Бойова медикиня та її яскраві коралі 27.11.2025 11:50 Укрінформ Світлана Гаврилів навіть у бойових умовах створювала вироби, здобуваючи гроші для свого підрозділу
У 53-річної Світлани життєпис такий, що годиться для телесеріалу. У ньому – про кохання, зраду, серйозну недугу, втрати. А ще – про креативність і творчість. Її «Коралі від Цітани» ще до великої війни були на Херсонщині справжнім народним знаком якості.
Юристка за фахом, «Гаврилівна» зараз служить бойовою медикинею загону розвідувальної роти 28 окремої механізованої бригади на Донецькому відтинку.
«МИ З ІВАНОМ БУЛИ НЕ ПРОСТО МАТІР’Ю З СИНОМ, У НАС ДО КІНЦЯ БУВ ЩІЛЬНИЙ ТОВАРИСЬКИЙ ЗВ'ЯЗОК»
Світлана – щира, не вибирає «ніжних» слів, із нею одразу розумієш, коли лицеміриш у бесіді.
син Мар'ян
Вона – багатодітна мати. Найстарший син, 31-річний Іван Барзух, був професійним військовим, морпіхом. Він поліг у березні 2022 року в Маріуполі. Середній син Сашко помер у два з половиною роки через хворобу. 28-річний Олег – військовий священник 119 бригади Тероборони, а 20-річний Мар'ян – за спеціальністю кулеметник, вже два роки перебуває на службі за контрактом. Світлана має і дочку – 18-річну Василину.
Розповідаючи про своє життя, жінка зауважує, що воно докорінно змінилося після народження першої дитини.
– Коли завагітніла, хлопець мене покинув. Запропонував зробити аборт, так само радила моя мати. Але я народила. Іванові було три місяці, коли мама вигнала мене з дому і сказала: «Йди, куди хочеш». Знаєте, я дуже вдячна матері за те, що вона зробила. Адже так почалося моє справжнє життя. Ми з Іваном були не просто мамою та сином, у нас завжди, до останнього, був дуже міцний дружній зв'язок, – говорить Світлана.
син Іван
Іван став військовим у 18 років, це рішення він прийняв під впливом мами.
– Я вчилася стріляти, завжди любила зброю і навчала цьому синів. А коли Іван виріс і вперше стрибнув із парашутом, він мені подзвонив і закричав у слухавку: «Мамо! Мамо!». Я йому: «Ну, кажи вже!». А він: «Мамо, ти правду говорила, це крутіше, ніж секс!» – згадує співрозмовниця.
Він, як і мати, був дуже відкритим, без лицемірства. І коли у школі на одному з уроків його попросили розповісти про матір, сказав: «Моя мама змінила трьох чоловіків, тому що жоден із них чоловіком не був. А вона з негідниками шлюб не бере».
– І це була щира правда. Тоді я ще не зустріла свого Василя. Хоча була одружена, чоловік пив, бив мене. Через два роки розлучилася, почала зустрічатися з іншим, виявилося, що він теж покидьок. Я не показувала особисте життя. А із сином говорила. Іван мене запитував: «Мамо, а чому тобі такий-то не подобається?». І я розповідала, що залицяльник прийшов у гості з трьома шматочками торта. «Купити торт, відрізати три шматки і принести мені? Ти дійсно хочеш, щоб я за такого вийшла?» – запитувала. Іван казав: «Ні». Я синів виховувала такими, щоб у майбутньому вони були добрими чоловіками для своїх дружин, – ділиться жінка.
Коли Іван їхав до матері зі своєю дівчиною – майбутньою дружиною – то попередив її: «Не думай мамі брехати, бо вона зрозуміє, і у вас ніколи не буде нормальних відносин».
Світлана жила у Львові, але у 2005 році перебралася у Станіслав на Херсонщині. Там вона зустріла Василя.
