Валентин Гороховський, священник з Херсона, який першим у місті доєднався до ПЦУ

Валентин Гороховський, священник з Херсона, який першим у місті доєднався до ПЦУ 01.07.2023 10:00 Укрінформ Священник, який солідаризувався з ворогом, підлягає тій же участі, що й окупант

“Зранку Херсон дуже обстрілювали, якраз дорогу, якою я мав їхати, тому перечекав і буду в столиці пізніше. Я подзвоню вам після зустрічі із митрополитом Епіфанієм,” – сказав мені по телефону священник Валентин Гороховський. Він їхав до Києва, забрати документи своєї парафії (колись УПЦ МП) в Херсоні, яка на Трійцю перейшла до Православної Церкви України. 

Перша громада міста Херсона приєднувалася до ПЦУ (проводила збори) під російськими обстрілами, і під обстрілами настоятель храму, отець Валентин, поїхав по нові документи до митрополії.

Становлення автокефалії і демонтаж Моспатріархату в Україні найкраще ілюструють такі історії. А почалася вона не з вторгнення…

ЯК ПЕРЕВОРОТ У ПОЧАЇВІ ПОВЕРНУВ МОНАСТИР ДО РУСМІРУ, А ОТЦЯ ВАЛЕНТИНА ЗМУСИВ ЗАЦІКАВИТИСЯ АВТОКЕФАЛІЄЮ

“Отче, дякую, що ви живі і вітаю, що ви зробили цей вибір на користь ПЦУ”, – кажу я з особливим почуттям, бо українські клірики, які виривалися з окупації і повернулися додому на звільнені території “золотий запас” нашого суспільства.

– Сьогодні дзвонила моя мама з Німеччини. Розплакалася: сину, ти все життя хотів бути українським священиком! І я, каже, щаслива, що ти зумів, що ти привів свою паству, що ти будеш тим, ким ти весь час хотів бути.

Ми за отцем Валентином заочно знайомі давно. У 2014 році коли я очолювала  спільноту "За Єдину Помісну Церкву", працюючи на ідею, відходу від МП, він знайшов мій мобільний номер – сказав, що підтримує нашу ініціативу і що якщо я збиратиму зібрання, то він відправить вірян. 2018 рік. Автокефальна кампанія. Всім священикам МП дана рознарядка від Новинського збирати "відмовні" листи до Вселенського патріарха – мовляв, нам не потрібна автокефалія. Навіть план був «спущений»: 50 тисяч фейкових звернень. Саме о. Валентин прислав мені фото, де він та віряни палили "відмовні" листи прямо біля храму. (Доєднатися повноцінно до автокефального процесу він не міг – його попередили з Херсонської адміністрації, що тітушки, воєнізовані підрозділи МП,  тоді заберуть храм). Я хотіла розпитати о. Валентина, що було з ними у війну. Але у цього сюжету виявився “пролог”, який стосується Почаївської Лаври. Власне нічого дивного, у всіх активних людей особистий шлях пов’язаний з долею країни або долею церкви… 

–  Я починав вчитися у Почаївській семінарії, саме коли Україна проголосила незалежність, а митрополит Філарет (він тоді був екзархом, тобто керуючим українською частиною колись єдиної «радянської» РПЦ — ред.) озвучив прагнення до автокефалії і звернувся з єпископатом до керівництва РПЦ. Мало, хто пам’ятає, що тодішній намісник Почаївської Лаври Яків Панчук підтримав митрополита Філарета. Це була весна 1992-го року. Коли було оголошено про намір Філарета створити автокефальну церкву, в Лаврі з’явилися якісь невідомі нам ієромонахи. Вони говорили російською мовою, створювали осередки, працювали з населенням. Вони навіть проповідували в коридорах, збираючи натовпи екзальтованих бабусь. Саме ті емісари і “розігрівали” Почаїв. І коли на свято Вознесіння владика Яків, сказав про підтримку митрополита Філарета, щодо помісної церкви, оці ось емісари збурили народ. І Лавра почала ходити ходуном. Дехто з тих ієромонахів, після заяви владики, скинули облачення і відмовилися служити з ним святу літургію. Владика зачинився тоді у своєму корпусі, а Лавра – гула увесь день. Ввечері вдарили в набат. Ніхто там до того ніколи не чув того набату. І оце бом-бом-бом завело натовп, всі зажадали видачі  митрополита. В якийсь момент владика вийшов, хлопці кілійники, які прислуговують, –  з ним. А двір повен тих розігрітих стареньких. 

