Киянка, чоловік якої зник безвісти: Працюю водійкою таксі і розшукую свого «Бублика»

Фото: з архіву Аліни Матієнко

Війна забрала в неї спокій, але не силу. Ця жінка виховує двох дітей, працює на двох роботах і щодня, без перерви, шукає чоловіка, який зник безвісти на фронті.

“Чоловік обіцяв повернутися, а він завжди дотримується обіцянок”

Удень працює в колцентрі, а ввечері і аж до початку комендантської години таксує вулицями Києва. А ще ця жінка виховує двох дітей і щодня, безперестанку, розшукує свого чоловіка, який на війні пропав безвісти. Усе це – про Аліну Матієнко, надзвичайно сильну жінку, з якою кореспондентка Коротко про познайомилася завдяки благодійному фонду «Незламні матусі».

Зізнаємося, зустрітися з Аліною задля інтерв’ю було надзвичайно складно. Вільного часу жінка не має взагалі. Але, на щастя, в неї трапився єдиний протягом тривалого періоду вихідний день.

– Звісно, я втомлююся на своїх роботах, та важко не так фізично, як морально, – пояснює Аліна.

Розмовляючи, жінка раз за разом переглядає новини і дописи в соцмережах про зниклих безвісти військовослужбовців. Шукає інформацію про власного чоловіка, який зник на війні пів року тому.

– Життя розділилося на “до” та “після”, – каже Аліна. – Мій чоловік Іван Матієнко (позивний «Бублик») служив в окремій президентській бригаді ім. Богдана Хмельницького, – розповідає Коротко про Аліна. – Тоді вони були на Луганському напрямку, поблизу Макіївки (це село неподалік Сватово. – Авт.). Мені розповіли, що у той момент їх було четверо. Хлопці знаходилися у підвалі, звідти і відстрілювалися. Був постійний артобстріл і пряме влучання в цю будівлю. Нібито там їх засипало. Та моє серце каже інше: він живий. Я це відчуваю, хто б і що б не говорив. Чоловік обіцяв повернутися, а він завжди дотримується обіцянок. Тому я не припиняю пошуки.

Наполеглива жінка постійно на зв’язку з родинами інших зниклих безвісти військовослужбовців. Каже, що раніше, до власної біди, навіть не здогадувалася, яка величезна кількість військовослужбовців значиться як «зник безвісти». Це майже 60 тисяч осіб! Для порівняння, за кількістю населення (до 2022 року) це як усі жителі міста Покровськ (Донеччина), Стрий (Львівщина) чи Первомайськ (Миколаївщина).

Аліна розповідає, що підтримувала зв’язок і з побратимами Івана. Але на початку цього року ті загинули.

– Тому наразі є тільки чати з родичами тих хлопців, які також зникли, – пояснює. – Ми спілкуємося, збираємо інформацію по крупинках. Я відшукала родичів чоловікових побратимів, з якими він був у підвалі, ми також на зв’язку. Разом їздимо то у військову частину, де значиться Іван, то у координаційний штаб.
Аліна пригадує випадки, коли військовий повертався живим до родини, яка його вже й поховала.

– Це також підтримує віру в те, що наш тато живий, – каже жінка.

Саме у цей момент до Аліни підбігає її молодша донечка, 3-річна Меланія.

– Ти говориш про тата? – запитує мала. – Я дуже скучила за татом! Де він? Коли він повернеться?

– Обов’язково повернеться, – сумно усміхається Аліна. – Міланка – татова доця. Схожа на свого батька і зовні, і характером. Дуже сумує за татом.

Маленька Меланія ще не знає про біду, яка звалилася на їхню сім’ю. Мама розповіла дівчинці лише те, що тато на роботі і випадково загубив телефон, тому не має змоги зателефонувати донечці.

А ось старший син Аліни, 11-річний Денис, знає усю історію.

– Так, Денис знає, і він багато чого розуміє на свій вік, – каже Аліна. – До того ж я ходжу на всі можливі акції щодо зниклих безвісти. Звісно, як тільки робота дозволяє.

Аліна ходить на всі можливі акції щодо зниклих безвісти. Звісно, як тільки їй дозволяє робота. Фото: з архіву Аліни Матієнко

«Я не маю права опускати руки»

А роботи в Аліни багато. Цілісінький день вона проводить за телефоном і комп’ютером: працює оператором колцентру. Але щодня о 18:00 сідає за кермо власної автівки.

– Працюю водійкою таксі, – усміхається жінка. – Воджу пасажирів вечірніми вулицями аж до початку комендантської години (00:00 у Києві). Звісно, пасажири і дивуються, і розпитують про те, чому сіла за кермо. Розповідаю як є. Часто запитують, чи мені не страшно. Звісно, страшно! Але, на щастя, якихось неприємних випадків за кермом не мала. Зізнаюся, я люблю кермувати. Та перш за все маю працювати, тому що, до всього того, ще й діти часто хворіють. До речі, малі в цей час не самі, а з бабусею. Поки я працюю, надсилають мені фотографії, відеоповідомлення зі словами «Мамочко, ми тебе любимо».

Молодша донька, як і більшість дітей у дитячому садку, регулярно застуджується. А ще відвідує психолога: часті вибухи в місті далися взнаки. До того ж увесь час з початку повномасштабного вторгнення родина залишалася в Києві. Перші місяці навіть жили в підвалі, як і більшість киян. І хоч у такому імпровізованому бомбосховищі було сухо, тепло, навіть була така-сяка кухня, стрес тих днів позначився на дитячому здоров’ї.

– Синові взагалі поставили діагноз «астма», – каже Аліна. – Тепер він має мати при собі спеціальний балончик, який допомагає йому з диханням.
Забагато випробувань лягло на тендітні плечі цієї жінки. Але помічаю й інше: Аліна не скаржиться, не скиглить, а чітко і зрозуміло говорить про свою мету – відшукати чоловіка.

– Я не маю права опускати руки, – каже жінка. – Розумію, що треба працювати, тому що, коли знайду свого чоловіка (а я знайду його), він потребуватиме довгої і вартісної реабілітації.

– Де берете сили для того, аби продовжувати пошуки? – запитуємо.

– Якщо ви думаєте, що я не плачу, то це не так, – сумно усміхається Аліна Матієнко. – Буває, сльози самі ллються. Але стараюся, аби діти цих моментів не бачили. Відчуваю, що моє ментальне здоров’я вже на певному рубежі. Благодійний фонд «Незламні матусі» пропонує мені безкоштовні сеанси психолога. Я розумію, що це потрібно, але, зізнаюся, часу на це зовсім не маю. Разом з тим розумію, що маю бути сильною. Перш за все задля дітей. Вони – моя надія і колосальна підтримка у цьому світі.

Усім, хто хоче допомогти Аліні фінансово: карта Монобанку 4441111155382892