Останній маршрут у небі льотчика-винищувача Антона Листопада 28.07.2025 11:27 Укрінформ Льотчик-винищувач Антон Листопад одним із перших став на захист України 24 лютого 2022 року. Командир, льотчик, людина, яку не забудеш. 8 серпня 2022 року він загинув у небі Вінниччини
Молодий чоловік пригорнувся до матусі і промовив: «Матусенько, як же ж я тебе люблю…». Розчулена мама відповіла взаємністю: «А я тебе більше люблю, синку…». Син одягнувся, зупинився на мить, обернувся і сказав слова, які мама пам’ятає досі: «Я не боюся. Я готовий загинути. Я вірю, що Карина (молода дружина при надії) народить сина і виховає достойно. Дитина буде дуже гарною та розумною…». Розвернувся і пішов.
Через два дні льотчика-винищувача Антона Листопада, якого у 2019 році визнали найкращим льотчиком Повітряних сил Збройних сил України, не стало: він загинув у боротьбі з російською навалою. Олена Листопад годинами просиджувала на могилі сина. Вона подумки зверталася до Бога, аби він подарував онукові очі Антона. Онук Олександр народився вже після загибелі тата і щодня стає ще більш схожим на нього.
Для Олени Листопад та її родини Антон – справжній герой, який самовіддано до останнього подиху захищав Україну. Її думку розділили понад 25 тисяч наших громадян, які підтримали петицію про присвоєння Антонові Листопаду звання Героя України (посмертно).
«МАМО, Я ТАКИ БУДУ ВІЙСЬКОВИМ…»
Із самого дитинства Антон Листопад прагнув допомагати людям. Років у п’ять, коли йшов із матусею додому з дитячого садка, раптово, з тією дитячою серйозністю, що не визнає заперечень, твердо заявив мамі:
«Я стану поліцейським на швидкій допомозі…».
Всі аргументи Олени – мовляв, такої професії немає, – він чемно, але вперто ігнорував. Йому було байдуже до назв і рамок. Йому кортіло бути там, де болить. Там, де потрібна підтримка. Допомагати людям та підтримувати порядок. Підсвідомо.
Дитинство Антона проходило серед армійських буднів авіаційних полків, адже його тато – військовий льотчик. В цій атмосфері було все: дисципліна, мовчазна витримка, відрядження. Знаючи про всю непросту реальність військового життя, про складність дороги, яку вже пройшли його батьки, він ухвалив своє рішення – не повторювати. І воно було щире. Мама тішилася рішенню сина. І, мабуть, тихо зітхала з полегшенням.
Змалечку Антон тягнувся до знань. Не через вимогу, не щоб «здати контрольну», а бо цікавило. Його мозок, за словами мами, вбирав усе як губка. Зачитувався енциклопедіями, шукав відповіді, ставив питання, від яких інші лише знизували плечима.
Любив англійську мову, легко складав речення вже у шість років. І не тому, що хтось змушував, а бо хотів розуміти світ. А потім – захоплення правом. Бо хотів захищати. І це бажання переходило з книг на дії. Він не просто вчив – він вже тоді формував в собі того, хто згодом стане офіцером.
Після закінчення школи Антон вступив до Івано-Франківського технічного університету нафти і газу. Провчився два роки. А потім – без зайвих слів, але з уже дозрілим поглядом – прийшов додому і промовив рішуче:
«Мамо, я таки буду військовим…».
Залишив навчання і підписав трирічний контракт. Не з протесту, не з імпульсу. А з внутрішнього переконання, що його місце там, де справжнє. Де потрібно.
Мама дуже засмутилася через рішення Антона. Він вступив сам, без репетиторів, без сторонньої допомоги, і це було важливо. У родині всі розуміли, скільки зусиль це йому коштувало. Було б логічно і справедливо: довчитися, отримати диплом.
Але Антон, попри те, що з дитинства бачив зсередини життя військової родини, твердо вирішив: хоче пройти це сам. На власному досвіді. Не як син військового, а як той, хто свідомо обирає непросту дорогу. «Скуштувати» армійське життя не для статусу, а щоб зрозуміти себе.