Семінаристи в тому числі і я, частина братії стали в ланцюжок навколо митрополита. І нас і його оскаженілі швабрами  намагались бити, вереск бабусь – страшенний стояв. Це неможливо забути. Нічна освітлена Лавра, маса народу вирує, кричить-бурлить мало не:  розіпни-розіпни його!  І в напівтемряві стоїть єпископ Яків Панчук. Тим емісарам з Росії таки вдалося «розкачати» Почаїв  оцією ідею “богоспасаємої єдності” із Москвою.

І цей досвід « засилання емісарів», практикується Москвою досі, до нового часу. Ну, назвемо наш час новим.

Я із жахом, але і з вдячністю – отаке дивне поєднання відчуттів  –  вислухала цю історію про Почаїв, який нині вважається фортецею РПЦ. Російські джерела пафосно пишуть, що Почаїв 32 роки тому не прийняв автокефалію, не уточнюючи, як «попрацювали» з населенням агенти КДБ в рясах. “Фортецю” за своїми моделями будували російські спецслужби, використовуючи “монахів- оперів”, які грали на найінтимніших почуттях людей, щоб перетворити монастир на обитель “руского міра”.

До слова, Яків Панчук, один з найбільш освічених та авторитетних монахів, покинув Почаїв, доєднався до Філарета і став одним із творців на той час Київського патріархату.

ПІД ЧАС РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ Я ЗАОХОЧУВАВ ВІРЯН ЗНЕСТИ ПАМ’ЯТНИК ЛЕНІНУ

– Закінчував освіту в Одесі. Мене і ще трьох студентів наш ректор відправив в Одеську семінарію, вважав, що в Почаєві науки нормальної вже не буде. А після закінчення служив у Херсоні.  Херсон – теплий, м’який, поміркований.  У політичному вимірі, до речі, також – можна підняти всі голосування на виборах – чи то до парламенту, чи президентські – і ви побачите: Херсон не вписується в парадигму, так званого,  «юго-востока». По відсотках Він завжди демонстрував саме «проукраїнські відсотки». Тривала і моя внутрішня еволюція – від юнака максималіста, який намагається відрізнити добро від зла, до священника-автокефаліста.

Валентин Гороховський

Це було поступово. На фестивалях православних медіа в Україні я чув, як російські учасники, які потім ставали учасниками “русской весни”, дякували за “рускій язик.” Дозвіл служити українською був, але не було затверджених перекладів. 

На річницю незалежності в Херсоні церковне начальство  служило так, такі слова вимовлялися, що виникала відчуття:  якби оцей молебень за Україну в День її Незалежності перенести в Донецьк, і навколо б стояли всі ті «захарченки, гіркини енд компані», то у них би жодних претензій не було: «отєчество, благодарствіє, приміреніє»… Такий собі молебень в День Незалежності України, коли ти Україну Україною не називаєш.  Такі собі «напівсмисли», які кожна з двох сторін, за бажання, може почути, як свої, а священник  може вважати, що всі задоволені. Такі собі «відтінки сірого»…

 Це нині війна показує чорно-білий світ – правда і неправда, життя і смерть.

