“`html
«Я вже можу самостійно дихати, хочу знову захищати кордон» – Олексій, пацієнт місії Face the Future Звіт 07.11.2025 09:00 Укрінформ В Івано-Франківську ескулапи з США та Канади прооперували 32 травмованих внаслідок війни
Цю лікарську делегацію називають найбільшою. У її складі працювали 19 експертів зі США і Канади. За тиждень вони спільно з українськими медиками виконали близько 80 хірургічних втручань в ділянці голови та шиї для людей, що дістали мінно-вибухові ушкодження. Лікарі працювали у трьох операційних одночасно. Більшість хворих – українські бійці, котрі отримали шанс повернути дихання, обличчя та посмішки, котрі завзято прагне знищити війна.
Про цілі та роботу міжнародної делегації та про її хворих – у репортажі Укрінформу.
ЗМОГА ОПЕРУВАТИ БІЛЬШЕ
– Тільки-но закінчилась найскладніша операція в даній місії – у пацієнта був зовсім відсутній зовнішній ніс, – розповідає лікар-отоларинголог Івано-Франківської ОКЛ Олександр Тітов.
Олександр Тітов
Він явно стомлений. Каже, що пробув в операційній понад шість годин без перерви. Проте, не приховує вдоволення від праці. Стверджує, для нього це вже сьома іноземна місія в лікарні.
– Зазвичай, більшість втручань спрямовані на відновлення зовнішнього носа. За один раз все зробити неможливо, робимо в декілька етапів. Перший – з американськими хірургами: беремо реберний хрящ, формуємо основу носа, яку вкриваємо шкірою. Наступний – витончення клаптя шкіри через три тижні після первинної операції. Хворому може бути потрібний ще і третій та четвертий етапи. Після першого все робимо самостійно.
Питаю, чи здатні українські хірурги самі справитись і з першим етапом.
– Вважаю, ми вже близькі до цього. Американські хірурги навчаються цьому 15 років, у нас, на жаль, немає стільки часу. Проте під час подібних місій процес навчання відбувається набагато швидше, і ми отримуємо унікальну нагоду дізнатись про всі таємниці та тонкощі реконструкції, – запевняє Тітов.
Кожна місія Face the Future (“Обличчям до майбутнього”) починається з низки навчальних семінарів. Адже її ціль – допомогти та навчити місцевих лікарів, у такий спосіб надати підтримку Україні у найтяжчий для неї час. Цього разу у семінарах взяли участь 130 хірургів з усієї України, 85 анестезіологів та 180 медсестер. Щоправда отримали майже 900 заявок, а тому всіх охочих просто не змогли розмістити.
– Інтерес до наших місій постійно збільшується, як і зацікавленість в отриманні нових навичок. Зараз маємо змогу оперувати більше хворих, тому що більше українських хірургів беруть участь. Вони вже отримали необхідний досвід та рівень знань, щоб виконувати значну частину втручань, – каже керівник місії Face the Future, хірург з Канади Пітер Адамсон.
Пітер Адамсон
За його словами, через повітряні тривоги деякі операції довелось відкласти, проте не відмінити. Стверджує, тут всі знають свою роботу і люблять знаходити рішення, навіть якщо виклики в операційній надзвичайно складні.
– Якщо людина потрапляє в автоаварію, то всі м’які та тверді тканини залишаються і їх можна скласти на свої місця. У випадку вибухових поранень частини кістки та м’яких тканин повернути неможливо. Тому відновити після цього обличчя – як звести дім без матеріалів… Втома для нас не є проблемою, – констатує Пітер Адамсон.
На питання, як відновлюють лікарі сили після довгих операцій, керівник місії відповідає: «Інколи намагаються поспати на годину чи дві більше».
ІСТОРІЯ “КАРАМЕЛЬКИ”
Олеся
Серед хворих – бойова медикиня 72 механізованої бригади імені Чорних Запорожців ЗСУ Олеся. Це, зокрема, її операцію довелось перенести через повітряну тривогу. Медикиня чекала на неї декілька років.
– У мене тричі травмований ніс, ламаний-переламаний. Ринопластика не допомогла, чекаю на септопластику (ЛОР-операція, ціль якої – вирівняти викривлену носову перегородку, – ред.), тому що я вже не можу дихати. Особливо це було відчутно на передовій, коли бігала у броніку. Можливо, після цієї операції я зможу не лише нормально дихати, а й не відчуватиму головні болі, – розмірковує вона.