«МАМУСЮ, ПРИВІТАЙ, Я БУДУ ЛЬОТЧИКОМ-ВИНИЩУВАЧЕМ…»
Після завершення трирічного контракту хлопець здійснив мрію – вступив до Харківського національного університету Повітряних сил на льотний факультет. І для нього це було більше, ніж просто зміна форми, це була точка визначення.
– Я намагалася його відмовити, – зізнається мама. – Бо професія небезпечна. А час не мирний. Він пообіцяв, що подасться на інженерно-авіаційний факультет, мовляв, працюватиме на землі. Я трохи заспокоїлась…
Вже згодом Олена дізналася: син просто оберігав її серце від хвилювання. Знав, що вона все зрозуміє, але давав їй час. І це теж був його спосіб любити тихо, без гучних слів.
Після вступних іспитів Антон зателефонував і повідомив: «Мамусю, привітай, я буду льотчиком…». Звичайно, Олена ним пишалася. Він добре вчився. Вона привітала сина, але одночасно із цим розуміла, що це будуть її безсонні ночі.
Хлопець твердо вирішив, що опанує винищувачі. І коли йому запропонували пересісти на вертольоти, відмовився, адже усвідомлював, що займатиме чуже місце.
ПЕРШИЙ ПОЛІТ
Перед першим польотом був перший стрибок з парашутом. Антон хвилювався і не приховував цього. Ділився з мамою своїм внутрішнім тремом, розповідав, що боялися всі, навіть ті, що вже кілька разів стрибали. Пригадував кумедні ситуації, смішні конфузи, щоб мамі було трохи легше. А йому – трохи спокійніше.
Навчання давалося йому легко. Та головне – було цікаво. Він глибоко вникав, щиро вдячно згадував викладачів, моменти, коли щось раптом ставало зрозумілим на новому рівні. Коли сідав у кабіну, це вже було не просто «вперше». Це був ритуал, як посвята.
Антон був надзвичайно відповідальним. І мама знала – переживання в нього були. Але люблячий син усе ретельно приховував. Оберігав її. Не казав наперед, коли мав виліт. Потішив уже після посадки – радий, живий, захоплений. Вражень було стільки, що міг розповідати до світанку.
Антон володів англійською, вільно. Мама згадує це як один з перших проявів його внутрішньої дисципліни – все вивчав сам, із цікавості, не через примус.
– Під час навчання в університеті йому запропонували навчання в Англії, – пригадує мама. – Він був тоді на третьому курсі, якраз почалися польоти. Антон успішно пройшов співбесіду. Але коли прийшов офіційний виклик, відмовився. Бо головним для нього було не поїхати, а літати. Освоїти літак.
Пізніше була ще одна можливість – навчання в Польщі. І знову – відмова. Тоді він саме переходив на МіГ-29. А потім мав їхати на навчання на F-16. І вивчився б, якби не війна…
ЗАЛИШИТИСЯ УДВОХ – СТАТИ ЦІЛИМ СВІТОМ ОДНЕ ДЛЯ ОДНОГО
Коли залишаються тільки мама і син, зв’язок стає особливим. Не тому, що інших немає, а тому, що вони – найрідніші. Ті, з ким не потрібно маскувати емоції, хто сам стає тилом, коли зовні немає нічого певного.
Мама й Антон тримали одне одного. Підтримували, ділилися, сміялися, коли могло бути страшно. Він розповідав про службу, але так, щоб не налякати. Кожен жарт – як ковдра для серця. Кожен дзвінок – як перевірка: «Ти як?». Не тільки він був для неї опорою, вона була йому не менш важливою. З ким можна було бути собою. З ким не треба було нічого доводити.
Любов до мами в Антона була глибока, тиха – така, що не кричить, але діє. Він ховав свої тривоги, щоб вона могла спати. Казав «усе добре», коли щойно повернувся з неба, яке далеко не завжди було мирним. І все це – не з примусу, а з любові. Бо у них був особливий код довіри. Як той ланцюжок на шиї – непомітний, але завжди зі собою.
Мама не була нав’язливою, але була турботливою. Її обереги – це було не про магію, а про віру. Про зв’язок. Про «будь ласка, бережи себе, сину». Вона клала їх усюди, де тільки могла. Непомітно. Але з проханням до неба.
