Головне – заохотити ветерана хоча б один раз відвідати тренування. Репортаж 02.07.2026 12:05 Укрінформ
Учасники Національного чемпіонату з волейболу сидячи поділилися досвідом, як один похід до спортивної зали може ініціювати значні трансформації в житті
Волейбол сидячи є одним з найпопулярніших в Україні видів адаптивного спорту. Ця командна гра, знайома багатьом зі шкільних років, адаптована для осіб з різними ушкодженнями опорно-рухового апарату, і слугує чудовим методом відновлення. Крім того, вона не вимагає спеціалізованого дороговартісного обладнання. Достатньо базових елементів – спортивної зали, м’яча та сітки.
Нещодавно в Тернополі проходив третій етап чемпіонату України з волейболу сидячи серед ветеранів війни. Протягом двох днів тривали напружені протистояння між командами з Черкас, Вінниці, Кривого Рогу, Чернігова та Тернополя. Про особливості цього виду спорту, його роль у відновленні військових, та специфіку залучення ветеранів до адаптивного спорту – у репортажі Укрінформу.
ВДВІЧІ МЕНША ПЛОЩА ТА НИЖЧА СІТКА
Прибуваю до зали, де відбувається чемпіонат, під час розминки між поєдинками. Команди тернопільських «Яструбів» та «Дніпра» з Черкас готуються до змагань. На трибунах збираються вболівальники. Розпитую тренерів, чим відрізняється адаптивний волейбол від класичного варіанту гри.
«Учасники змагаються, сидячи на підлозі. Кожна команда складається з шести гравців. Ігрове поле вдвічі менше – його ширина становить 6 метрів, довжина – 10, а висота сітки нижча – 1,15 м для чоловіків, 1,05 м для жінок», – пояснює наставник тернопільської команди «Яструби» Петро Ніколюк.
Петро Ніколюк
Учасниця київської колегії суддів чемпіонату Сніжана Макаревич додає, що грати у волейбол сидячи складніше, ніж у звичайний.
«Ми з дівчатами та хлопцями пробували, але, насправді, у нас не дуже вийшло. Потрібно мати певну силу та витривалість», – ділиться враженнями дівчина.
Починається матч. Спочатку хлопці тиснуть один одному руки, а потім команди стають одна навпроти одної та вигукують «Слава Україні» та «Героям слава!». Після цього розпочинається поєдинок. По шість учасників з кожного боку ведуть гру, інші сидять неподалік і голосно підтримують своїх.
Напруга на майданчику неймовірна. Помітно, як кожна з команд прагне здобути перемогу у протистоянні. Після трьох сетів перемогу здобувають господарі поля. Хлопці обіймаються і щиро радіють. Насправді, ця гра дарує багато позитивних емоцій не лише учасникам, а й усім присутнім. Адже неможливо залишатися байдужим, спостерігаючи за матчем.
«ПОЗБУВАЄМОСЯ НЕГАТИВНОЇ ЕНЕРГІЇ ЗА ДОПОМОГОЮ М’ЯЧА»
Після гри спілкуюся з тернопільською командою, яку було сформовано понад рік тому.
«До складу «Яструбів» входять не лише жителі обласного центру, також приїжджають ветерани з сіл регіону, а один юнак добирається навіть із Хмельниччини. Наразі ми тренуємося двічі на тиждень, але плануємо додати ще один день. Хлопці зацікавлені та дуже ініціативні, і це надзвичайно важливо», – зазначає тренер Петро Ніколюк.
Волейболісти зізнаються, гра не лише допомагає покращувати фізичну форму, а й надає емоційне розвантаження.
«Негативна енергія накопичується, а на майданчику ми її просто вивільняємо за допомогою м’яча. І дійсно погані емоції відходять, заряджаєшся адреналіном і відчуваєш себе на позитиві», – каже капітан «Яструбів» Василь Базюк.
Василь Базюк
Чоловік служив у штурмовій бригаді «Лють». У 2023 році на Бахмутському напрямку отримав серйозне поранення.
