9.07.1659: Конотопська перемога показала, як Україна може 09.07.2025 20:13 Укрінформ Це дата не «кругла», але крута! Українці мусять знати і пам’ятати завжди, як можна і треба бити московитів
Ледь заб’єш у Гуглі «Конотоп…», як одразу ж пошуковик видає «Конотопську відьму», та ще й не оригінальний твір Григорія Квітки-Основ’яненка, а без перебільшення знамениту виставу театру Франка, що продовжує збирати аншлаги. Гаразд. А як же щодо вікопомної битви з московитами?
Заборонена битва, заборонена перемога, заборонена пам’ять
Упродовж десятиліть Конотопська битва була… «забута». Для порівняння: Конотопська битва і Полтавська. Про другу, яка відбулась через 50 років після Конотопської, у 1709, і яка була для українців розгромною, програшною, добре знають, а про першу хіба що десь чули. Чому так? Тому що битва під Полтавою – це розпіарена впродовж століть «вєлікая побєда» російського царя Петра І над шведами і «зрадником» Мазепою. І про так звану зраду останнього згадували чи не частіше, ніж про шведського короля Карла ХІІ. Тому й пам’ятники ставили, тому й у школах зубрили, тому вона, зрештою, й стала однією з цеглин-ідеологем поневолення України, так само, як і Переяславська рада. Ідеологема до ідеологеми – й виростає великий пропагандистсько-ідеологічний мур, за яким тримали уми багатьох українців і який руйнується лише зараз на наших очах.
Натомість Конотопській битві не те що пам’ятників не ставили – її взагалі не згадували. Промовистий факт: Конотопської битви 1659 року не було в жодному радянському енциклопедично-історичному виданні, в жодному підручнику. Якщо до більшовицького перевороту 1917-го її ще якось побіжно згадували, то у ХХ столітті вона належала до табуйованих тем. Про неї не було написано жодної монографії. Перший збірник наукових праць, присвячений Конотопській битві, було видано лише в 1996 році, на п’ятий рік української незалежності. За рік до того відбулось і перше відзначення річниці цієї історичної події, але не на офіційному рівні, а виключно з ініціативи і силами українських патріотів. Незалежна Україна доволі повільно й апатично відмовлялась від радянських дат і свят, запроваджуючи замість них питомо свої, українські.
Від фікції Переяславської ради до битви під Конотопом
27-29 червня (за ст. стилем) 1659 року, якраз на свято апостолів Петра і Павла, неподалік Конотопу, поміж селами Шаповалівка й Соснівка, українські війська під проводом гетьмана Івана Виговського вщент розгромили війська московського царя Олексія Михайловича. 30 тисяч московитів загинуло (зокрема потонули в трясовині), а 5 тисяч полонених було «страчено на горло». Російська (московська) армія зазнала нищівної поразки на теренах Європи, та ще й від кого? Від українців. І відбулось це лише через 5 років після підписання Переяславської угоди, яку росіяни називали і називають не інакше, як «возз’єднанням».