Антон носив ланцюжок із хрестиком. Можливо, просто звичка. Але мама знала: це її частинка з ним. Пізніше, перед бойовим вильотом, дружина Карина сплела ланцюжок на руку – символ, ритуал, турбота. І з цим оберегом льотчик попрямував виконувати завдання на Азовсталь. Коли повертався додому, його літак зазнав ушкоджень. Проте того разу все обійшлося й Антону вдалося дотягнути машину до аеродрому. Коли він переступив поріг квартири, той ланцюжок розірвався. Наче забрав небезпеку на себе. Мама просила невістку зробити новий, але не склалося.
ОМРІЯНІ БУДНІ ЛЬОТЧИКА
Випуск. Перше місце служби. У Луцьку все стало на свої місця. Він служив, як дихав: з увагою до деталей, з повагою до людей, з внутрішнім спокоєм, якого вистачало іншим. Згуртовував льотчиків не лише командирським голосом, а людськими якостями. Міг слухати, жартувати, пояснювати, брати відповідальність. Саме тому його поважали. Саме тому тягнулися.
А ще – був поруч із дружиною Кариною. Жив не лише в небі, а й на землі. Цінував колектив, цінував дім, цінував дружбу. Навіть серед цивільних мав багато друзів. Люди заслуховувалися його історіями, він умів розповідати так, що не лишалося байдужих. Без зайвої патетики, але завжди – з думкою, що війна не має поглинути людину. І служба – це не про титанів. Це про присутність, про плече, про гідність.
Він не просто командував, він створював атмосферу довіри. І коли йшли в небо, знали: з ним можна. З ним є кому прикрити. І не тому, що так треба, а тому, що він не міг інакше.
У 2019 році Антона визнали найкращим льотчиком Повітряних сил Збройних сил України. Це звання не було лише похвалою, це було ознакою внутрішньої дисципліни, майстерності, досвіду. Він був точним, відповідальним командиром, що не ставив себе вище, а ставав нарівні, щоб тягнути інших.
У 2021 року став ведучим авіаційної групи повітряної колони параду військ на честь 30 річниці Незалежності України. Парад тоді – це не був просто марш. Це була гідність у русі, сила в строю. І він ішов попереду, не тому що так веліли, а тому що так було правильно. Бути першим – означає нести. Відчувати не лише власний крок, а ритм усіх, хто позаду.
Його поважали не тільки за навички, а за внутрішню витримку. За здатність літати в найскладніше небо і повертатися не тільки фізично, а й психологічно. Він умів тримати себе і тримати інших – так, як командир і має.
КАРИНА, ЛЮБОВ ЄДИНА…
Мама знала всіх дівчат сина. Але з Кариною не було жодного сумніву. Карина не просто з’явилася, вона вкоренилася. Тихо, але глибоко. З першого звертання – турбота, що відлунювала мамину: «Антошо, візьми шарфик, надворі холодно…». І мама тоді усміхнулась: «Я ще її не знаю, але вже люблю».
З того моменту все змінилося. Мама зраділа, коли син вирішив познайомити її з дівчиною. Вони обоє навчалися в Харкові у різних вишах. А коли вони пішли в кафе, то син показав обручки.
Мама не могла натішитися невісткою:
– Дякую Богові, що саме Карина стала його дружиною. У них ніколи не було ані сварок, ані скандалів. Кохали одне одного. Розуміли з пів слова. Саме такою й має бути родина, надійний тил для військового.
Карина була його світлом. Вони не просто жили, а були командою. «Як голочка за ниточкою», – казали побратими. Карина тільки-но влаштувалась на роботу, як коханого скерували у відрядження. І вона поїхала за ним. Нічого не вимагала, просто була. Оточуючі нерідко запитували: «Де ти знайшов таку?». А він, можливо, не знав, як відповісти. Бо таки не знаходять. Їх просто зустрічають.
БЛАГА ВІСТЬ
У велике свято Благовіщення Антон зателефонував матусі, щоб привітати, і не тільки. Молоде подружжя мало сказати матусі дещо особливе:
– Мамусічко, яке сьогодні свято?
