Військова Тетяна Моня: «Після полону відчувала себе, як дика тварина, яку випустили на волю»

Військова Тетяна Моня: «Після полону відчувала себе, як дика тварина, яку випустили на волю» 15.08.2025 09:00 Укрінформ Повернувшись на рідну землю, військовослужбовиця «Азову» пішла працювати в ТЦК

Вона проходила контрактну службу в окремому загоні спеціального призначення «Азов», де була кухарем. У перший день повномасштабної війни планувала провести дітей на потяг у Маріуполі, але не встигла.

24 лютого 2022 року Тетяна Моня разом зі своїм підрозділом вирушила на «Азовсталь», а її донька та син опинилися в окупації. Діти невдовзі вибралися на підконтрольну Україні територію. Натомість їхня мама потрапила в полон, де провела майже рік.

Тетяна поділилася спогадами про перебування на «Азовсталі», російський полон, розповіла, що весь цей час дає їй сили жити далі і про своє рішення повернутися в ЗСУ.

ШЛЯХ ДО «АЗОВУ»

Доля підготувала Тетяні Моні багато випробувань і дала вибір – зламатися та впасти, чи боротися і йти далі. Вона обрала другий шлях, хоча він – набагато складніший, а подекуди – взагалі нестерпний.

Тетяна Моня

Тетяна родом із села Велика Хайча Овруцької громади Житомирської області. За освітою – бухгалтер, працювала за фахом у сільській раді. Потім познайомилась із чоловіком, за якого вийшла заміж та разом із донькою переїхала до нього в курортний Урзуф на Донеччину. У подружжя народився син. У 2014 році, коли розпочалася війна, жінка з дітьми поїхала на нетривалий час до батьків, а потім повернулася до чоловіка.

– За Урзуфом був полігон, куди військові їздили на навчання. Одного разу, коли я вчергове бачила військові машини, у мене з’явилося сильне відчуття, що теж хочу допомагати країні. Утім, не могла піти на службу, бо в мене був маленький син. Та невдовзі доля внесла корективи в моє життя. Із чоловіком ми розійшлися, він поїхав до батьків, а я почала шукати роботу, щоб утримувати двох дітей, – згадує Тетяна.

Одного дня, коли вона розмовляла із сусідкою, до них підійшла знайома жінка й розповіла, що в «Азові» шукають людей на роботу. Тетяна подумала, що йдеться про однойменний пансіонат в Урзуфі, але згодом зрозуміла, що про військову частину.

– У той момент мене вела якась вища сила. Я прийшла в «Азов», і мені там одразу запропонували працювати в овочевому цеху, де робила заготовки. Паралельно спостерігала за роботою кухарів, бо теж люблю готувати. За два місяці мені запропонували укласти контракт і самій стати кухарем, але я відмовилася, бо переживала, що не вийде. Пообіцяла, що трохи ще попрацюю і коли наважуся, повідомлю, – говорить співрозмовниця.

Під час служби в "Азові"

Через рік Тетяна підписала трирічний контракт із окремими загоном спеціального призначення «Азов» і стала кухарем. Зізнається, що перші пів року їй було складно, бо хвилювалася, чи подобається військовим її їжа. Коли вони після обіду підходили подякувати, це заспокоювало і мотивувало.

– Я любила свою роботу, бо відчувала, що військовослужбовці поважали мою працю. Жодного разу не пошкодувала, що обрала саме цей шлях, – ділиться.

За словами жінки, сил їй додавали і діти. Син щоразу із захопленням дивився, як мама у військовій формі виходила з дому й прямувала до частини. Донька навчилася давати раду і собі, і братові, коли Тетяна їхала на полігон або іншу військову базу.

«РОЗУМІННЯ, ЩО ДІТИ В ОКУПАЦІЇ, БУЛО ДЛЯ МЕНЕ РІВНОЗНАЧНИМ СМЕРТІ»

– Усвідомлення, що над Україною нависла серйозна загроза, прийшло за два дні до повномасштабної війни, – каже Тетяна.

У неї був вихідний, готувала вдома суп, який так і не встигла доварити. Зателефонували з частини, попросили зібрати найнеобхідніші речі і негайно прибути на казарменний режим. Лише встигла набрати доньку, яка навчалася на слідчу в Донецькому юридичному інституті МВС у Маріуполі. Попросила, аби вона приїхала додому і купила на найближчі дні квитки на потяг для себе і брата, бо вони мають вирушити до бабусі з дідусем.