«Я проходив лікування дуже довго, близько року. Було дві операції, потім реабілітація. У нозі досі залишився осколок. У цей період дуже важлива підтримка. Саме рідні та друзі допомагають не здаватися і боротися. Хочу, щоб кожен ветеран знав: не варто залишатися наодинці зі своїми труднощами. У нашій команді ми підтримуємо один одного і на власному прикладі показуємо, що після поранення життя не припиняється. Наше гасло «Немає меж – є тільки цілі», – говорить Василь.
Для ветерана величезною підтримкою під час відновлення та повернення до мирного життя стала його кохана Вікторія, яка з Бахмута переїхала до Тернополя. Вона завжди відвідує виступи «Яструбів».
Василь Базюк з коханою Вікторією
«Я завжди вболіваю за нашу команду, відвідую всі змагання. Адже присутність близьких на грі додає нашим хлопцям натхнення і сил», – розповідає жінка.
За її словами, відколи Василь почав займатися спортом, він кардинально змінився, став більш активним та оптимістичним.
«Змагання та тренування приносять йому задоволення. Я відчуваю, що це його стихія і дуже рада, що після всього пережитого він знайшов заняття до душі», – додає Вікторія.
Ще один гравець «Яструбів», Володимир Шанайда, через важке поранення на Запорізькому напрямку втратив обидві ноги. Він почав займатися волейболом ще під час реабілітації у Вінницькому військово-медичному центрі. Після повернення до Тернополя долучився до новоствореної міської команди.
«Для мене волейбол – це джерело позитивних емоцій, командний дух і новий досвід», – зазначає захисник.
Також Володимир займається плаванням. Нещодавно він брав участь у міжнародному запливі OCEANMAN на озері Лаго-д’Орта в Італії та успішно подолав двокілометрову дистанцію.
«НАЙВАЖЧЕ БУЛО УСВІДОМИТИ, ЩО НЕ ЗМОЖУ ПОВЕРНУТИСЯ ДО ПОБРАТИМІВ»
Під час змагань знайомлюся з учасниками, які прибули до Тернополя з різних куточків України. 37-річний Дмитро Скляренко приїхав із Черкас. Він займається волейболом сидячи близько двох років. Спочатку він пробував ампу футболь, але йому не сподобалося.
«А на тренуваннях з волейболу я отримую задоволення. У нас дуже чудова команда», – з усмішкою розповідає Дмитро.
Він став на захист України ще у 2014-2015 роках у складі 28-ї бригади. Коли почалося повномасштабне вторгнення, приєднався до 115-ї ОМБр. У травні отримав важку травму, далі лікування, реабілітація.
«Найважче було усвідомити, що не зможу повернутися до своїх побратимів. Я пройшов протезування в США і сподівався, що мені виготовлять сучасний протез і я повернуся до ЗСУ. Але коли зробив перші кроки на протезі, зрозумів: яким би сучасним він не був, я вже не зможу повернутися. У цей період було складно. Але допомогли друзі і, звісно, спорт. Зараз я всім знайомим ветеранам раджу займатися, знайти той вид спорту, що сподобається і буде приносити задоволення», – радить Дмитро.
Сергій Амірагов та Володимир Шанайда
Сергій Амірагов – з Дніпропетровщини, але наразі проживає на Тернопільщині і виступає за місцеву команду.
«Я почав займатися кілька місяців тому. Мені розповіли про таку можливість у нашому «Ветеранському просторі». До війни я грав у волейбол. Хоч і непрофесійно, але мені добре вдавалося», – ділиться чоловік.
Сергій пішов на фронт добровольцем у 2022 році. Служив штурмовиком у складі 93-ї бригади. Пройшов Бахмут, Соледар, Часів Яр, Роботине, далі була Мар’їнка. У січні 2024 року отримав осколкове поранення поблизу Новомихайлівки на Донеччині. Одну ногу ампутували, інша сильно пошкоджена. Лікувався протягом двох років, потім було протезування.
Сергію також найважче було прийняти той факт, що він не може повернутися до своїх побратимів, які стали для нього другою родиною. Чоловік продовжує допомагати їм усіма можливими способами.
