Артилерист 110-ї ОбрТрО: «Хату збудую й нову, а країни другої немає» Репортаж 09.07.2025 11:35 Укрінформ У бліндажі, загубленому «в кутку мапи Deepstate», кореспондент Укрінформу поспілкувався з бійцями бойового розрахунку гармати Д-30
Уже буденний маршрут: прокидаєшся о другій ночі, поспіхом ковтаєш учорашню каву і мчиш за півтораста кілометрів до знайомого пресофіцера. П’ємо разом нічну, вже гарячу каву і прямуємо до командира підрозділу. Там сідаємо в машину з б/к – і на світанку вистрибуємо у посадці. Поки нові знайомі тягають снаряди і заряди, ти вивчаєш місцевість, шукаєш ями, в які можна застрибнути в разі прильоту, хащі, які можуть рятувати від FPV, та робиш на ходу декілька знімків.
Порожня машина зникає у степу, залишаючи по собі хмару чорного дизельного диму, а ми пірнаємо у чорний отвір бліндажа.
Тут, за сім кілометрів від лінії зіткнення, у своєрідному куті на мапі Deepstate, на стику двох напрямків, де південна лінія оборони повертає «вгору», воюють на старенькій Д-30 артилеристи рідної 110-ї окремої бригади територіальної оборони. Клята війна звела докупи три різні долі з різних міст, сплела їх у бойовий розрахунок.
«ЖУКА» КАРʼЄРА НЕ ЦІКАВИТЬ
Дмитро з позивним «Жук», командир гармати, знайшов нам місця у тисняві темного сирого бліндажа та пригостив чаєм. Поки роботи у хлопців нема, сидимо спілкуємося.
«Жук»
«Жук» – з-під Запоріжжя, воює з першого дня.
– 24-го о восьмій ранку вже був у військкоматі, у 110-ку потрапив за розподілом. Пів року побігав у піхоті, поки не забрали в «учєбку» вчитися стріляти з міномета. Ну а з гарматами вже самі розбиралися по ходу, на місці: шо, куди і як, – дуже стисло переказав свій військовий шлях командир розрахунку.
– Думав, ти, може, на «срочкє» був артилеристом, все ж таки це складна наука, – припустив я.
– На «срочкє» я був «вєртухаєм» – зеків возив. А тут люба наука дуже швидко доходить, – відрізав Дмитро.
Він старший солдат і виконує обов’язки командира гармати, що відповідає сержантській посаді. Коли дадуть сержанта, не знає і знати не дуже хоче. Здається, і звання, і посади йому байдужі.
– Тебе наче кар’єра не цікавить.
– Ні. Мене цікавить «гражданка» і коли ця ***бана війна закінчиться.
Дмитро трохи сентиментальній: приніс у бліндаж квітку, схожу на величезну кульбабу, і причепив під лампу. Старший за віком «Іванич», заряджаючий розрахунку, посміхається в бороду й каже, що час «Жуку» летіти у відпустку. На «гражданкє» Дмитра чекає дружина. Син воює у 3-й штурмовій, нещодавно потрапив під скид, виймали уламки з шиї та коліна. Після поранення перевівся у «льотчики» і зараз «літає» на «Бабі Язі».
У «Жука» дивний ментальний зв’язок з Іваном Івановичем, у якого, звичайно ж, позивний «Іванич». Вони майже три роки разом. Командир поважає його вік та ніби спирається на селянський розум і життєвий досвід підлеглого.
У «Іванича» на одній з рук бракує фаланги пальця, а на іншій – переконливе татуювання "Йди нах***", де дієслово «Йди» має вигляд тризуба. Закінчує образ шеврон «Бля, яке я вже старе». Йому 55 років.
СТРІЛЯТИ ПО ВЛАСНІЙ ХАТІ
Цей «старий» воює майже вдома – до війни всі ці поля обробляв на мирному тракторі. Він із окупованого зараз Приютного, до якого кілометрів десять і куди час від часу «Іванич» із гармати насипає гостинців.
Іванич
– Слухай, як тобі стріляти фактично по своїй хаті? – питаю «старого».
– С удовольствієм, – встряє зі сміхом командир; видно, що вони це не раз обговорювали.