Військова розповідає, що одразу прийняла рішення: буде разом із «Азовом» за будь-яких обставин, бо склала присягу на вірність Україні. Вона домовилася з керівництвом, що вдень 24 лютого ненадовго відлучиться з частини, аби відправити дітей на Житомирщину. Проте побачити доньку з сином і свій дім їй не судилося.

– Одну ніч я переночувала на базі, а наступної прокинулася від гучних вибухів. Почула, як по коридору бігають військові. Розпочався виїзд із бази, яку кухарі залишали останніми. Ми завантажили всі запаси і поїхали на «Азовсталь». Були змішані відчуття – і страх, і розгубленість від невідомості, що на нас чекає. Коли їхали в Маріуполь, я побачила віконечко свого будинку і розплакалася на весь автобус, бо там залишилися мої діти, – пригадує Тетяна.

Під час служби в "Азові"

На «Азовсталі» вона разом із колегами одразу взялася до звичної роботи. Розуміла, що її можуть поранити або вбити, але відганяла від себе ці думки, бо знала, що вдома на неї чекають.

– Невдовзі я дізналася, що Урзуф окупований. Розуміння, що мої діти залишилися в окупації, було рівнозначним смерті. Важко передати, що тоді відбувалося в моїй голові та душі. Я не знаходила собі місця. Ми всі розуміли, що місцеві можуть здати рідних військовослужбовців, і є загроза, що до наших осель прийдуть із обшуками росіяни, – ділиться.

Вона ще встигла зателефонувати доньці, аби та забрала з будинку всю символіку «Азову» та її зимову військову форму. Росіяни таки приходили з автоматами до дітей Тетяни, але син та донька нічого не розповіли про маму. Вони пробули майже півтора місяця в окупації. За хлопчиком приїхав автомобілем його тато з Дніпра, а дівчина відмовилася їхати, бо вирішила чекати на маму.

Невдовзі їй теж довелося вибиратися з окупованого Урзуфа, адже власник, в якого сім’я Тетяни орендувала будинок, погрожував її доньці, що розкаже росіянам про маму. Дівчина встигла схопити лише свій ноутбук, мамині прикраси і кицьку Зіну, яка переїхала з ними із Житомирщини. Вона дісталася спочатку до Бердянська, далі – Запоріжжя, побула якийсь час у Дніпрі й переїхала до рідних в Овруцьку громаду.

ПИРІЖКИ З «АЗОВСТАЛІ» ДЛЯ ДІТЕЙ ТА «РЕДІСА»

Із кожним днем на «Азовсталі» ставало все важче. Тетяна згадує, що кухню доводилося постійно переносити, адже росіяни цілили по місцю, де готували їжу. Із часом перебили всі шляхи, якими на позиції в термосах доставляли гарячі страви. 

Витримати постійні хвилювання за дітей і страх Тетяні допомагав коханий чоловік, який теж був військовослужбовцем. Він забрав її у свій бункер, де вона так само готувала їжу. Разом із іншими бійцями військовий вибирався на понівечені обстрілами склади «Азовсталі», де збирав уцілілі продукти й доставляв на кухню, щоб там був запас провізії.

– У бункерах «Азовсталі» цінність і сенс життя вимірювалися не матеріальними речами, а усвідомленням того, що ти є тут і зараз. Я жила там одним днем і постійно молилася, аби Бог нас зберіг. Завдяки коханому відчувала велику підтримку. Він був для мене не лише людиною, яку любила, а й батьком, братом і другом. У ньому зібрані всі найкращі людські якості, – ділиться жінка.

Один із офіцерів «Азову» якось розповів їй, що на території заводу є бункер, де перебувають цивільні з маленькими дітьми, які давно не бачили хліба. Він запитав, чи зможе вона передати для них хоча б кілька пиріжків, які пече для військових.

Тетяна замісила дріжджове тісто й на сковороді напекла для цивільних півтора відра великих булочок. Потім військові спакували все у свої рюкзаки і віднесли в той бункер.

– Хлопці повернулися і розповіли, що дорослі відмовилися від випічки та віддали все дітям. На знак вдячності з того бункера мені передали цукерку, від чого я розплакалася. Потім ще кілька разів, коли в нас була можливість, військові носили туди маленькі гостинці. Пам’ятаю, якось передала два пиріжки і для нашого командира «Редіса», – каже жінка.

Незадовго до виходу із «Азовсталі» вона дізналася, що донька та син змогли вибратися на підконтрольну Україні територію. На душі їй ненадовго стало легше.

В ОЛЕНІВЦІ ВІД ГОЛОДУ РЯТУВАЛА РОБОТА В ПЕКАРНІ

18 травня 2022 року Тетяна Моня разом із побратимами залишила «Азовсталь» та потрапила в полон.