– Він працював автомеханіком. Був хлопцем із забрудненими руками, який лагодив моє авто. Василь – дуже спокійний, а мене слід було підштовхувати. Йому для цього не потрібно було нічого робити: коли я кричала, він просто мене обіймав. А ще не давав згаснути, дав можливість розвиватися. Він пишається мною. Я просто зустріла чоловіка, з яким можу прогресувати. Василь, як і Іван, – морпіх. Чоловік пройшов АТО і зараз служить, – говорить жінка.
КОРАЛІ, ЯК АБРИКОСА З МИКОЛАЄВА
Світлана та Василь одружилися, у них народилися Олег, Мар'ян і Василина.
Коли жінка доглядала за малими дітьми, то підробляла шиттям – згодилися шкільні уроки. А ще завжди вміла в’язати.
– Якось в’язала гачком і подумала: якщо цю петельку протягнути крізь намистинку, то так у в’язці й залишиться. Так випадково з’явилися перші коралі. Тобто цю техніку я вигадала сама. Як результат – колекція «Коралі від Цітани». Чому Цітана? У мене частина родини зі Старосамбірського району Львівщини. Там був дід, який називав мене «Цєтка», «Цітана». Він любив мене по-справжньому, – ділиться.
Розповідає, що з коралів бізнесу не було: коли їх продавала, то всі гроші спрямовувала у матеріали і знову – у прикраси. А все, що «зверху», із 2014 року йшло на допомогу військовим. Адже в АТО брали участь і син, і чоловік.
– У 2023 році я була на ярмарку в Польщі й непогано заробила для свого підрозділу. Іноді і в Україні проводили такі аукціони, де представники нашої бригади виставляли речі, зокрема, і мої коралі. Мої вироби є в Канаді, Австрії, Італії, Франції, Польщі, США. Це тільки те, що я знаю, – розповідає жінка.
Жоден її виріб не повторюється, Світлана жартує, мовляв, навіть сама в себе не краде ідеї.
– Якось у Миколаєві я побачила біля дороги такі яскраві-яскраві плоди дикої абрикоси. Зробила коралі, поєднавши зелений і помаранчеві кольори, – як та абрикоса, – згадує жінка.
Світлана також зацікавилася місцевим самоврядуванням, стала громадською активісткою на Херсонщині.
РОСІЙСЬКІ БЛОКПОСТИ ПРОЇЖДЖАЛА НА «ТАВРІЇ» ІЗ СИНЬО-ЖОВТИМИ КОЛЬОРАМИ
На початку повномасштабного вторгнення Олег служив у Києві, Іван – у Маріуполі, а Василь – на Чонгарі.
син Олег
Світлана з перших днів возила зі Станіслава до херсонського гуманітарного центру харчі, хоча тоді з села навіть деякі чоловіки боялися виїжджати. Із Херсона ж доставляла ліки. Записалася в самооборону. Вечорами патрулювала село, поки не зайшли окупанти.
– Зі мною зголосився їздити наш колишній сільський голова Володя Желуденко. Хоча, коли я була громадською активісткою, ми з ним сперечалися. А ось як вийшло. Володю в окупації росіяни забрали на підвал, але згодом відпустили, – розповідає жінка.
Додає, що не могла собі заборонити «тролити» росіян, коли ті зупиняли її на блокпостах. Навіть розуміючи, чим усе може закінчитися. А ще жінка привертала увагу, тому що на дверцятах її «Таврії» з обох боків були великі кленові листки у синьо-жовтих кольорах.
– На одному з блокопостів російський військовий дулом автомата подряпав той листок і сказав: «Вот би сєйчас етот ваш желто-блакитний прострелить», – згадує жінка.
Пізніше хлопці в селі закрили наклейками листки на дверцятах. А вона далі волонтерила – вивозила людей у Миколаїв. В окупантів Світлана була у списках «нациків» – в одному з російських телеграм-каналів тоді публікували імена та фото українських патріотів.
Двох своїх молодших дітей вивезла зі Станіслава у середині березня, коли отримала погрози на адресу доньки. А сама залишалася в селі до 25 березня 2022 року, хоча в хаті вже не було світла, скінчилися продукти.
