“`html
Серце «Дока» зупинялося тричі 24.11.2025 12:05 Укрінформ У бойового медика через побачене на війні стався інфаркт міокарда і клінічна смерть.
Володимир Паламарчук із Житомирської області на другий день повномасштабної війни звернувся до ТЦК. Маючи дві медичні освіти, зокрема військового фельдшера, він усвідомлював необхідність бути там, де йде битва за життя.
Його військовий шлях почався в роті охорони у Любарі, а потім він добровільно приєднався до 30-ї окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького, де став бойовим медиком із позивним «Док».
Володимир врятував багато життів, але він стримано стверджує, що в цьому немає нічого надзвичайного: робив те, що міг і знав.
Внаслідок пережитого на війні у Володимира трапився серцевий напад. Товариші по службі понад годину безперервно робили йому серцево-легеневу реанімацію, що дозволило йому вижити. Лікарі вважають його випадок надзвичайно щасливим.
НА ДОНБАС «СВИНОВОЗКОЮ»
О дев’ятій ранку на Алеї пам’яті полеглих Героїв у центрі містечка Любар збираються люди, щоб віддати шану полеглим краян.
Після розходу всіх присутніх Володимир Паламарчук неквапливо оглядає портрети своїх товаришів та знайомих.
– Ось Яша Сідлецький, якого я називав: «Моє сонечко», – каже Володимир. – Він був мені, як син. Пам’ятаю, прибіг до мене, розповів, що вирушає на завдання. Було дуже холодно, тому я дав йому дві кофти, привезені волонтерами, а Яша каже: «Візьму одну зараз, а іншу заберу пізніше». Незабаром ми почули по рації: «Яша – двохсотий»… Там – Ванька Розгон, Олексій Скоропадський, Коля Самикін і його син Богдан Кулік. На цій алеї багато знайомих облич. Знаєте, що найжахливіше на війні? Те, що гинуть найкращі. Увечері ще п’єш каву з людиною, а вранці її вже немає.
Поруч із Володимиром його дружина Тетяна. До війни чоловік зазвичай міцно тримав її за руку, коли вони перетинали вулицю. Згодом ця ніжна жінка так само сильно стискала його руку в лікарняних кімнатах, повертаючи коханого до життя.
Володимир із дружиною Тетяною
Подружжя мешкає в селі Березівка Любарської громади. До війни Володимир працював лікарем-стоматологом у Житомирі – на заводі огороджувальних конструкцій та в пересувній механізованій колоні №6. Тетяна – педагог та заступник директора з виховної роботи у Мотовилівському ліцеї. Разом виховали дочку та сина і вже мають онука.
– У середу ввечері я приїхав додому на вихідні, а в четвер почалася війна. О 5:00 вже був у Житомирі, звідки забрав сина та племінника, а наступного дня пішов у ТЦК, – згадує Володимир.
Зі слів дружини, 25 лютого чоловік прокинувся від гуркоту літаків і сказав, що не може залишатися вдома з дипломом військового фельдшера. Повернувшись із ТЦК, він повідомив, що записався до роти охорони, де були такі ж добровольці з Любарської громади, як і він.
Пізніше в роті повідомили про потребу в добровольцях у 30-ту бригаду. Володимир став одним із перших 25 людей, які виявили бажання посилити підрозділ.
Володимир Паламарчук
Він пройшов підготовку в навчальному центрі, а 2 червня 2022 року одягнув вишиванку і зібрався на останній дзвоник до дочки. Того ж дня йому зателефонували з бригади та повідомили про необхідність їхати на Донеччину. Родина встигла зробити спільне фото, а дочка з дружиною – обійняти тата і чоловіка.
– Нам треба було їхати, але транспорту не було. Ми завантажили всі речі в «свиновозку» (переобладнаний напіввантажний автомобіль для перевезення свиней, – ред.) нашого товариша Мирона Сушицького і нею поїхали на Донбас.
«ЖОДЕН ПОРАНЕНИЙ В МЕНЕ НЕ ПОМЕР»
Спочатку Володимир був номером обслуги кулемета, а невдовзі став бойовим медиком роти, потім санінструктором у медичному пункті та медичною сестрою медичної роти. Позивний «Док» закріпився за ним ще з роти охорони.
Володимир із дружиною Тетяною та командиром медичної роти 30-ї бригади Олегом Довганем
Згадує, коли він став старшим бойовим медиком стрілецької роти, його командиром був 21-річний «Ураган» із Хмельниччини, який був йому за сина, а на війні став одним із найкращих друзів. На волонтерській машині, яку литовські волонтери передали для підрозділу «Дока», командир їздив на своє весілля, а потім знову повернувся в бій.
Паламарчук виконував завдання на Донеччині, Київщині, у Херсоні під час звільнення міста.
– Найбільше часу ми провели на Донеччині, – говорить Володимир. – Те, що я робив, – звичайна справа на війні, коли є тільки ти, поранений і більше нікого. Я рятував усіх – і з легкими пораненнями, і з важкими. Жоден поранений в мене не помер. Коли ти на війні, для тебе там немає чужих людей. Це щось більше, ніж братерство, і воно залишається назавжди. Тоді була інша оперативна ситуація: менше дронів і більше можливостей виїхати та забрати поранених. Найтяжче морально вивозити загиблих.