– Так, с удовольствієм, – підтверджує «Іванич». – Якби орків штук десять зайшло у хату, то по хаті своїй пальнуть – нєфіг дєлать, з прєвєлікім удовольствієм. І хай би їх там похоронить, і всі діла.
– Не боляче зі своєї хати робити могилу? – ставлю незручне питання.
– Я їх туди не запрошував, і якщо вони туди самі вдерлися, то шо робить. Хату ще одну построю, нічого страшного, а країни другої немає.
– Теж доброволець?
– Та жінка випхала, каже, йди отсюда, осточортів, може, там с тобою розберуться, – Іванич, видно, скучив за новими людьми і залюбки балагурить з кореспондентами.
– Дістав ти жінку, – підіграю йому.
– Та ні, вона у мене хороша, – каже вже серйозно, і тут-таки крізь сміх: – Скажи «погана» – додому не пустить, ну її в дихало. Та ні, хороша, конєшно.
Він з усмішкою каже про серйозні речі, здається, все своє життя умістив у майже римовані приказки.
Іванич
«Іванич» – доброволець двічі, перший раз його «випхала жінка» ще в АТО.
«Нік»
Навідник «Нік» – навпаки, жертва «бусифікації», сам із Харкова.
– Під'їхали, показав документи, запропонували проїхати, пройшов ВЛК – і в той же день закінчилося цивільне життя.
– Що, за день пройшов ВЛК?
– За 15 хвилин. З кєнтом ішли, нас цепанули.
– А кєнт де?
– Загинув, не вийшов із позиції. Ми разом у 92-й ОШБр воювали.
– Як тобі після Харкова у тісному бліндажі, сильно складно?
– Після Харкова нормально, а після 92-ї – так просто блискуче.
У «Ніка» не лишилося батьків, немає свого житла. Ростуть дві доньки у Харкові, але з дружиною не живе, каже – не склалося. Зате, здається, склалося з цим бойовим розрахунком.
Ми пробалакали до обіду, поки рація нудно не проскрипіла: "До роботи!".
Хлопці зробили п’ять пострілів, із котрих останні два лягли влучно, в ціль. Мої «постріли» лягли в «молоко»: сонце світило на поле за гарматою, «Нік», який смикав мотузку, був у тіні, що вкупі дало невиразну картинку.
БЕЗ АРТИ – НІКУДИ
Ми знову залізли в бліндаж, дотримуючись правил маскування, і повернулися до військових балачок.
«Нік» стверджував, шо найстрашніше – це FPV, і його звук не переплутаєш ні з чим. А ще згадував запах у посадці, всіяній мертвими п***рами, на Харківському напрямку.
– Один висів на дереві високо. Як він там опинився, що там робив? – дивувався молодий боєць.
– Може, дємбєль виглядав, – припустив «Іванич».
«Жук» став на захист артилерії.
– Без арти нікуди. Ти доки долетиш туди своїм дроном, я вже снарядів десять закину. Артилерія без роботи ніколи не залишиться, – запевнив командир.
Текли балачки, котився час. Мій пресофіцер на дворі підібрав маленьке пташеня, яке прозвав «Дрончиком». Пташок не боявся і стрибав у Андрія на голові.
Із бліндажа піднявся розрахунок. «Два на заборону» (команда на придушення ворожої активності, – ред.), – сказав нам «Жук» і рушив до гармати. Ми побігли слідом.
На цей раз сонце обійшло посадку і, прорвавшись крізь зелень, плямами лягло поруч с Д-30.
– Дай і я жахну, – командир узяв мотузку в «Ніка». Присів – саме під так потрібне для вдалого фото світло, – і зробив другий постріл. І я нарешті зробив свій, вдалий! Кожен виконав свою роботу.
Час докотився до завершення дня, ми з пресофіцером вийшли зустрічати машину. Вечір пах літом, співали птахи, хворе небо звично кашляло канонадою, я відчував ейфорію і дуже хотів жити. Сонце потроху скочувалося за горизонт.
На війні спокій не може тривати довго – над головою через посадку, вслід за сонцем гучно полетіли «Шахеди». Прийшла машина, ми вскочили всередину і помчали на захід, доганяти чи то сонце, чи то кляті дрони.
Дмитро Смольєнко, Запоріжжя
Фото автора
Військові Запоріжжя Війна з Росією Артилерія
Источник: www.ukrinform.ua