Каже, що упродовж окупації не випускала з поля зору рідну громаду. Збирала інформацію про окуповану територію, адже мала зв’язки з людьми, передавала розвідці. Волонтерила у Миколаєві, переганяла автівки для військових з Литви разом із головою правління Херсонської міської громадської організації «Культурний центр Україна – Литва» Наталією Бімбірайте.
«СЛУЖИТИ ПОВИННІ І ЧОЛОВІКИ, І ЖІНКИ»
Потім Світлана мобілізувалася через Миколаївський ТЦК.
– Це сталося якось само собою. Мобілізуватися чи ні – сумнівів не було, тому що до мене в дім прийшла війна. Як інакше? – ділиться.
Вона вважає, що служити в армії повинні всі – і чоловіки, і жінки. Адже армія дає навички, які можуть знадобитися людині, «навіть якщо пощастить і війни не буде».
– Спочатку я була в радіорозвідці: слухала пі…рів. А потім у нас не стало медика, і мені сказали, мовляв, попрацюй, це тимчасово. Ну, такмед ми всі проходили. Потім наказали заступати на посаду і скерували вчитися. Спершу було страшно, оскільки на курсах була найстарша, проте закінчила навчання на відмінно.
Каже, що вчитися було чудово, адже інструктори – медики з бойовим досвідом.
– За посадою я бойовий медик взводу. Оскільки не вистачає людей і мені фізично не важко, то виконую роботу ротного медика. У великих підрозділах є еваки. У нас броньованих машин немає. Коли є «трьохсотий», треба, щоб його витягли побратими чи він сам вийшов. Один із поранених два тижні не міг вибратися, тому що все контролювали російські FPV-дрони. У нього було нелегке поранення, і він вижив завдяки забезпеченню, яке перекидали, – розповідає Світлана.
Додає, що на службі є випадки, коли не може стримати сліз.
– Одному з побратимів під час прямого влучання у бліндаж відірвало руку з плечем. Ми товаришували, він любив моїх собак… Його, тяжкого «трьохсотого», вивезли на квадроциклі бійці зі суміжного підрозділу. Довезли, ми його передали на стабпункт, потім у шпиталь. Лікарі сказали, що шанси в нього нульові. Сама розуміла, але вірити не хотіла. Він помер під час операції. Потім ревіла, довго.
Серед її обов’язків – навчати бійців, щоб вони могли на позиції один одному надати допомогу. Якщо є зв'язок, Світлана контролює онлайн, як хлопці роблять перев'язки.
Вона також відстежує шлях, який проходить поранений після виписки зі шпиталю, під час переміщення із закладу в заклад.
– Я повинна вчасно подати документи, щоб людина отримала виплати в разі поранення. Це має велике значення. Хочу, щоб моїм дітям, чоловікові була надана допомога, де б вони її не потребували. Тому так само ставлюся до чоловіків, які служать зі мною. У мене немає поганих чи добрих, є лише хворі та здорові.
ПРИКРАСИ ДЛЯ КОХАНИХ І МАМ ПОБРАТИМІВ
І на війні Світлана виготовляла коралі. Каже, що для неї це – як медитація, коли мала час – сідала і робила. Побратими брали в неї прикраси для коханих, дружин, мам. Тим більше, вони знали, що кошти підуть на їхній же підрозділ.
– У мене в підрозділі є 55-річний чоловік із Херсонщини. Якось каже, мовляв, їхатиме у відпустку, хотів би подарувати мої коралі дружині, адже вона любить автентику. Я передивилася фотографії землячки і зробила для неї коралі. А він так довго не їхав у ту відпустку… А потім, коли повернувся, каже: «Привіз, дружина взяла в руки коралі й розплакалася. Я спочатку подумав, що їй не сподобалося. Але дружина пояснила, що в захваті й не очікувала такого подарунка», – ділиться співрозмовниця.
