На війні кожен шукає Бога. Капелани сприяють в Його віднайденні 08.10.2025 10:00 Укрінформ Зміцнювати моральний дух, підбирати потрібні слова і молитись – обов’язок тих, хто не тримає в руках зброю, однак постійно поряд із тими, хто на передовій та в тилу. Професія військового духівника в Україні виникла менше десятиліття тому, а офіційно Верховна Рада України прийняла Закон «Про Службу військового капеланства» 30 листопада 2021 року. Президент завізував його в середині грудня того ж року, а набув він сили тільки в липні 2022-го. До того священнослужителі вирушали на фронт як волонтери. Зараз у війську священники мають офіцерські ранги, крім того, створені капеланські загони, котрі допомагають окремим підрозділам. Їхня зброя – молитва, призначення – вислухати, зрозуміти, допомогти. ЗНАЙТИ ТВОРЦЯ Старшим капеланом по Запорізькій області є Ігор Корнієнко. Він має дві духовні освіти. Отцем став ще в 2010 році. Тоді служив у храмі в Алчевську (Луганщина), мав свою паству. Згадує, що коли почалася війна, довелося деякий час «перебувати в ув’язненні», супротивник бажав вбити його та інших духівників. Коли з’явилася можливість, одразу виїхав і вивіз із собою парафіян. Принаймні тих, хто точно не очікував «російського миру» і залишатися біля окупанта не хотів. Згодом пастор Ігор переїхав до Запоріжжя. Про те, що розпочнеться велика війна, не гадав. Як він говорить, «пророцтв не було». Вже у Запоріжжі він познайомився з теперішнім очільником обласної поліції, приєднався до капеланського загону і почав служити правоохоронцям, як тим, що допомагають людям у тилу, так тим, що на передовій захищають країну. Він зазначає, що капеланське товариство має свої представництва по всьому світу. Більш того, в Америці в конгресі є капелани. Отже, те, що вони є в армії та співпрацюють із правоохоронними органами, – звичайна практика. – Це морально-психологічна та духовна підтримка тих, хто щодня наражає своє життя на небезпеку. Ми у прифронтовій області працюємо з поліцейськими, які воюють, – це стрілецький батальйон. Приїжджаємо, допомагаємо, молимось за них. На передову їздимо чотири, а часом і п’ять разів на тиждень. Також допомагаємо евакуювати – співпрацюємо з підрозділом поліції, який має назву «Білий янгол», – розповідає священник. Ніби відчувши моє питання, він прояснив, що «капелани займаються усім тим, чим отці в храмах». – Коли на передову їдемо, то не лише продукти привозимо чи дрони або ж когось вивозимо, а завжди промовляємо слово. Отець має слово надії, слово віри. На передовій невіруючих не буває. Туди приїжджаєш і відчуваєш, що у людей інше відношення до віри, вони самі просять помолитись. Було, якось прибув у лікарню, привіз одного бійця. Зайшов у палату, де лежали хлопці з тяжкими пораненнями, а вони як дізналися, що я капелан, одразу почали просити: «Батюшка, помоліться». На війні всі шукають Бога. Ми допомагаємо Його відшукати, – говорить він. – А якщо вояк, наприклад, не хрещений? – уточнюю. – Якщо не хрещений, то хрестимо, якщо є таке бажання. Можемо і на передовій. Що для цього потрібно? Вода і отець, – каже мій співрозмовник. – І ви хрестили на війні? – запитую. – Ой, де ми тільки не хрестили: у тазиках, ваннах. Коли доросла людина просить охреститися, це вже само собою дуже дивовижно, – додає. – А чи запитуєте ви, для чого людині це необхідно? – Ні, а навіщо? Отець має поставити два питання людині, яка проходить хрещення. Перше: чи віриш ти в Ісуса Христа, що він Син Божий? Друге – чи обіцяєш Богу чисту совість? Хрещення у зрілому віці – це усвідомлений крок. Віра взагалі – це усвідомлений крок. Це не про дитинство. Коли людина доросла, вона має свободу вибору і можливість самостійно вирішити, в кого вірити: в Ісуса, Аллаха тощо. Ми, отці, радіємо, коли людина таке рішення приймає. Отець Ігор прояснює, що хрестив бійців саме на передовій не так вже і часто. Найстаршому з них було близько 50 років. Водночас він пригадує випадок, як приїхав помолитися за жінку з онкологічним захворюванням. Вона мала важку стадію і довго потерпала від болю. Жінка попросила, щоб її охрестили. – Ми охрестили, я поїхав. На ранок мені зателефонував її син і сказав, що вона відійшла до Творця… померла. До цього жінка дуже сильно мучилась. Вона очікувала саме на отця, щоб він помолився, – розповідає духівник. СИЛА СЛОВА Для супротивника усі люди є мішенню і всі вони однакові. Тому капелани не є виключенням, і вони неодноразово опинялися під ворожими обстрілами. – Ми обстріляні, як то кажуть. Потрапляли і під дрони, і під РСЗВ, – спокійним тоном говорить капелан. – Коли на передову їдете, вам моторошно? – Моторошно (щиро і не вагаючись сказав він, – ред.). Але страшніше, коли обстріл не на передовій. Був ось «приліт» по Запоріжжю – і прилетіло неподалік від мого будинку. Вибило вікна, стояли у дворі машини: моя та евакуаційна – вибуховою хвилею їх ніби роздуло, дах зірвало, гараж вирвало. На вулиці дитина була поранена – у живіт і ніжку уламки влучили, чоловік ногу втратив. Це все було вночі. На ранок я вже оговтався від того жаху. На передовій під обстріл потрапити – то одне, а в місті – трохи інше, – каже капелан. Він розповів, що єпископ-помічник Харківсько-Запорізької дієцезії Римо-католицької церкви Ян Собіло, з котрим вони товаришують, разом входять до духовної Ради церков, подарував йому РЕБ, щоб безпечнішими були подорожі на передову. Розмовляючи про війну та віру, неможливо було не спитати, а як священнослужителі відносяться до того, що на війні людям доводиться брати до рук зброю та вбивати. Адже Біблія стверджує, що це великий гріх. – У кожного отця до цього своє ставлення. Скажу за себе. Є люди, які пішли на передову і питали: чи можна воювати чи ні? Є один хлопець з моєї пастви, котрий не бере зброю до рук, але він у війську. Моє ставлення до цього таке: якщо у тебе покликання стати на захист держави, то я тебе благословлю – і йди борони землю. Не вбивай – заповідь, яка стосувалася народу Божого. Не вбивай – це було між ними. Якщо ворог нападав, то вони мали захищати країну, дітей. Ну уявімо: сидить родина у своєму будинку, приходить в їхній дім злочинець і починає вбивати та ґвалтувати, а чоловік є віруючим, то він хіба не буде захищати? Буде. Слово Боже за це не засудить. Українці, які воюють, – вони обороняють, захищають, – пояснює отець. – Ось ви зараз мені це пояснюєте, а чи доводилось так само чинити це на передовій? – Звісно. Ми живемо за словом Божим. Є такий вислів: «Душу свою за брата покласти». Трапляється таке, що люди приходять і розповідають про те, із чим їм важко жити, що кошмари їх у сні мучать. – Що їм кажете? – запитую. – По-різному, немає шаблону. Взагалі. Буває, що не знаєш, що сказати, а Господь надихає, – відповідає. – А де слова потрібні знаходите? – У Біблії. Коли у людини лихо, то вона більш відкрита до Творця. І це час, коли Творець може допомогти. Буває таке, що і казати нічого не потрібно, а просто обійняти достатньо, – додає. Капеланські патрулі нерідко виїжджають на виклики зі сектором боротьби з домашнім насиллям, а також виїжджають з правоохоронцями на евакуацію жителів із прифронтових громад. Попросила капелана розповісти про хоча б одну з таких евакуацій. Він трохи замислився, але все ж погодився. – Новояковлівка. Це у Запорізькій області село. Коли ми туди на евакуацію прибули, побачили декількох дітей і подружжя. Запропонували виїхати, однак вони відмовилися. Ми поїхали, і так трапилося, що через декілька годин туди прилетів КАБ. Чоловіку відірвало ногу і сильно поранило, згодом він помер у лікарні. Одну дитину – хлопчика, вбило. Жінку і другу дитину в лікарню відвезли з пораненнями. Ми їх відшукали потім в лікарні, хотіли підтримати і словом, і фінансами. Інколи ситуації настільки важкі, що я не памʼятаю навіть, що казав людині, це просто підтримка. Інколи потрібно мовчати й обійняти, часом – вислухати, іноді – щось вимовити. Усе по-різному, – говорить співрозмовник. НАВЧИТИСЬ ДОВІРЯТИ Пастирі – не психологи, але їх часто запрошують до різних бойових бригад, щоб вони допомогли бійцям порозумітися, навчитися вірити один одному та чути. – В однієї з бригад була ротація після важкого бойового завдання. Прийшли новачки, було таке собі оновлення бригади, і ці «молоді» не могли знайти спільну мову з тими, що давно у війську. Нас запросили. Ми проводили тимбілдинги, їздили по ротах і по кілька годин проводили командні заняття, це їх дуже згуртувало. Ми робили вправу, коли солдат стає спиною до іншого і має впасти, а той – його зловити. Було таке, що боєць падав на землю, бо інший просто відходив. Розбиралися, що сталося, а між ними, виявилося, конфлікт був, не було взагалі порозуміння. То я потім підійшов до того, хто не захотів підхопити, і запитую: так, а як з тобою на передову йти, якщо на тебе не можна покластися? Це ж про віру. Почали говорити відверто. Ми говорили з тим і тим, молилися, і вони потім потоваришували, – розповів священник. Капелан кілька разів наголошує на тому, що люди змучилися, як ментально, так і фізично. Він розуміє, що війна не додає сил, а лише забирає. Так само, як забирає і життя, несе руйнування, і скільки б допомоги не було, то завжди недостатньо. – А ви змучилися? – запитую вже наприкінці розмови. – Не знаю… Мабуть, трохи є… мабуть. Просто звик до цього стану, – каже духівник. – Де ви сили черпаєте? Ви ж не можете бути неемпатичним, але через вас стільки чужого горя та болю проходить, як витримати? – Сили черпаю у Творця. Щодо емпатії, то так, дійсно, не можна бути байдужим, але це – як лікарі. Ось якщо, наприклад, хірург буде все через себе пропускати, то він не допоможе людям. Він звикає. Сказати, що емпатії немає, не можна, вона є, просто ти навчився не класти біль в серце, не пропускати через себе. Інакше вигориш. Потрібно усвідомлювати, що ти не Господь і не можеш усім допомогти. У тебе є своя місія, яку ти виконуєш, а все інше нехай робить Господь. Я промовляю його слово, про віру, молюсь, підтримую, а там далі він хай діє. Якщо я цю ношу буду нести, то згорю, не вивезу це все. Ніхто не зможе, – каже капелан. У нього також є духовний наставник, без цього ніяк. Окрім того, він завжди може прийти до вже згаданого єпископа Яна Собіла, поговорити, кави випити. – Є жінка, є діти, є покликання. Коли немає покликання, немає мрії, то це лихо. Є обітниці Творця, я за них тримаюсь, – додає. Він мріє звести у Запоріжжі храм і при цьому прояснює: «Якщо Господь дасть». – У мене є паства, близько 300 людей. У нас багато людей похилого віку. Покликання моє – служити людям. Це не зараз я вигадав, я ще до 2014 року себе присвятив служінню людям та Творцю. Скрізь війна, і для того, мабуть, Творець і покликав мене, щоб я служив людям, – завершує розмову пастир. Більше наших фото можливо придбати тут. Церква Евакуація Капелан Військові Священник Запоріжжя Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