Тоді питання Томосу ще не стояло. І я розумів, що не можу нічого змінити. Тоді Київський патріархат реально був у стані того несправедливого розколу, і я робив потроху низову роботу. І я тоді був першим на Херсонщині священником, який проповідував українською мовою, частково й служив українською.

Потім була Революція Гідності, я став на сторону Майдана, фактично заклиуав вірян знести пам’ятник Леніну. В кінці наступного богослужіння до мене підійшов юнак і дав записку: «Отче, дякую вам за проповідь. Від того, який вчора валив ідола». Заради цього хлопця було варто закликати.

Чи хотіли мене усунути. Так. Не один раз було, коли наказ на моє звільнення лежав на столі архієрея, а митрополит Тульчинський Іонафан (проти нього нині порушено кримінальну справу за співпрацю із рф — ред.)

викликав мене і каже: «ти не правильно орієнтуєш народ». А я відповідаю: владико, приїдьте і ви правильно зорієнтуйте народ. Ну, він приїжджав і «орієнтіровал народ» правильно – що треба голосувати за Януковича.

Від звільнення щоразу мене виручали віряни, їхній захист.

Слухаючи о. Валентина, я почала розуміти, чому росіяни від першого дня Великої війни піддавали найавторитетніших з них репресіям. Все просто: духовна незалежність — один з опорних стовпів незалежності, і що проповідь таких отців — дієва наука любові до України та свого народу. Народу, якого в російських головах «не існує».

– А потім почалося вторгнення. Протягом тижня Херсон з доброго, теплого, щасливого міста – став нещасним, голодним, дезорієнтованим. Сидячи у підвалі, мій найменший син питав: тату, якщо нас вб’ють, чи зможу я на Небі збирати лего. Втім, в Херсоні майже всі –  сім’ї, друзі були насправді згуртовані. Десь на другий тиждень від початку окупації, коли я йшов по місту і ніс пакет з їжею, помітив, що зустрічний дивиться не на мене, не в бік, а  на пакет. Кожна парафія рятувала людей, як могла. Я знаю парафії і МП, де ставили солдатську кухню, варили, годували людей, а потім тих священників ФСБешники забирали «на підвал» і допитували: «Кто тебе деньги дает,  что ты всех кормишь? СБУ?». Вони своїми спотвореними мізками не могли зрозуміти, що це ми робимо самі, що в Україні живе християнська душа. Вони думають, що як у них вдома, священники отримують гроші з центру, працюють з населенням на “благо родины».  Один мій парафіянин казав: «Отче, я маю свиней, яких я ростив. Я хочу віддати це все нашим людям в селищі». А почався Великий піст, дуже суворий перший тиждень, але люди хочуть їсти. Я кажу: ріж тих свиней. Люди приходили на читання покаянного канону, і у дуже строгий перший тиждень посту кожен додому ніс добрячий шмат тої свинини, годував свою сім’ю. Була не тільки свинина, була і риба. Привозили з Дніпра рибаки, які тоді ще могли рибалити.  Було і молочне з заводу «Данон», який тоді вже закрився.

У ті перші дні мені подзвонив архімандрит Олексій Федоров, якого потім всі бачили в Москві на та званому “приєднанні Херсона”. Він мене запитує: як ви, як місто. Я йому відповідаю: слухайте, отче, такі подарунки від патріарха Кіріла прилітають, що плоть розриває в прямому значенні слова. А через якийсь час, я бачу по телевізору, що він в тому палаці з’їздів сидить…. Я тоді почав збирати до купи якісь моменти ще довоєнного життя і дійшов до жахливого висновку: скоріш за все, отець Олексій таки був завербований. Все свідчить про це, і ті мітки московського міра, які він ставив, навіть руським не назвеш. Нам Богом забороняється вбивство іншої людини. Але щодо ворогів народу твого, які прийшли окупувати, вживається інше слово: ворог землі твоєї підлягає  знищенню. І ті священики, які солідаризувалися з окупантами, вони  підлягають тій же участі, якій підлягає окупаційна армія.