Гаврилів додає, що перестала робити коралі цьогоріч у травні.
– Ситуація на нашому напрямку ускладнилася, і постало питання, що доведеться зриватися, брати із собою лише необхідне: медицину, рюкзак з речами. Тоді б втратила всі матеріали, – пояснює.
Тепер бойова медикиня відпочиває, складаючи мозаїки зі стразів. А ще їй допомагають виходити зі стресу дві собаки – німецька вівчарка Міна, що залишилася від сина Івана, та американський буллі Реб.
Ще одне хобі Світлани – спів. До великої війни співала у станіславському хорі.
– У мене була онкологія на голосових зв’язках, і я чомусь вирішила, що болячка навряд чи мене здолає, тому що живу 24 на 7. І вирішила – хто його знає, як воно буде далі, треба вчитися. Так тоді потрапила у музичну студію Вівальді, навчалася у Херсоні у викладача вокалу Максима Лозового (лауреат міжнародного конкурсу молодих виконавців, херсонський баритон). А далі побачила оголошення про прослуховування в народну фольк-групу «Олешшя», де керівник Тоня Потужня. Ми почали створювати українські пісні на сучасний лад. Я написала слова, Діана Янушкевич створила до них мелодію, а херсонський композитор Олександр Василенко написав музику. Так вийшла моя перша пісня «Мій Станіслав».
Потім я ще написала «Небо».
Ми записуємо пісні й далі. Я в березні була у відпустці, і з Тонею, яка живе у Коломиї тепер, ми записали три пісні. Одну – мою авторську. А ще я написала демоверсію на вірш журналістки з Херсона Каті Цимбалюк «Молодий гарсон», знайшли людину, що зробила аранжування, і Тоня її заспівала, – додає жінка.
Вона каже, що після перемоги займатиметься мистецтвом, планує відкрити музичну школу-студію. А ще хоче допомагати жінкам, які страждають він насильства в родині чи в яких занижена самооцінка.
– Маю досвід – у мене було два жіночих клуби. В одному я взяла собі за мету звести людей, поєднуючи непоєднуване. Адже дуже багато людей, коли особисто не знайомі, одне одного ганьблять, а коли їх зводять разом, то виявляється, як добре, що вони абсолютно різні. І я поєднувала таких людей, разом вони робили добрі справи.
«МАМАМ ЗНИКЛИХ БЕЗВІСТИ: НЕ ВМИРАЙТЕ СЬОГОДНІ ВІД ВИСОКОГО ТИСКУ»
Світлана Гаврилів ще до служби у ЗСУ була залучена до груп жінок, чиї рідні зникли безвісти або потрапили у полон. Вона пройшла через цей пекельний досвід сама, адже тіло її сина Івана вдалося повернути лише через понад два роки після загибелі.
Тоді вона взяла на себе важку місію – моніторила російські канали. Не у всіх вистачало сил це робити, там публікували жахливе – і тіла, і рештки, і знущання над українськими полоненими. Вона дивилася, фільтрувала, працювала із цими матеріалами.
– Де ви знаходили на це ресурс? Адже навіть у вас він не безкінечний.
– Я навчилася абстрагуватися багато від чого. Наприклад, щодо ворожих полонених у мене взагалі немає ніяких емоцій. Мої емоції – дуже цінні, і виявляти їх можна щодо тих, кого любиш. Злитися, нервувати, кричати на когось – це також емоції. Згоріти сьогодні від ненависті – означає не дожити до завтра і не побачити перемоги. Тому мамам, жінкам зниклих безвісти, полонених завжди кажу: не вмирайте сьогодні від високого тиску, від того, що у вас зупиняється серце. Завтра ваш рідний повернеться живим, і йому треба буде більше уваги, ніж вашому хворому серцю. Адже що буде з ним завтра? А якщо він покалічений? А навіть коли цілі руки-ноги, а покалічена душа? Жінкам слід берегти власний ресурс, а не повільно себе вбивати.
Медики ЗСУ Військові Жінки Сім'я Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