– Ми піднялися з бункера, пройшли через «Азовсталь». А там – як на переораному полі. Завод неможливо було впізнати. Побачене виявилося страшнішим за картинку з фільму про апокаліпсис. Досі пам’ятаю, як на тлі руїн побачила тюльпани, що саме цвіли. Таких емоцій, як тоді, я не переживала жодного разу в житті, – пригадує.

Українських військовослужбовців обшукали, посадили в автобуси і повезли в Оленівку. Рідні Тетяни уже пізніше дізналися від її військової частини, що вона потрапила в полон.

Жінка перебувала в Оленівці, коли там стався теракт. Згадує сильний вибух, полум’я і крики поранених військовослужбовців. Тих, хто вижив, перевели в сусідню до Тетяниної камеру. Наступні кілька днів були справжніми муками, адже жінки, яких утримували в СІЗО, хвилювалися за своїх чоловіків та хлопців, бо ніхто не знав, вижили вони чи ні.

Оскільки одну з українських військовослужбовиць змусили вести облік поранених, а ті повідомляли і про загиблих, вона передала інформацію у свою камеру. Тетяна дізналася, що коханий живий, а невдовзі вони з ним і побачилися – перед невідомістю і довгою розлукою.

– Нас вели на флюорографію повз один із бараків. Ми йшли з опущеними головами та закладеними за спину руками, але краєм ока я бачила, що відбувається довкола. Мій коханий стояв біля воріт. Спочатку його не впізнала, бо дуже змінився. Коли ми зустрілися поглядами, я почала плакати. Потім побачила його ще раз, як поверталися назад, і більше ми не перетиналися, – пригадує Тетяна.

В Оленівці її разом із 24 жінками утримували в камері, розрахованій на чотирьох. Годували погано. Тетяну залучили до роботи в пекарні, яка працювала цілодобово у три зміни. Каже, що її це рятувало від голоду. Більше того, вона ховала хліб і приносила його дівчатам у камеру. Коли охоронці колонії посилили контроль, висушувала скибочки і так само несла тим, хто на неї вже чекав. Якщо у конвою виникали питання, навіщо взяла сухарі, прикривалася тим, що, мовляв, через загострення хвороби шлунка не може їсти свіжого хліба.

25 вересня 2022 року Тетяну разом з іншими військовополоненими вивезли з Оленівки. Охоронці говорили, що їх везуть на обмін. 

НАДІЮ НА ОБМІН ОБІРВАВ ГАВКІТ ВІВЧАРОК

– Нам на очі опустили шапки, а поверх них обмотали голови скотчем, – говорить співрозмовниця. – Руки теж сильно стиснули скотчем.  Нас, жінок, закидали в машини, як мішки. Мені настільки стягнули голову і руки, що почала втрачати свідомість. Колега покликала охоронця і він послабив мені скотч на голові, але наказав не піднімати шапку. На руках той скотч аж порізав шкіру, досі маю від нього шрам. Уявляєте, з якою ненавистю до нас вони це робили? Я здогадалася, що ми їдемо не на обмін, коли крізь щілинки в шапці побачила, як в'їхали до Росії. Потім заїхали у якісь ворота, я почула страшенний гавкіт вівчарок і зрозуміла, що нас привезли у в’язницю.

То був слідчий ізолятор у Таганрозі. Жінок із закритими очима спихали із кузова на їхні речі. Потім їм видали тюремний одяг, поношені капці і відправили під крижаний душ.

– Далі нас відвели у камери і почалося пекло. Найгіршим було те, що нам не було куди себе подіти. Ми перебували на четвертому поверсі й чули крики хлопців, над якими знущалися в підвалі. За нами в основному наглядали жінки, і вони були найжорстокішими, – пригадує військова.

Тетяна розповідає, що під час перебування у Таганрозі в неї від постійних побоїв литки були чорного кольору. Українських захисниць під час перевірок били берцями по ногах росіянки. Часто військовослужбовиць шикували вздовж коридору і відпускали вівчарок, які сильно на них гавкали, від чого з грудей вилітало серце.

Замість прогулянок їм раз на тиждень влаштовували прохід на світанку забетонованим двориком під заґратованим небом. Це тривало 3-4 хвилини.

Як згадує Тетяна, найважче було витерпіти голод. Їсти хотілося постійно, адже сиру кукурудзяну кашу, залиту окропом, яку давали на сніданок, жінки викидали. Її споживали тільки тоді, коли починали втрачати свідомість від недоїдання. На обід годували якимись помиями, а на вечерю приносили дві маленькі картоплинки і, якщо щастило, шматок смаженої риби. Або кістки від неї, бо все інше з’їдала наглядачка. Жінки виживали завдяки тому, що кожного дня отримували по пів буханки глевкого хліба, від якого їли лише шкуринку. 