Переяславські статті 1654 р. – документ, згідно з яким українці потрапляли під протекторат московського царя, маючи можливість таким чином протистояти польському пануванню. Хмельницький підписав його, перебуваючи в дуже скрутному політичному становищі. Московити обіцяли всіляку підтримку Україні, але першими ж і порушили угоду – уклали в 1656 році з поляками Віленське перемир’я. Зроблено це було за спиною українців, що було сприйняте останніми як зрада. До того ж, після смерті Богдана Хмельницького, який був беззаперечним авторитетом як для своїх, так і для ворогів, Москва все брутальніше почала втручатися у внутрішні українські справи, вправно користаючись розбратом між українськими елітами, що розпочали боротьбу за гетьманську булаву. Вона формувала й активно підтримувала опозицію, втручалась у вибори гетьмана, діяла за принципом «мечем і калачем». Дехто з козацьких керманичів далекоглядно попереджав: «Москва готує нам ярмо неволі насамперед внутрішньою громадянською війною, а далі відкрито своєю власною зброєю, без усякого приводу з нашого боку». Загалом, все, як досі…
Використано ілюстрації з сайтів uain.press, wikipedia.org Московсько-українська війна після «возз’єднання»
16 вересня 1658 року гетьман Іван Виговський підписав із Річчю Посполитою Гадяцький трактат про унію України з Польщею. Передбачалося, що на основі Гадяцької угоди буде утворено федерацію з трьох держав: Польщі, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського (України). Московське царство, яке вже вважало Гетьманщину своєю підневільною територією, направило 100-тисячне військо під командуванням князів Трубецького, Ромодановського, Пожарського і Львова. По дорозі московські окупаційні війська вчиняли страшне насилля. Наприклад, у Срібному були вирізані всі мешканці. Дуже сильно потерпіли Борзна, Ніжин. Частина мирних мешканців була вбита, а частину – дітей і жінок погнали на Москву. Почалась московсько-українська війна 1658-1659 рр. З 16 квітня 1659 р. Трубецькой взяв в облогу Конотоп. Згодом до нього підтягнулися й інші царські війська. Облога тривала майже два місяці. Фортецю мужньо обороняв 4-тисячний козацький загін під командуванням полковника Гуляницького, козаки ніжинського та чернігівського полків. Це дало змогу Виговському зібрати чимале військо. До його складу входили і найманці з Молдавії, Валахії, Польщі, Трансільванії. Але головною допомогою козакам було 30-тисячне військо кримського хана Мехмед-Гірея ІV.
Безрезультатні мирні переговори
Прикметно, що вже під час війни українці шукали можливостей її припинення й вели з московитами переговори, але безрезультатно. Російські посли в Україні Булгаков і Байбаков писали після переговорів у 1659 року з козацьким полковником Іваном Гуляницьким, що останній нарікає на те, що буцімто цар Олексій «безпрестанєє войська свої на нас насилаєт і многіє мєста вижглі і висєклі…; лучше бить у турка, нєжелі у москалєй…». Посли почали лицемірно запевняти Гуляницького у зворотному, що, мовляв, цар турбується про благо українців, але полковник не витримав, вилаяв московських послів, на тому переговори й закінчилися. Натомість українських послів, які були направлені до царя на переговори, арештували й кинули в тюрму. Варто зауважити, що в Кремлі події на Гетьманщині називали не інакше як «мятєжом» і «смутою», а гетьмана Івана Виговського – «Івашкою» і «зрадником» задовго до Мазепи. Саму ж Україну – Гетьманщину – московити називали «гіллям, відламаним від природного кореня Великоросії».
Бюст гетьмана Івана Виговського в с. Шаповалівка, встановлений з нагоди 350-річчя перемоги під Конотопом. Фото Укрінформ Мужність козаків помножена на військовий талант Виговського – запорука успіху
Успіх української армії крився в декількох чинниках. Звісно, козаки показали дива мужності й героїзму, адже захищали рідну землю від окупантів. Звісно, злагоджено діяли з союзниками, зокрема із загонами кримського хана, який привів на допомогу козакам чотири найбільші орди Північного Причорномор’я. Але чи не найважливішим було те, що це була дуже ретельно продумана військова операція. Як пише історикиня Олена Апанович, «Іван Виговський не повторив, а творчо застосував стратегію і тактику Б. Хмельницького, причому так блискуче, що це дає підстави поставити його в один ряд з видатними полководцями», адже шансів перемогти московську армаду було не так вже й багато. Виговський намітив місце головного бойовиська біля багнистої річки Соснівка неподалік Конотопа. Розділив орду на дві частини, заховав неподалік також і загін полковника Степана Гуляницького. Сам на чолі з невеличким загоном рушив під Конотоп, вдаривши в тил російським військам, що оточили фортецю. Двічі застосувавши маневри вдаваної втечі, йому вдалося виманити військо Пожарського до переправи на річці Соснівка. Інша – менша частина росіян на чолі з Трубецьким залишилась під Конотопом. Пожарський фактично опинився в пастці: він перейшов міст і опинився в багнистому яру. Козаки зруйнували переправу і загатили річку. Вода швидко розлилася й унеможливила повернення кінноти противника на вихідні позиції. Важка артилерія московитів загрузла в багнистих пливунах. Атака татар довершила повне оточення, в яке потрапив ворог. Московські сотні «Государєвого полку», царська кінна гвардія до останнього намагались чинити опір, але їх розгромили козаки Уманського полку. Ті, кому вдалося вирватись із оточення, відійшли до стін Конотопа – базового табору московитів. Виговський пішов услід, намагаючись розгромити обоз противника, але решткам царської армії вдалось із жорстокими боями відступити, переправитись через Сейм і втекти до Путивля.