Олеся родом з Вінниччини, тепер – киянка. У 2014-му пройшла декілька курсів з тактичної медицини і стала інструктором. Навчання проводила у різних бойових частинах ще у складі Медсанбату.
– У 2019 році мені стало соромно їздити до хлопців на передову, тому що я зрозуміла, що те, чого навчаю, не роблю там своїми руками. Тому пішла у військкомат і підписала контракт із ЗСУ. Три роки на фронті була старшим бойовим медиком роти. У мене були класний командир і хлопці, до яких я повернулась у квітні 2022 року. Відтоді була там, де хлопці, а це – Вугледар, Бахмут, – згадує Олеся.
Каже, хлопці знали, що вона без солодощів ніяк, то завжди підкидали їй цукерки та шоколадки. Так і назвали – “Карамелькою”. Вона не сердиться. Вважає себе щасливою. Згадує, декілька разів її намагалась зловити ворожа куля, яку зупиняв то наколінник, то повербанк. Проте, ПТСР все ж поклав на лікарняне ліжко.
– Як не крути, але в мене на руках вмирали хлопці. Багато було і смертей, і поранених, і крові… Я всіх пам’ятаю, – говорить Олеся.
Наголошує, що є багато сіл та містечок, назви яких маловідомі для більшості, проте за них українські воїни віддають життя.
– От ви чули про Вершину, що біля Бахмута? А в нас там були важкі втрати, стільки крові. У підвалі все горіло і до 30 чоловіків поранені, а з медиків – лише нас двоє. Ми всі ночі перев’язували їх… Коли я одного із них витягувала, нас виявили, почали гатити з танків. Ми бігли з пораненими до іншого підвалу і нам пощастило: хата в друзки, а підвал цілий. Проте в мене постійно був страх, що на всіх не вистачить медикаментів. То я тягнула ще за собою ящик із ліками. Внизу перев’язую поранених і кричу тим, що ще на східцях зверху, щоб подавали розхідні. Потім я просила їх крапельниці тримати, знеболюючі вчила колоти. Вони дивувались. Казали, ніколи в житті цього не робили, а я їм вручаю ампули… Наверху ще хлопці чергували, стежили за машинами, в яких знову везли поранених. Там був конвеєр – одних перев’язуємо, інші чекають на перев’язки і допомогу. У мене тоді зовсім загубився відлік часу – чи це був день, чи ніч. Пам’ятаю лише, що втратила голос, проте страху не було за себе. Більше за хлопців переживала, – посміхається Карамелька.
У селищі Новолуганське вона рятувала не лише воїнів, а й цивільних.
– Там теж було багато втрат і поранених. Спочатку ми спали у тунелях, обклались мішками, щоб захиститися від обстрілів. Нас виявили. Мабуть, здали «ждуни». Довелося знайти інше місце. Мене супроводжував водій. Я просила його лише про одне – не загубити мене, тому що погано орієнтуюсь у просторі. А Саша мене візьме за руку і так ми перебігаємо з окопа в окоп. Тоді вивозили поранених у пікапі. Орки стояли на дорозі. У машині ми вже побачили, як вони у людей, що в полі, стріляють. Там були четверо дорослих, двоє дітей і ще старші люди. Їх би там вбили, проте ми вирішили зупинити машину і рятувати. Біжимо до них, під руки виводимо до посадки. Там ями, то скачемо в них. Росіяни гатять по нас години три без зупинки… Люди просять не залишати їх. Я заспокоюю, обіймаю, як мама… Пам’ятаю, приїхали до своїх, одяг весь у крові, а хлопці шукають “Карамельку.” Кажуть, ніби загубили мене. Тоді обіймаємось… Усіх людей вивезли. Знаю лише, що вони поїхали у Костянтинівку, дуже хочу, щоб вони жили, – говорить Олеся.
Вона звільнилась із ЗСУ в 2023 році. Пообіцяла своїм хлопцям, що більше на фронт не повернеться, проте дотриматись ніяк не може.
– Я їжджу до них у гості, переживаю за всіх. Там все по-іншому, все – на межі. Звідти ніхто не повертається таким, яким пішов. Зараз відчуваю все на своєму здоров’ї, проте це був мій вибір, яким пишаюсь, – додає Карамелька.