У перший день окупації мені привели своїх дітей патріоти (вони були на моїй парафії), військовослужбовці, ССО, СБУ. Просили подбати про них. Пішли зі словами: отче, ми скажемо що далі робити. А потім мені передзвонили і сказали просто: рятуйте наших дітей… Минув місяць. Росіяни  почали вдиратися в помешкання –  росіяни вміють «працювати» з цивільними, на відміну від військових. Чітко відчувається спадковість – ФСБ, КГБ, МГБ, НКВД. Страх це те, що веде під конвоєм…

Ми жили у різних помешканнях, наша частина міста була небезпечна – обстріли, Антонівський міст. То ми не жили при церкві, а в родині, в іншій частині міста і тих, хто були вірні, також так жили, по квартирах, де прихистили.

Валентин Гороховський

… А потім з’явилася можливість виїхати, через Станіслав. Там було п’ять блокпостів і ми через всі ці блокпости проїхали. Я зібрав усіх, бус був заповнений людьми з дітьми. Це і наші діти, мої два сина і дружина, і всі ті, кого треба було порятувати. І був у нас прихисток від десниці (правої руки. ред) Божої. Це без перебільшення. Машини перевіряли до останнього пакета. А у наших дівчат жодного паспорта не перевірили. Це був Божий захист: на тебе наче дивляться і не бачать.

На першому-другому блокпостах стояли колаборанти з Донеччини вони знають мову, знають законодавство, і у них дуже багато претензій до українців, бо ж вони, бачте, з 14-го року пішли проти народу України, а відтак – в усьому звинувачують нас.

…Слава Богу, довіз всіх. А звільнення Херсона чекав на Західній Україні. З болем, бо, повірте, важко служити біля чужого престолу з постійною думкою про своїх вірян. Всіляко намагався дотягнутися до своєї парафії, збирав гуманітарну допомогу, примудрявся відправляти туди ліки.

А потім ми дочекалися цього благословенного дня – звільнення Херсону.  Нині Херсон закрите місто. І я звернувся до мого давнього приятеля отця Сергія Дмитрієва, священника ПЦУ, який до 2014 року дванадцять років служив у Херсоні, попросив допомогти отримати дозвіл на в’їзд. Його позивний «Падре», добре знаний в армії. Це людина, яку переоцінити важко. Його служіння святішій церкві України викликає просто захоплення. Це просто фантастично скільки ним вже зроблено для суспільства, для нашої парафії, для людей, до яких може дотягнутися Святіша церква України і фонд “Елеос”.

…17 листопада 2022 року я повернувся на свою парафію. В місті не було ні світла, ні води. Мене волонтери завантажили всім, що можна. А Падре подарував від Церкви генератор.

Ми його запустили, поставили  довгі столи на подвір’ї. Люди йшли, щоб зарядити телефони, бо в місті повна зарядка телефону коштувала 50 гривень. У нас півсотні людей збиралося за столом одні зарядили, пішли другі зарядили. А  чоловіки ще несуть акумулятори заряджати до машин, бо порозряджувалися. Отак пішов потік. Ми розтампонували свердловину. Проклали 50 метрів магістраль, поставили ємності на два куба, наповнили водою. У церкві теж було світло, можливість зарядити, що кому треба. До січня, коли водопостачання було відновлено, ми роздали 60 тонн питної води зі свердловини. І про нас дізналися, і тоді вже Падре і святійша церква України надсилали нам допомогу для міста.

