П’ять днів подружнього життя і 3 роки 6 місяців чекання 29.08.2025 09:00 Укрінформ Звільнений з полону Владислав Брит не мав жодних відомостей про місцезнаходження дружини, події в Україні та наявність житла
Юлія та Владислав, хоча й знали одне одного багато років, офіційно встигли провести разом лише п’ять днів: одружилися 30 грудня 2021 року, а вже 5 січня 2022 року чоловік як учасник АТО вирушив на схід до побратимів.
25 лютого 2022 року, на другий день повномасштабного вторгнення, старший солдат 57-ї окремої мотопіхотної бригади Владислав Брит опинився в полоні на Луганщині. Його тривога тривала 3 роки та 6 місяців (без одного дня). Звільнений під час обміну 24 серпня 2025 року. Весь цей період він лишався у невіданні щодо долі дружини, подій на Батьківщині та власних перспектив.
Історію їхніх стосунків та випробувань очікування розкрила Юлія Брит у розмові з Укрінформом.
ДІЗНАЛАСЯ ПРО ПОЛОН ЧОЛОВІКА В ОКУПАЦІЇ
– Їхня група з 17 осіб потрапила у полон. Я знала про це відразу, оскільки окупанти висвітлювали це на своїх телеканалах. Двоє з цієї групи, на жаль, опинилися у списках загиблих після авіакатастрофи ІЛ-76 у січні 2024 року. Решту повернули. Влад став останнім із цієї групи, кого звільнили, – розповідає дружина.
Подружжя походить з Каховки – окупованого міста на херсонському лівобережжі. Юлія провела півроку під окупацією, після чого з великими труднощами, за її словами, вирвалася звідти.
– Наша родина – це лише ми двоє. Батьків уже немає, у Влада залишилися сестри – рідна у Польщі та двоюрідна. Більше нікого з близьких у нас немає.
Після втечі з окупованої території Юлія оселилася у Коростені, де працює у дитячому садку та волонтерить у Центрі життєстійкості при Товаристві Червоного Хреста України.
– Знаєте, що означає півроку під окупацією? Це постійна боротьба за власне життя та життя коханої людини без розуміння, як діяти. Тоді ще не існувало чітких механізмів допомоги полоненим чи зниклим безвісти. Довелося вчитися всьому самостійно. Раніше його служба була лише його справою, я не вникала. Але після полону зрозуміла: допомогти йому зможу лише я.
Протягом усіх цих років Юлія брала участь у мирних акціях на підтримку полонених, співпрацювала з громадськими організаціями, організувала волонтерську групу у Коростені для допомоги родинам зниклих та полонених.
– Після обміну 14 серпня, коли Влада не повернули, я засмутилася. Але через тиждень з’явилася інформація про новий обмін. Вирішила поїхати та взяти з собою родичок зниклих, щоб вони побачили процес (попередньо вони консультувалися з психологом). За 50-60 км до Чернігова нам повідомили про скасування обміну. Та ми все ж залишилися у місті. У суботу я дізналася від представників штабу: обмін перенесено на 24 серпня, – згадує жінка.
ВЛАД НЕ ОЧІКУВАВ ЗУСТРІЧІ
– Сиджу біля лікарні, де приймають звільнених, і бачу повідомлення інших дружин: «Мого повернули». З сумом подумала: знову минає… Та вирішила перевірити кабінет Координаційного штабу через інший пристрій. Після десяти спроб вдалося увійти – побачила статус «звільнено». Далі – все мов у тумані: мені давали нашатир, воду, ліки. Потім підійшли журналісти – відповідала стандартні фрази, що повторювала роками. Коли побачила автобуси, кинулася до них, але охорона не пускала. Знайомі люди вмовляли: «Пропустіть, нехай побачать одне одного», – розповідає Юлія.
Пізніше Владислав розповів, що намагався додзвонитися відразу після обміну, але телефон був недосяжний.
– Влад сказав: «Їдучи, думав – ти залишилася під окупацією, у мене тут нікого немає». Його реакція, коли він мене побачив, була неймовірною! Я спеціально одягнула футболку з його фото. Нам дали кілька хвилин, і він промовив: «Я вже вважав, що залишився сам». А потім запитав: «Де ми тепер житимемо?». Відповіла – у Коростені.
Він не знав нічого: ні про ситуацію в країні, ні про те, чи чекає на нього хтось. Владислав припускав, що дружина не змогла виїхати з окупації без допомоги.
Пізніше йому розказали про волонтерську діяльність Юлії, створення групи підтримки. Він був здивований…
– Особливо зворожило те, що Влад попросив: «Тільки не кидай ці родини – ти ж розумієш, як це для них важливо»…
Я впізнала його погляд і посмішку. Він завжди був струнким, але тепер схуд ще більше. Змінився світогляд, переосмислив життєві пріоритети, – ділиться дружина.
ЖОДНОГО ЛИСТА НЕ ДІСТАВ
До грудня 2024 року Владислава утримували у колонії №36 на Луганщині.
– Майже три роки точно знала про його місцезнаходження. Коли їх перевели до Росії (колонія у Кемеровській області), довго шукала інформацію.
Незважаючи на численні листи від дружини, Владислав не отримав жодного. Російський омбудсмен стверджував про налагоджене листування, але реальність виявилася іншою.
Юлія підкреслила, що протягом усіх років її підтримували мешканці та влада Коростеня.
– Вони ніколи не бачили Влада, але вірили в його повернення, – зазначила вона.
«Владислав Брит. Він ще навіть не знає, де його дім! Але Коростенська громада понад три роки чекала на нього разом із дружиною Юлією! З Днем Незалежності, незламна родино!» – написав у Facebook мер Коростеня Володимир Москаленко, опублікувавши відео зустрічі подружжя.
У Коростені вони мають власне житло – будинок, куплений за кошти Владислава. Залишилося завершити ремонт: встановити підлогу та стелю.
– Мені тут комфортно – мешканці та влада підтримують наші ініціативи щодо допомоги полоненим. Не кожне місто може цим похвалитися, – наголосила Юлія.
Після возз’єднання дружина написала у соцмережі: «Понад три роки життя у тиші… Без спілкування, навіть найпростішого «як справи?». Кожен день – боротьба, очікування та молитва. Полон відібрав час, спільні моменти та найцінніше – можливість бути поруч. Ця дорога була болючою, але вона варта того, щоб знову почути: «Я тут. Я з тобою».
Ірина Староселець
Фото та відео з Facebook-сторінки Юлії Брит
АТО Обмін Військові Полонені Каховка Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
