягнення у військовій службі» ІІ ст., а також «За 10 років сумлінної служби».
Цьогоріч під час вечора пам'яті Дмитра Лабуткіна у Кременецькому краєзнавчому музеї священник Православної церкви України Андрій Любунь вручив відзнаку ПЦУ "Хрест свободи" батькам Дмитра Лабуткіна. А в Кременецькому ліцеї, де навчався Дмитро, започаткували його іменну стипендію.
БАТЬКО ГЕРОЯ ТАКОЖ СТАВ НА ЗАХИСТ УКРАЇНИ
Віталій Лабуткін у лютому 2022 року після багаторічної перерви також пішов на фронт.
«Спершу, коли почалося повномасштабне вторгнення, разом з кадровими військовими ділилися досвідом із жителями громади, навчали поводженню зі зброєю і всьому необхідному. Далі протягом двох років воював на Запорізькому напрямку. Був звільнений зі служби через граничний вік», – розповідає чоловік.
За його словами, не раз журналісти його питали, чи він пішов на війну, щоб помститися за сина.
«Я думав, як захистити Україну і свою родину від ворога, як застосувати свій досвід і зберегти життя наших військових», – зізнається Віталій.
Для батьків Дмитра Лабуткіна дуже важливо берегти пам’ять про сина-Героя.
«Біль і смуток залишаються з нами назавжди. Це трагедія для нашої родини. Дімочка був чудовою людиною, дуже відповідальним, фахівцем своєї справи, надзвичайним сином, татусем, чоловіком. Коли він працював у Криму, колеги називали його «людина-посмішка». Під час прощання з сином ми були вражені, що у нього так багато друзів, знайомих, людей, для яких він був дорогим. Сьогодні ми робимо все, щоб пам’ять про нашого сина жила. Він мріяв про Перемогу України, робив усе, щоб захистити свою державу, родину, хотів продовжити військову кар’єру», – розповідає батько.
Сьогодні Дмитро став справжнім прикладом для військових журналістів. Віримо, що його матеріали стануть одним із доказів злочинів Росії на суді у Гаазі.
Юля Томчишин
ЗСУ Журналіст Військові Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