– Благовіщення…
– Ось тобі блага вість у хату: у нас буде дитина…
І це було не просто повідомлення, це було світло. Антон не зміг втриматися, аби не поділитися з колегами. І він одразу знав, що у них буде син. В його серці вже й ім’я було: Олександр. Саме це ім’я було в нього улюбленим із дитинства.
Довгоочікувана зустріч на УЗД. Молодому льотчику ніяк не випадало потрапити на цю зустріч. І ось усе склалося: лікарі затрималися на роботі, Антон відпросився в частині. І вперше подивився на сина. Коли побачив, то вже знав. Це не просто син. Це спадкоємець, якого чекав з любов’ю і вірою.
Це стало додатковим стимулом виживати щодня, повертатися після виконання бойового завдання до родини. За словами матері, Антон не міг натішитися новиною про поповнення в родині. Кожну вільну хвилину приділяв Карині та ще не народженому малюку.
ЗВ’ЯЗОК КРІЗЬ ВІЙНУ: МІЖ «АЛЛО» І ТИШЕЮ
23 лютого 2022 року ввечері Олена запитала у сина: «Скажи, мені складати валізу?». Він відповів коротко: «Склади». Вона так і зробила. Щось всередині спрацювало – глибока інтуїція, вихована роками у військовому середовищі. А вже невдовзі – гул. Літаки. Звуки, які говорили ясно: це не навчання.
О третій годині ночі прогриміли п’ять вибухів. І час на страх закінчився. Почався рух – хаотичний, відчайдушний. Люди тікали – хто в простирадлах, хто з клітками, домашніми тваринами, з тим, що змогли вхопити.
– Картина була, як із фільму, тільки без режисера. Все було справжнє, – згадує жінка.
У вирі подій – телефонний дзвінок. Антон, її син, попереджає: «Тікай, мамо, з нашого району». Вона слухає. Виходить з дому. Але не сама – зі зв’язком у слухавці.
– Він тримав мене голосом. Я йшла, бо чула його поряд, – каже вона.
Антон телефонував щодня. Якщо не міг, обов’язково передзвонював. Це не була формальність, це було піклування.
– Я знала, що якщо тиша довша, ніж звично, – це тривога. Але він завжди казав: «Мамо, все добре». Навіть коли був Маріуполь. Навіть коли був на Азовсталі. Він не вдавався в деталі. Він оберігав. І навіть його мовчання мало значення – у ньому була щирість, – поділилася Олена.
Я НЕ БОЮСЯ… Я ГОТОВИЙ ЗАГИНУТИ…
Якось Антон гостював у мами. Він пригорнувся до матусі та промовив: «Матусенько, як же ж я тебе люблю…». Розчулена Олена відповіла взаємністю: «А я тебе більше люблю, синку…».
Він одягнувся, зупинився на мить, обернувся і сказав слова, які мама пам’ятає досі:
– Я не боюся. Я готовий загинути. Я вірю, що Карина (молода дружина при надії) народить сина і виховає достойно. Дитина буде дуже гарною і розумною…
Розвернувся і пішов. Попереду в нього були чергові вильоти та виконання бойових завдань.
Через два дні, 8 серпня 2022 року, льотчика-винищувача Антона Листопада, якого у 2019-му визнали найкращим льотчиком Повітряних сил Збройних сил України, не стало: він загинув у боротьбі з російською навалою…
Олена Листопад годинами просиджувала на могилі сина. Вона подумки зверталася до Бога, аби Він подарував онукові очі Антона. Онук Олександр народився вже після загибелі тата і щодня стає ще більш схожим на нього.
Пройшло майже три роки. Олена каже, що не хоче, щоб онук став льотчиком. Але історія, здається, не питає дозволу. Бо й син Антона зростав у небі ще до народження – коли мама летіла із Чехії, а сама не знала, що при надії. І от – знову. Знову той самий шлях, що тягнеться крізь покоління.
Мама пам’ятає, як колись раділа, що її покоління не знало війни. І тішилася, що син росте під мирним небом. Але тепер знає: нам треба перемогти. Не для слави. А щоб тягар війни не ліг на плечі її онука. І пам’ять – це теж наша перемога. Бо в ній живе любов. А любов не вмирає.
Військові Повітряні сили ЗСУ Сім'я Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