«Док» стверджує, що медична рота 30-ї бригади – одна з найкращих у ЗСУ, оскільки там працюють дуже професійні медики і є гарне забезпечення.
Тетяна Паламарчук
Тетяна додає, що, попри скромність і небагатослівність чоловіка, побратими його дуже поважали.
– Один хлопець, який служив із Володимиром, поділився зі мною, що коли військові йшли на позиції, вони молилися на нього і просили: «”Док”, якщо щось трапиться, витягни, будь ласка, живим або мертвим», – згадує дружина.
Вона розповідає про один з обстрілів, коли ворожий дрон влучив у підвал, де був її чоловік з іншим бойовим медиком. Обидва отримали контузії, але продовжували рятувати побратимів. Вранці вони їхали на крапельниці для лікування, а ввечері – на евакуацію.
40-ХВИЛИННА ЗУСТРІЧ НА ДОНЕЧЧИНІ
– У мене навіть виникла думка переїхати жити у прифронтове місто, щоб бути ближче до чоловіка, – ділиться Тетяна. – Коли твоя близька людина на війні, в тилу перебувати дуже важко. Я раділа присутності Володимира, коли він приїжджав у відпустки. Вперше я поїхала до нього без попередження у Хромове біля Бахмута. Ми тоді поспілкувалися лише 40 хвилин, але це дуже багато, якщо не бачиш людину місяцями. Я дивилася на Володимира, і це був начебто мій чоловік, але водночас – чужа людина. Перший рік повномасштабної війни він зовсім не усміхався.
Тоді разом із волонтерами дружина привезла для підрозділу Володимира квадроцикл, на який за тиждень зібрали кошти в Любарській громаді. Вона каже, що чоловік ніколи не просив нічого для себе, а лише для побратимів, які дають відсіч ворогу. Тому й цього разу транспортний засіб доставили для старшини.
– Наш старшина Григорій Михайленко прокинувся вранці та здивувався, побачивши квадроцикл. Він запитав: «Ого! А це для кого?». А я відповідаю: «Та тобі ж, Гришо». Він сів на нього, підвозив боєкомплект і провізію, і, на жаль, на тому квадроциклі загинув, – згадує «Док».
ПЕРЕЖИВ КЛІНІЧНУ СМЕРТЬ
У травні цього року у Володимира стався інфаркт. Медик перебував тоді на Донеччині. Незадовго до цього загинув його побратим із Житомира Руслан Бойко.
Помітивши, що «Док» почав втрачати свідомість, двоє медиків негайно почали робити йому непрямий масаж серця, який тривав безперервно 70 хвилин. Поки Володимира везли до Слов’янська, його серце зупинялося тричі. У цей час назустріч на реанімобілі виїхав лікар-реаніматолог, який своїми професійними діями повернув «Дока» до життя.
У цьому стані «Док» пережив клінічну смерть. Згодом фахівці заявили, що його випадок є рідкісним у медицині. Після обстежень вони встановили, що причиною інфаркту стало виснаження та стрес.
Далі були довгі місяці лікування, під час яких біля Володимира перебувала його дружина. Спочатку Тетяна ночувала в лікарняному коридорі, але потім медики, розуміючи, що вона не покине чоловіка, надали їй місце в палаті.
– Коли я приїхала у Краматорськ, звідки Володимира перевозили до Дніпра, і побачила, як хлопці вийшли його провести з очима, повними сліз, я втратила дар мови, – розповідає дружина. – Його у вкрай важкому стані доправили в реанімаційне відділення кардіологічного центру в Дніпрі. Я почула, як одна з медсестер сказала: «Привезли дуже важкого військового. Мабуть, до ранку не доживе…» Але він пережив критичний період, а я весь час була поруч, бо знала, що йому потрібна моя підтримка. Зараз згадую – і не знаю, де в мене тоді бралися сили.
Володимир проходив лікування у трьох медичних закладах Дніпра, а потім продовжив його на Житомирщині. Він досі лікується та проходить реабілітацію, оскільки наслідки клінічної смерті відчуває весь організм. Зараз «Док» є ветераном, має групу інвалідності й не може продовжувати службу в ЗСУ.
ПОБРАТИМИ ПРИЇЗДЯТЬ ПОДЯКУВАТИ ЗА ВРЯТОВАНІ ЖИТТЯ
Володимир Паламарчук нагороджений відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест» та нагрудним знаком командира 30-ї бригади «На варті життя та здоров’я».
– Я сподівався повернутися на війну. Дух є, а здоров’я вже немає, – каже Володимир. – Перебуваючи тут, бачиш, що все якось не так. Війна стосується тільки тих, хто воює, їхніх рідних і тих, хто допомагає армії, а для більшості її не існує.
Тепер щотижня до нього приїжджають побратими з різних областей. Дехто вже звільнився зі служби за станом здоров’я, інші знаходять час у відпустці, але мета у всіх одна – хочуть подякувати «Доку» за порятунок їхніх життів.
Володимир прямує до автомобіля повз Алею пам’яті полеглих Героїв, знову уважно розглядаючи обличчя побратимів, друзів і знайомих.
Медики Ветерани війни Військові Житомирщина Війна з Росією “`
Источник: www.ukrinform.ua