Зупинитись на півдорозі
Московщина після поразки у Конотопській битві, де був винищений за словами російського історика Сєргєя Соловйова «цвіт московської кінноти», занурилась у страх, плач і скорботу. Цар Олексій Михайлович наказав негайно відновити фортифікаційні споруди під Москвою й оголосив укази про набір нових рекрутів до війська. Іван Виговський, на жаль, не пішов походом на Москву. Не спалив Кремль, не взяв у полон і не привіз до Києва царя Олексія Михайловича. Зупинився на московському кордоні. Тим часом Іван Сірко, користаючись нагодою, напав на Крим (на те його підбивали начебто свої, українці, але насправді за ними стояли московити). Кримські татари змушені були терміново повертатись…
Мегауспішна перемога під Конотопом не згуртувала, а навпаки, з новою силою розпалила на Гетьманщині вогонь громадянської війни і внутрішнього протистояння. Руїна лише посилилась. Опозиція на чолі з неповнолітнім Юрієм Хмельницьким, за допомогою Москви, взяла гору. Зрештою Виговський передав булаву Юрію Хмельницькому. 17 жовтня 1659 року було підписано новий нерівноправний російсько-український договір, так звану другу Переяславську угоду. Україна з незалежної держави перетворювалась на автономну одиницю в складі Московської імперії.
Важливість пам’яті
Тож цілком зрозуміло, чому цю битву, так само, як похід гетьмана Сагайдачного на Москву, не згадували, а якщо й згадували, то побіжно в українській історіографії. Це було навмисне спотворення української національної свідомості.
Цікаво, як нині висвітлює Конотопську битву навіть не російська історіографія, а російська Вікіпедія: мало того, що кількість російських військ у порівнянні з українськими суттєво занижена, – тож, мовляв, нічого дивного в поразці немає, але українці навіть не згадуються серед противників московитів. Натомість зазначено, що «Рускоє царство» (тобто Московське) разом із «Войском Запорожскім» (тобто з невеликим загоном козацької опозиції на чолі з Іваном Безпалим) протистояло Кримському ханству і Речі Посполитій. Та й про московсько-українську війну не згадується: Конотопська битва – це лише «епізод російсько-польської війни». Де тут Україна, Гетьманщина, Козацька держава чи Руське князівство, одна з рівноправних сторін Переяславських угод? Її просто немає. Так було в ХVІІ столітті, так триває й у ХХІ. Прикметно, що польська Вікіпедія результатом Конотопської битви називає… «польсько-козацько-татарську перемогу», хоча поляків там було насправді дуже мало.
Український історик Юрій Мицик називав Конотопську битву українським Грюнвальдом, Ватерлоо й Седаном. Це були звитяжні переможні битви, спрямовані на визволення свого народу від іноземних загарбників, окупантів. Чому в радянській історіографії замовчувались переможні битви українців, натомість робився акцент на поразках? Через те, що «загарбники прагнуть стерти ці славні події з пам’яті поневоленого народу, щоб пригальмувати процес національного відродження». Втім, як зауважив Ярослав Дашкевич, «Конотопська битва, – не лише символ слави, а й символ української зброї». Пам’ятаймо.
Світлана Шевцова, Київ
Перше фото – пам’ятний знак із шаблями на честь перемоги військ під проводом гетьмана Івана Виговського поблизу Конотопа. Фото Ігоря Дорожка, Олега Години та Максима Назаренка, ukrainaincognita.com
Історія Конотоп Війна Виговський
Источник: www.ukrinform.ua