«Також ми разом із хлопцями робимо все можливе, щоб підтримати дітей наших загиблих побратимів. Це наш обов’язок. Завжди вітаємо їх з днями народження та важливими подіями. Намагаємося бути поруч і надавати всебічну підтримку», – з болем у голосі говорить Сергій.
СПОРТ СПРИЯЄ ШВИДШІЙ АДАПТАЦІЇ ДО ЦИВІЛЬНОГО ЖИТТЯ
Сьогодні в Україні активно розвиваються адаптивні види спорту. Однак проблемою залишається залучення до цієї діяльності ветеранів. Учасник вінницької команди з волейболу сидячи Олександр Говоруха каже, що надзвичайно важливо переконати людину прийти на тренування і спробувати хоча б раз.
Олександр Говоруха з родичкою Іриною Декайло-Смакулою і її донькою Міланою, які прийшли його підтримати
«Розповім про свій досвід. Я заснував у Вінниці амп футбольну команду, яка бере участь у Чемпіонаті України. Мені вдалося залучити близько 70 ветеранів за півтора року, зараз грає приблизно 30. Кількість тих, з ким я розмовляв, аби переконати їх прийти на тренування, сягає понад 300 осіб. Переконати дуже складно. Навіть мені, хоча я сам пройшов через це. Головне – умовити прийти хоча б один раз. Як тільки хлопці починають займатися, вони починають жити за певним графіком – ігри, змагання, поїздки. Статистика свідчить, що в усіх, хто займається будь-якими адаптивними видами спорту, швидше відбувається соціалізація, вони знаходять себе в житті, створюють громадські організації, започатковують власний бізнес або знаходять роботу. Тобто спорт сприяє швидшій адаптації до повсякденного життя. Сьогодні на змаганнях я зустрів хлопця з Чернігова, якому пропонував займатися амп футболом, коли він проходив реабілітацію у Вінниці. Тоді він відмовився, але згодом таки приєднався до спорту і тепер грає у волейбол», – розповідає Олександр.
Чоловік став на захист України у перші дні повномасштабного вторгнення. Служив у складі 57-ї мотопіхотної бригади. Отримав серйозне поранення в передмісті Вовчанська у травні 2024 року.
«У нас був стрілецький бій з диверсійно-розвідувальною групою росіян. Я був головним сержантом роти і координував суміжні підрозділи. Змінював свою позицію, щоб влаштувати засідку для ворога, коли мене підстрелив снайпер, і ще 400 метрів мене переслідували. Вдалося врятуватися завдяки тому, що я добре знав дороги. Турнікет наклав, але втратив багато крові. Евакуація тривала 11 годин, через 16 я потрапив до госпіталю. Я вже розумів, що втрачу кінцівку», – поділився Олександр.
Далі було 10 операцій, реабілітація, протезування та повернення до цивільного життя.
«Спочатку я почав займатися волейболом сидячи, оскільки в університеті грав у волейбол. Але потім у Львові під час реабілітації спробував амп футбол. Тепер професійно займаюся цим видом спорту. Граю за «Покрову АМП» – володаря Кубка України. Представляю свою команду на міжнародній арені. Також викладаю в релокованому до Вінниці Харківському університеті внутрішніх справ та працюю помічником ректора з ветеранської політики», – розповідає співрозмовник.
Олександр Говоруха зазначає, що адаптивний спорт – це не лише спорт, це спільнота, яка завжди готова допомогти.
«Це можуть бути будь-які проблеми – пошук роботи, житла, труднощі з документами. Якщо ми самі не можемо вирішити питання, то знаємо, до кого звернутися. Також це спільні поїздки, відпочинок, нові знайомства та друзі. У нас сформувалася потужна ветеранська мережа по всій Україні, яка завжди готова надати підтримку», – додає він.
І тренери, і захисники, з якими мені вдалося поспілкуватися, закликають ветеранів, які ще досі не спробували свої сили в адаптивному спорті, повірити у власні можливості та прийти на тренування. Адже інколи один крок до спортивної зали може стати початком значних змін у житті.
Фото авторки
Реабілітація Спорт Волейбол Ветерани війни Тернопіль Чемпіонат