Цей період спільного прожиття труднощів, спільного порятунку, коли ти, як отець Валентин, із завмиранням серця, провозив крізь ворожу блокпости мам з немовлятами, чи коли ти разом з парафією годуєш місто – дав, дає Українській церкві й суспільству унікальний досвід. Багато років священники МП мали зарплати та дотації Москви. Багато з них залишається там, де були, ймовірно розраховуючи і надалі на такі дотації. А отець Валентин, відмовившись від Москви, отримав можливість годувати хлібом, та забезпечувати світлом та водою весь мікрорайон. І нема сумніву, що у кращі часи ці люди прийдуть до СВОЄЇ церкви не з порожніми руками. Не потрібні гроші Москви, віряни самі будуть утримувати свою церкву.  Саме так формується і українська родина і у вузькому і у широкому значенні цього слова,  який потрібна і Українська держава і Українська Церква, і інститут пожертви для неї.

– Ми мали тиждень-півтора спокою в замінованому, пошкодженому місті, а потім вони почали в помсту нищити Херсон, – продовжує отець Валентин, – це триває до сьогоднішнього дня.   Як тільки десь з’являється осередок відновлення, вони відразу нищать. Це підстанції, тролейбусне депо, автопарки, заправки, магазини. В переддень Святого Миколая ми відспівали хлопчика на ім’я Микита на прізвище Шевченко, він загинув від російської міни. І на другий ранок, коли наші діти під подушками шукали іграшки, його мама понесла іграшку йому під хрест.  Тому й світ чорно-білий, тому й немає в ньому неоднозначності.

Тому й неприпустиме те, що демонструє єпископат УПЦ МП. Є народ твій, з яким ти жив, і прийшли вбивці, ґвалтівники, терористи, окупанти, і ти солідаризувався з ними, кривдниками твого народу… Це як? Тож приєднання нашої громади до ПЦУ залишалося справою часу.

…А потім був підрив Каховської дамби. Для Херсону, для правобережжя найбільша біда, це втрата майна, правий берег високий. Зростання рівня води на сантиметр на правому березі, це розлив на сотні метрів на лівому.  Сьогодні окуповане Лівобережжя безпорадне. Ми не знаємо що там, ми не можемо дотягнутися, допомогти. Пробували відчайдухи на моторних човнах з білими прапорами добратися до Голої Пристані, щоб хоч би забрати людей, їх ці нелюди та нехристі почали обстрілювати. Я спілкувався з хлопцем з Олешок, який в трубку ридав і розповідав, як він потоплених діток збирав і старих людей. Вони з останніх сил намагалися десь вибратися, але так і залишилися висіти на своїх огорожах…

Коли владика УПЦ МП Іоанн у Херсоні в січні сказав нам на зібранні священників, мовляв ми не зрадники, я спитав його публічно: “Владико, з кафедрального собору за окупантами поїхав весь клір, крім одного, десь понад три десятки священників з єпархії за росіянами виїхали, про що ми говоримо? Ми кажемо, що ми не зрадники”. У відповідь почув: мовляв, не маю що вам запропонувати, митрополит мовчить, митрополія мовчить, і в мене і до вас питань немає». Я поставив йому наступне питання: «А є можливість обійти Томос, пройти ці врата входження якимось іншим чином?». Він сказав: немає. Фактично, я отримав відповідь.

Коли відбувся перехід моєї парафії в ПЦУ, я сказав йому по телефону: владика, я лягаю спати без поганих думок про вас…

Мої священники, які служили при соборі та мої віряни чекали переходу до Святійшої Церкви України.  Рішення громади було одностайним. Шлях долучення до Святішої церкви України, це та брама, яку має пройти кожен український православний єпископ і священик.

Я провела отця Валентина, який добирався до Херсону на авто, багато разів пробитому кулями. Ця машина насправді возить лише гуманітарні вантажі, і на ній стоїть знак гуманітарної місії ПЦУ, вона — ілюстрація того, що робить ворог з тими, хто намагається врятувати старих та дітей. Але колись на цій і тисячі інших таких машин – військових, гуманітарних, приватних, церковних ми обов’язково доїдемо туди, куди хочемо. У вільну країну, в якій служитиме Богу і людям, вільна від Москви єдина автокефальна православна Церква.

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *