Від битви за Соледар до навчання курсантів: розповідь десантника «Енея» 11.03.2026 13:24 Укрінформ Покинув офісну роботу заради війни, до якої завчасно готувався.
Андрій Самохвал у вільний час читав поему Івана Котляревського «Енеїда», знайдену в місці дислокації військового табору. Тому побратими й дали йому псевдонім «Еней».
У рядах 77-ї окремої аеромобільної бригади він воював за Соледар, де дістав поранення. Про власний бойовий шлях і підготовку курсантів командир навчальної роти 199-го навчального центру Десантно-штурмових військ, майор Андрій Самохвал, розповів репортерці Укрінформу.
«ХОТІВ БУТИ ПОТРІБНИМ, А НЕ ПЕРЕБУВАТИ В ОФІСІ»
Андрій родом із Житомира. За фахом він – юрист. Сім років працював у Державній податковій службі, а далі – в одній із дистриб’юторських фірм.
– Коли у 2012 році проходив військову кафедру в Академії Державної податкової служби в Ірпені, викладач тактики майор Маліков говорив нам: «Хлопці, готуйтеся, бо скоро буде війна. Побачите, за 10 років це трапиться». У лютому 2022 року усвідомив, що він мав рацію. Я сам пішов до ТЦК, але мені сказали почекати. Мною керував запал, оскільки йшло багато хлопців і я подумав, що нічим не кращий за них. Хотів бути потрібним, а не сидіти в офісі та спостерігати, як хтось робить замість мене, – розповідає майор.
До лав ЗСУ він долучився в липні 2022 року. Згадує, коли до нього додому прийшли військові з ТЦК, він без роздумів зібрав речі й був готовий до служби.
Після місячного курсу перекваліфікації в навчальному центрі Андрій потрапив у 77-му окрему аеромобільну бригаду, де його призначили командиром аеромобільного взводу. На той час він чекав на військовослужбовців, що проходили навчання у Великій Британії, облаштовуючи для них місце дислокації.
– Однієї жовтневої ночі я помітив, як здалеку рухався караван із червоних вогнів. Як виявилося, це були мої хлопці, які вже повернулися з Британії. Мені здавалося, що це «рекси», виглядали вони відповідно. Я їх вишикував, оглянув і був здивований, що їхнє спорядження лише трохи краще, ніж моє, – пригадує Самохвал.
З його слів, після підготовки за кордоном бійці мали знання та навички, які слід було вдосконалити та адаптувати до реалій війни. Мова йшла про поводження зі зброєю та роботу з бойовою технікою. Зокрема, підрозділ Андрія освоював турецький бронетранспортер «Kirpi».
Командир впровадив марші, під час яких вояки вставали о 5 ранку і йшли 17 км до полігона, звідки після занять поверталися вночі, а зранку все повторювалося. Такі навантаження неабияк розвинули витривалість, адже на фронті бійцям довелося багато пересуватися пішки.
«ПОБРАТИМИ ОПИНИЛИСЯ В ОТОЧЕННІ “ВАГНЕРІВЦІВ”»
У грудні Андрія призначили на посаду заступника командира аеромобільної роти, а на початку січня 2023 року його підрозділ відправився на Донбас.
– Коли ми прибули на Донеччину, був дуже сильний мороз. Під час спроби розвантажити ешелон ми зрозуміли, що вся техніка замерзла, і ми не змогли завести жоден двигун. Довелося 11 годин чекати, поки наші водії-механіки вирішать цю проблему. Розпалювати вогнище було не можна й ми вже отримали перші обмороження, але ніхто не жалівся і нас це не спиняло. Наступного дня, коли ми все ж таки рушили й прибули в район зосередження, нам дали завдання замінити підрозділ, який утримував рубіж оборони, – розповідає «Еней».
Події трирічної давнини Андрій пам’ятає в найдрібніших деталях. На завдання вирушили рано вранці. Панорама Бахмута, над яким стояв густий дим, нескінченні вибухи та перші прильоти біля техніки українських військових дали чітке усвідомлення того, що відбувається на Донбасі. Адреналін поступово витісняв дискомфорт від лютого морозу.
Перший взвод відбув на завдання до Соледара, а інші перебували на трасі в очікуванні подальших команд. Від головного сержанта роти, який приїхав по підкріплення, стало відомо, що в місті – катастрофа, є загиблі. Згодом на завдання поїхав і взвод Самохвала.
– Коли ми почали наближатися до околиць Соледара, усвідомили, що наближаємося безпосередньо до пекла. Поруч із нами вибухали міни, було чутно хаотичну стрільбу з кулеметів. У той момент вже ставало моторошно, але я намагався тримати себе в руках. Коліна сильно тремтіли, тому, аби відволіктися, я програвав у голові музику «The Prodigy», і це мене врятувало. Потім трохи підбадьорив хлопців, а далі відчинилася рампа й ми швидко вивантажилися, – пригадує військовий.
Підрозділ опинився в приватній забудові, де зайняв три будинки. Від головного сержанта роти Андрій дізнався, що побратими, які вирушили раніше, потрапили в оточення «вагнерівців». Тоді стало зрозуміло, з ким доведеться мати справу. Військовий був певен, що підготовка його бійців не гірша, ніж у ворога.
Після вивчення місцевості та розробки маршрутів заступник командира роти зібрав 12 осіб, з якими вирушив на підсилення побратимів.
– Я планував, що до своїх хлопців ми маємо пройти непоміченими, не вступаючи в прямий контакт, – говорить «Еней». – Були моменти, коли за 50 метрів бачили ворога. Дуже хотілося застосувати зброю, але я розумів, що не варто, бо ми себе виявимо і почнеться бій. У «вагнерівців» не було жодних засобів спостереження, а дехто був без броні й навіть без касок. Наш маршрут пролягав ґрунтовою польовою дорогою біля болота, вже в очереті був ворог. В якийсь момент над нами завис дрон, після чого я подав сигнал, що ми всі залягаємо й чекаємо обстрілу, але його не було, тому пішли далі. Два кілометри подолали майже за півтори години.
ІЗ СОЛЕДАРА ВИХОДИВ ПІД ЩІЛЬНИМ ВОГНЕМ
Коли військовослужбовці дісталися місця призначення, панувала тиша. Була інформація, що в навколишніх будинках вогневі позиції зайняли «вагнерівці». В одному з будинків помітили червоне світло від ліхтаря, зрозумівши, що там перебуває дружній взвод. Як тільки рушили в тому напрямку, почався обстріл із кулеметів. Гранатометник, який ішов позаду колони, швидко зорієнтувався, відстрілюючись по вікнах.
Одну частину будинку, до якого прямували бійці, зайняли ЗСУ, а іншу – «вагнерівці». Помітивши рух, ворог відкрив вогонь. Андрій разом із бойовим медиком закинули кілька гранат у будівлю, після чого увійшли туди.
– Як з’ясувалося, одного «вагнера» ми уразили. У будівлі було темно, і в якийсь момент ми почули звук гранати за два метри від нас. Я побачив силует свого медика, а сам прокинувся від солодкого сну. Нічого не чув, а лише бачив спалахи автомата. Коли не зміг підвестися, зрозумів, що в мене перебита нога. Почав повзти зі зброєю в напрямку ймовірного руху противника. Я виліз з іншого боку будівлі, і це був просто щасливий момент, оскільки по мені ніхто не стріляв. Зміг доповзти до іншої частини будинку, де вже були наші хлопці, які надали мені допомогу, – розповідає Самохвал.
Майор згадує безперервну стрільбу та напівкільце, в якому опинився разом із побратимами. «Вагнерівці» перебували у всіх будинках довкола й навіть за стіною, українські захисники перекидалися з ними гранатами. Вороги кричали, аби наші військові здавалися в полон, та вони не збиралися цього робити.
Нові групи «вагнерівців» чисельністю до 20 осіб прибували кожні 15–20 хвилин. Значну частину ворогів знищували кулеметники, що перебували нагорі будівлі.
– Це було, скажімо так, весело: відчуття абсолютного адреналіну поєднувалося з відсутністю страху. Усі були готові воювати. Одного разу ми спробували поїсти, але пайки та вода замерзли. Тому, коли хотілося пити, смоктали лід. Три дні, поки утримували будівлю, ми нічого не їли й не пили. У мене литка лівої ноги була пошкоджена осколками, декілька потрапило в праву руку. Ходити я не міг, – зазначає Андрій.
Згодом розпочався танковий обстріл, а потім ворог застосував фосфорні снаряди, не припиняючи кулеметного вогню.
Заступник командира роти ухвалив рішення відступати малими групами, коли припинявся вогонь. Перші двоє бійців потрапили під обстріл, внаслідок чого один загинув, а доля іншого невідома.
– Запитав, хто з хлопців може мені допомогти вийти. Знайшлося двоє Андріїв, які зголосилися мене взяти на себе, щоб евакуювати, – згадує військовий. – Ми вибігли – і по нас теж почався масований вогонь. Одна з куль поранила в плече мого побратима, але він одразу цього не відчув. Дісталися посадки, залягли, і знову почався обстріл, що валив сосни. Я натрапив на свого гранатометника, який нас прикривав, коли ми заходили. Він допоміг мені дійти ще орієнтовно кілометр до нашого району зосередження.
Як згодом дізнався Андрій, після цього вийшли всі бійці, які перебували разом із ним. Частину з них він бачив у шпиталі, де лікувався після поранення, а з іншими зустрічався, оскільки хотів дізнатися про їхню долю.
НАЙВАЖЛИВІШЕ ПІД ЧАС БЗВП – ТРЕНУВАТИ ВИТРИВАЛІСТЬ
Після лікування військовослужбовець повернувся до бригади і планував долучитися до свого взводу, але отримав наказ командувача Десантно-штурмових військ про переведення до 199-го навчального центру.
– Я був призначений командиром навчального взводу, викладачем. На першому занятті про підготовку до стрільби я почав одразу розповідати, як діяти в міській забудові. Командир роти сказав, що я неправильно підходжу до цього питання, оскільки спочатку слід дати основу, тобто навчити тримати зброю. Тоді зрозумів, що матеріал треба викладати від простого до складного. Я думав, що до мене прийдуть такі ж люди, як ті, що приїхали з Великої Британії, і їхню підготовку потрібно буде лише доопрацювати. Насправді в навчальному центрі багато тих, хто жодного разу не бачив зброї, – говорить Андрій.
«Еней» вважає, що найскладнішим періодом БЗВП є перші адаптаційні дні, коли курсантам потрібно допомогти вирішити нагальні справи, які вони залишили в цивільному житті, та показати, що їх поважають і про них піклуються.
Командир роти особисто знайомиться з кожним новоприбулим, щоб зрозуміти, які настрої в підрозділі. Серед головних його вимог – дисципліна, порядок і спілкування українською мовою.
– Завдання мобілізованих – працювати під тиском часу, втоми та дисципліни. Найважливіше – тренувати свою витривалість. Тепер усі вправи на заняттях відпрацьовуються в умовах, наближених до бойових дій, на тлі пострілів, вибухів, із залученням техніки та під психологічним тиском. Якщо брати той день, коли до нас прибули курсанти, і день їхнього випуску, то я бачу, як у них зростає впевненість у собі, – говорить майор.
НАЙЧАСТІШЕ КУРСАНТИ ПИТАЮТЬ, ЯК ПОДОЛАТИ СТРАХ
Він додає, що викладачам та інструкторам навчального центру є що розповісти про війну, і деякий їхній досвід лякає курсантів. Найчастіше вони питають про те, як побороти страх.
– Важливим аспектом під час проходження БЗВП є психологічна підготовка. Зокрема, це психологічна смуга перешкод, обкатка танком. Ми також розповідаємо про додаткові елементи боротьби зі страхом. Я знаю, що хтось у такі моменти рахує від 1 до 10. Як варіант, можна перераховувати свої частини тіла, щоб відволіктися. Якщо є усвідомлення, що ти готовий померти, то виживеш. Наприклад, я попрощався з усіма своїми родичами, згадав дітей, дружину, батьків, і мені це реально допомогло діяти так, як цього вимагали обставини, – ділиться «Еней».
Він додає, що можна також подумки програвати музику: якщо її накласти на картинку довкола, вона стане трохи веселішою.
Командир навчальної роти розмовляє з курсантами й на складну тему загибелі військових на війні.
– Хтось загинув, бо був неуважним, допустив виявлення, неправильно рухався, не там зайняв укриття, некоректно оцінив обстановку. Також було безліч моментів, через які я вже міг не бути тут. Хоча знаю багатьох хлопців, які були «рексами», добре навченими й не мали б зробити дурницю, але по них прилетіло і нічого не можна було вдіяти, – каже майор.
Під час служби в навчальному центрі Андрій Самохвал постійно підвищує свою кваліфікацію. Зокрема, виконував завдання на Новомихайлівському напрямку, а також проходив навчання у Франції та Великій Британії.
«ЗАПИТАЙТЕ У ВІЙСЬКОВИХ, ЩО ЇМ ПОТРІБНО»
– Я вважаю, що війна триватиме постійно, тому цивільні не повинні дивитися збоку й насолоджуватися, як працюють військові. Якщо ви не в ЗСУ, допомагайте нам, адже в нас великі потреби. Наприклад, можна вийти на своїх знайомих військових і спитати, що їм необхідно. Якщо вам скажуть: «У нас все є», це однаково підбадьорить тих, хто в армії, – зазначає «Еней».
За його спостереженнями, військовослужбовці та цивільні нині живуть у паралельних реальностях. Він каже, що на військових у формі в громадському транспорті та чергах у магазинах реагують близько 20 відсотків людей.
– Ніхто не потребує особливої уваги. Потрібна звичайна людська вдячність до людини у військовій формі, – наголошує Самохвал. – Я не думаю, що потрібно хизуватися тим, що ми були на війні. Така наша доля і ми повинні з нею змиритися. Ніхто не хотів, аби довелося вбивати інших людей. Це все закарбувалося в нашій пам’яті й тілі та нікуди не зникне. У місячні ночі в мене одразу виникають спогади про Соледар, бо там було так само. Навесні, коли все розквітає, я згадую хлопців, які казали: «Така чудова погода, а я зараз іду на завдання». І вони не поверталися…
Посада Андрія Самохвала потребує багато часу та зусиль. Найбільше він шкодує, що не бачить, як ростуть його доньки.
– Тепер мій головний антистрес – це сигарета з кавою. За ці роки я дуже схуд, здоров’я пішло в нуль, бо я вже себе не бережу, а намагаюся більше піклуватися про своїх хлопців, адже це мій обов’язок. Я буду голодний, але всі будуть нагодовані. Буду без амуніції, а вони – усім забезпечені. Я вважаю, що кожен командир так і повинен робити.
«Еней» закликає не недооцінювати ворога, оскільки тому не шкода ані людей, ані технологій. Чоловікам, які не служать, він радить звернутися до рекрутингового центру та хоча б поцікавитися вакансіями в ЗСУ.
– Варто поступово налаштовувати себе, а не чекати, коли ТЦК прийде в гості, і тоді шукати шляхи по лікарнях, – підсумовує командир.
Житомир ЗСУ Десантники Військові Курсант Війна з Росією ТЦК Рекрутинг