– Я була худенькою, а в полоні схудла ще більше. Коли нам почали давати трішки більші порції, запідозрила, що відгодовують перед обміном. Ми взагалі нічого не знали про події в Україні. Там казали, що нашої країни вже немає, лишилася тільки західна Україна. Не раз говорили, що лишайтеся в нас, або вам доведеться їхати за кордон, – розповідає Тетяна.

ПІСЛЯ ПОЛОНУ ПО-НОВОМУ ВЧИЛАСЯ СПАТИ ТА ЇСТИ

Одного дня українських полонених посадили в автозак, відвезли на аеродром і вантажним літаком доставили на обмін.

– Після того, як нас пересадили в автобуси, зайшов чоловік у мультикамі зі словами: «Доброго дня, хлопці і дівчата! Вітаю вас на українській землі», – згадує емоційний момент Тетяна. – Ми продовжували сидіти з опущеними головами, після чого він сказав: «Хлопці та дівчата, підіймайте голови, ви вдома!». Ми ще перепитали, чи дійсно опинилися вдома, і почали плакати. У мене на серці була така радість, але я не могла сприйняти розумом того, що відбувалося. Це можна порівняти, як дику тварину випускають на волю, а вона не знає, як себе поводити. Я дуже довго адаптувалася. Мій мозок міг працювати завдяки тому, що в полоні перечитала багато книжок, хай і нецікавих і непотрібних, але таким чином його тренувала. 

Повернення з полону під час обміну

Тетяна Моня повернулася в Україну під час обміну 10 квітня 2023 року. У полоні вона провела без двадцяти днів рік.

Упродовж першого місяця лікування поруч із нею була донька, бо жінці було складно давати собі раду. Їй доводилося вчитися спати, їсти, користуватися громадським транспортом. Лікування та реабілітація тривали рік. Тетяну досі турбують побиті в полоні ноги, важко переносити стреси та конфліктні ситуації, бо чийсь підвищений тон або крик нагадують про полон.

– Я потрохи почала брати себе в руки, бо розуміла, що можу в такому стані залишитися назавжди. А мені цього не хотілося, бо ще мушу дочекатися з полону свого коханого чоловіка. Якби не він, я б не впоралася з собою. Навіть на відстані думки про нього витягнули мене із дуже важких станів. Вірю, що ми з ним зустрінемося, і я подякую йому за все, – каже жінка.

ЩЕ В ПОЛОНІ ВИРІШИЛА ПОВЕРНУТИСЯ НА СЛУЖБУ

Перебуваючи в російських застінках, Тетяна вирішила, коли повернеться в Україну, знову піде в ЗСУ. Адже багато натерпілася від росіян, тож хоче бути серед тих, хто дає їм відсіч. Утім, пошуки місця служби виявилися складними. Десь їй відмовляли одразу, а хтось просив зачекати, але так і не телефонував.

Із часом вона знайшла роботу. Нині Тетяна Моня працює діловодом мобілізаційного відділу в першому відділі Коростенського районного ТЦК та СП.

– У нас бувають різні випадки. Деякі чоловіки одразу приходять із агресивним настроєм. Дехто каже, що це – не їхня війна, вони на неї не підуть і заявляють, що готові нести покарання за ухилення від мобілізації. Натомість я вважаю, що ми повинні захищати свою країну. Якщо всі будуть говорити “маю відстрочку”, “не хочу”, “боюся”, через що не відстоїмо своєї держави, то росіяни прийдуть сюди. Вони нікого не будуть запитувати і змусять нас не захищати свою країну, а воювати за Росію, – говорить військова. 

Ділиться, що після полону в неї загострене відчуття справедливості, тому складно сприймати дискредитацію роботи ТЦК та СП і байдужість деяких людей до війни.

Про плани на майбутнє жінка говорить дуже стримано.

– Я дуже рада, що повернулася в Україну, у мене є діти, нещодавно народився онук, і від життя вже більше нічого не вимагаю. Найбільше хочу, щоб закінчилася війна й аби обміняли усіх полонених, – каже Тетяна Моня.

Вона робить коротку паузу, дивиться у вікно, за яким граються діти, і додає, що хоче дочекатися часу, коли на службу можна буде йти під небом, яке більше не нестиме загрози.

Ірина Чириця, Житомир

Фото авторки та з архіву Тетяни Моні

Азов ЗСУ Агресія РФ Злочин Воєнні злочини Полонені Житомирщина Війна з Росією

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *