На згадку про молодшого сержанта Ігоря Дюкарєва (позивний «Студент») Хвилина мовчання 20.02.2026 09:00 Укрінформ Був провідником і серцем підрозділу
Ігор народився 17 червня 1998 року в Торезі, що на Донеччині. Зростав діяльним і радісним, завжди з посмішкою на обличчі та з гарним почуттям гумору. У дитинстві захоплювався футболом, був відданим шанувальником «Шахтаря».
Вперше лихоліття війни увірвалося в життя юнака у 2014 році, коли російські загарбники вторглися на Донбас та окупували його рідний Торез.
Тоді 16-річний підліток разом із рідними змушений був покинути домівку та переїхати до Києва, де завершив навчання в гімназії та вступив до Академії адвокатури України.
Під час навчання Ігор ухвалив рішення стати офіцером, тому у 2020 році вступив на кафедру військової підготовки офіцерів запасу Національного університету оборони України.
Але плани на майбутнє перекреслило повномасштабне вторгнення РФ. Війна вдруге увірвалася в долю Ігоря. Цього разу юнак непохитно вирішив стати на захист України, не чекаючи випуску з військового закладу.
24 лютого 2022 року 23-річний доброволець мобілізувався до лав Сил оборони та приєднався до 131-го окремого батальйону територіальної оборони 112-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.
Того ж дня Ігор разом із товаришами прийняв перший бій в околицях Гостомеля. Мотивація та прагнення захистити своє виявилися значно сильнішими, ніж хворобливі імперські амбіції росіян.
Ігор мав позивний «Студент», оскільки тільки закінчував навчання на кафедрі військової підготовки, проте це не стало на заваді йому стати в стрій звичайним воїном.
«Коли він з’явився у перший день вторгнення до військкомату, йому, здається, було 23 роки. Виявилося, що це найсвітліша та найдобріша людина, яку знали всі побратими. Він знаходив спільну мову з кожним. Був посередником у невеликих суперечках. Ніколи не відмовляв нікому в допомозі», – поділився спогадами про перші місяці оборони столиці побратим Євген з позивним «Батурин».
У суворі дні лютого-березня 2022 року Ігор почав допомагати на кухні, йому було до вподоби годувати хлопців.
«Він постійно привозив ласощі з міста, а потім не хотів брати гроші за це. Був ініціативним, допомагав усім в усьому: фарбувати авто, готувати їжу, рити траншею, чистити кулемет», – додав Євген.
Побратим Олег з позивним «Троя» згадав, як після завершення бойових дій на Київщині влітку 2022 року Ігор побрався шлюбом.
«Вони з Танею просто чудові, ми всі дивились і бачили, що у війні трапляється щось прекрасне. Я обожнював наші вечірні розмови, Ігор був щирим та справжнім. З кожним знаходив порозуміння, справжня душа підрозділу», – сказав Олег.
У жовтні 2022 року підрозділ «Студента» вирушив на схід країни. Хлопці вели бої в Серебрянському лісі на Кремінському напрямку.
Вже на другий день «Студент» із товаришами штурмували опорну позицію «вагнерівців», а після того ще приблизно вісім кілометрів під вогнем та дощем евакуювали пораненого командира.
Згодом Ігоря призначили на посаду головного сержанта взводу, в якому він служив, та надали звання «молодший сержант».
«Ігор ніколи не відмовлявся йти на бойові завдання, говорив, що якщо він не піде, то хтось інший повинен йти, а людей і так бракує. До ротації залишався тиждень. Вже були готові документи на присвоєння звання молодший лейтенант. Він міг "захворіти", перечекати тиждень і жити далі, воювати з паперами, але то був би не Ігор», – розповів Євген.
20 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання в Серебрянському лісі життя Ігоря Дюкарєва обірвав ворожий танковий снаряд.
«Я знаходився на КСП роти, коли в рацію почув, як з позиції, де були наші хлопці, повідомили, що є загиблий та поранений. Правду кажучи, голос був схожий на Ігоря. А коли група евакуації повернулася, я дізнався, що Ігор "Студент" та Юра "Порох" загинули, а на зв’язок тоді вийшов їх поранений побратим», – згадав події того дня товариш Олександр.
Побратим Іван досі зберігає номер Ігоря в своєму мобільному телефоні.
«Цей контакт досі є в моїй телефонній книзі та пов’язаний з месенджерами. Скоріш за все, залишиться там і в моїх спогадах назавжди. З першої нашої зустрічі і до останньої миті його очі випромінювали світло.
Коли сміявся, то робив це настільки відверто, що міг передати позитив у найтемніші моменти. Він упевнено йшов до мети стати офіцером Збройних Сил і не досяг її лише на крок. Зупинити його зміг тільки постріл ворожого танка, залишивши молоду дружину Ігоря вдовою та позбавивши державу одного з тих, хто дійсно був гідним», – наголосив Іван.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Фото з особистого архіву
Олександр Кіфорук
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної пам’яті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'ять Війна Війна з Росією Хвилина мовчання