Спогади її ніби відволікають від операції, яка почнеться вже за декілька годин.
10 ДНІВ У КОМІ
Олексію зробили операцію зранку. Для 30-річного воїна це не перше хірургічне втручання. Хоча скільки їх було, він точно не пригадує.
Він родом з Чернівецької області. До війни займався сільським господарством. На фронті служить з 2023 року, спочатку – в лавах 71 єгерської десантно-штурмової бригади, зараз – у прикордонній службі ЗСУ. Поранений на Запорізькому напрямку.
– Ми йшли на штурм, потрапили під мінометний обстріл. Я отримав осколкове поранення у щоку, ніс, була травма голови, руки та передпліччя. Далі – непритомність, лікарня і 10 днів у комі. Медики тоді нічого не обіцяли, – ділиться.
Олексій
Його рятували у декількох медзакладах, в одному з них прийшов до тями. Олексій згадує, що біля нього чергували сестри, тому що мама була виснажена через сильні потрясіння та переживання. В Івано-Франківській ОКЛ було ще декілька втручань. Так він дізнався про міжнародну місію Face the Future.
– Із кожною операцією мені ставало краще. Вже можу сам дихати носом, тому що після поранення це було неможливо. Які плани? Маю надію, що скоро знову стану на захист кордонів своєї держави, – впевнено говорить Олексій і додає: родина та країна для нього є найважливішими в житті.
“НЕ ЛИШЕ ВЧИМО, А Й НАВЧАЄМОСЯ”
– Усі наші пацієнти молодші за мене, а деякі з них – віком моєї доньки, – зізнається медбрат-практик Андрій Костинюк з Канади. – І всі поранені та травмовані. Мені важко це бачити, адже я розумію, що в Україні воює не професійне військо, а ваші брати, сини, чоловіки… Тут всі підтримують один одного і це дуже зворушливо.
Андрій Костинюк
Він живе та працює у Ванкувері, належить до української діаспори. Говорити українською його навчила мама, і зараз Андрій почувається від цього щасливим. У Face the Future працює вперше. Зізнається, що отримав неймовірні враження від спілкування та знайомства з українцями. У лікарняних палатах він ділиться досвідом з українськими колегами у догляді за хворими, чому сім років поспіль навчався у Канаді.
– Ми не лише навчаємо, а й навчаємося у вас. Хочемо, щоб українці пам’ятали, що не залишились самі у війні, – говорить під час підсумкової пресконференції Кріс Морел, керівниця медсестринського напрямку місії Face the Futurе.
Кріс Морел
На її думку, кожна наступна місія – це професійний розвиток медиків, покращення умов хворих та зміцнення солідарності у прагненні допомогти українським воїнам.
– Україна сьогодні захищає західні демократії, і ми хочемо стояти з вами поруч, тому що це наша спільна боротьба. Я не можу особисто долучитися до бойових дій, проте можу тут оперувати і допомогти хірургам та медсестрам, – пояснює власну позицію керівник місії Пітер Адамсон.
В Івано-Франківській ОКЛ організовують міжнародні місії з 2022 року. Власні кошти лікарня на це не витрачає. Роботу місій підтримує БФ «Разом для України». Тут підрахували, що кошторис сягає майже 400 тисяч американських доларів.
– Ми закуповуємо інструменти та матеріали для реконструктивних операцій, очні імпланти та інші коштовні речі для пацієнтів. Операції роблять поступово, і інколи пацієнт переходить від однієї місії до наступної. Тому ми можемо бачити знайомі обличчя і результат – людина змінюється ззовні і стає більш впевненою. Адже реконструктивні хірурги працюють над тим, щоб пацієнти повернулись до звичайного життя. Розуміємо, що воно не буде таким, як раніше, проте це буде точно краще, ніж вчора, – говорить представниця БФ «Разом для України» Ірина Мацюк.
За її словами, доки лікарі зі США та Канади готуватимуть команди до наступних місій, їхні пацієнти перебуватимуть під надійним наглядом українських фахівців. А вже навесні на всіх знову чекає спільна праця, а це, за словами медиків, недоспані ночі, безкінечні наради і командна відданість.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото Юрія Рильчука
Івано-Франківськ Поранені Реабілітація Лікарня Лікарі Військові допомога “`
Источник: www.ukrinform.ua
