«Тут смерть і життя гуляють, як друзі» Репортаж 25.06.2026 16:25 Укрінформ Репортаж з евакуації поранених бійців медичною службою «Щит життя» ОШБ Нацполіції «Лють»
Виття сирен, гуркіт артилерії та постійна небезпека від дронових атак і КАБів – за таких умов уже два роки функціонує «Щит життя» Об’єднаної штурмової бригади Нацполіції «Лють». Спочатку – на Харківщині, а нині – на Донеччині. За цей час бойові медики, водії евакуаційних екіпажів, оператори дронів служби врятували тисячі українських оборонців та цивільних мешканців.
Кореспондентки Укрінформу разом із поліцейськими з Управління домедичної та медичної допомоги «Медичної роти» Департаменту поліції особливого призначення ОШБ НПУ «Лють» вирушили на одну з евакуацій, аби на власні очі побачити, як функціонує система порятунку поранених: від транспортування із зони бойових дій – до боротьби за життя пацієнтів у стабілізаційному пункті.
«ЦЕ ВЖЕ ЗВИЧКА, СПОСІБ ЖИТТЯ»
Аби попрацювати з медичною службою ОШБ НПУ «Лють», ми прибули до Краматорська. Нас зустрічає заступник командира роти тактичної евакуації на псевдо «Отто». Ми знайомі з ним із дитинства, відтоді й не бачилися. Важко повірити, що цей мужній, височенний чоловік із розкішними вусами колись був худорлявим хлопцем, з яким я познайомилася у 15 років на рок-концерті в Будинку культури.
«Отто»
«Отто» пояснює порядок дій з пораненими.
– Перший етап – телемедицина. Коли воїн зазнає поранення, його побратими зв’язуються з нами для консультації щодо надання першої допомоги. Потім його доправляють до так званого пункту збору поранених, де чергують наші співробітники. За першої безпекової нагоди за бійцем виїжджає «броня». Наші медеваки приймають евакуйованих із пункту збору у спеціально відведеному місці. Бригада надає пацієнту екстрену допомогу. Головне завдання наших поліцейських – довезти поранених живими до стабпункту. Після цього їх транспортують для подальшого лікування до медичних закладів, – розповідає він.
За словами військового, через високу активність ворожих FPV-дронів медеваки тепер не можуть наближатися до лінії фронту.
«Отто» ділиться історіями про те, як бригади потрапляли під обстріли, як на ходу рятували людські життя, як за два роки з невеликого підрозділу перетворилися на управління і постійно підвищували кваліфікацію. Його весь час переривають телефонні дзвінки – заступник командира координує роботу підлеглих. Здається, у його житті немає вільної хвилини. Проте «Отто» каже, що саме тут, у медичному підрозділі, він відчуває себе на «своєму місці».
– Я роблю те, що люблю. Мені за це ще й гроші виплачують. Звісно, сумую за родиною, але коли приїжджаю додому – сумую за роботою. Це вже звичка, спосіб життя, – ділиться він.
Запитую, які якості необхідні людині, щоб виконувати таку роботу. Він наголошує, що бойовому медикові важливо правильно розставляти пріоритети.
– Потрібно зважувати, кого ти можеш врятувати, а кого – ні. Якщо всі сили покласти на порятунок безнадійного, то не вдасться допомогти тому, хто має шанс вижити, – каже «Отто». – Спочатку це важко, з часом вчишся. Я, наприклад, погано запам’ятовую обличчя людей. Тому не знаю, хто з тих, кому надавав допомогу чи кого навчав, пізніше загинув у боях. Це дуже допомагає.
«ОБІЦЯЮТЬ КОРИДОР, ГОТУЙТЕСЯ!»
Евакуація відбувається так званим зеленим коридором у визначений час, коли бійці можуть забезпечити максимальну безпеку транспорту. Тоді вирушають по поранених, підвозять на позиції необхідні речі, провізію тощо.
– Сьогодні обіцяють коридор, готуйтеся! – коротко повідомляє нам «Отто».
Ми готові завжди і за першою командою сідаємо до медевака. Цей автомобіль підрозділу подарували родичі волонтера на псевдо «Стамбул». Боєць загинув на війні. Його псевдо залишили автомобілю, який переобладнали на реанімобіль і яким уже вивезли не один десяток поранених захисників.
«Одеса»
Екіпаж «Стамбула» – водій «Одеса» та молодий бойовий медик «Деку». Таке псевдо захисник обрав собі за аналогією з однойменним персонажем з аніме «Моя геройська академія». Це прізвисько головного героя Ізуку Мідорії, і під кінець історії воно звучить як почесне геройське ім’я. Знайти у собі суперсили Деку з аніме допомогла його подруга. Історія молодого поліцейського – наче копія цієї стрічки.
«Деку»
«Деку» – 27 років. До війни він працював бухгалтером у банку, але завжди цікавився медициною. Від початку повномасштабного вторгнення вступив до лав поліції, закінчив курси з такмеду і пішов на фронт у штурмовий батальйон бойовим медиком взводу. Чоловік кілька разів був важко поранений, втратив не одного друга.
Нині, під час евакуації, він мовчазний і зосереджений. На його блідому, втомленому обличчі немає усмішки, лише блакитні, наче небо, очі постійно вдивляються в далечінь. Каже, що життя до війни і тепер – наче дві різні реальності.
– Евакуюємо бійців із вибуховими травмами, уламковими пораненнями, масивними дефектами м’яких тканин, ампутаціями. Кожна евакуація, коли вдається вивезти критично пораненого, – це позитив. Я хотів допомагати і роблю це щодня. Це мене мотивує, – каже «Деку».
Запитую, чи рахував він кількість врятованих життів.
– Немає різниці – аби ще одного, – швидко відповідає медик.
Підтримує «Деку» кохана дівчина. Як талісман, він носить на одязі брелок, який вона подарувала, точніше, залишки від нього – кріплення у вигляді рожевого серця. Інші частини загубилися під час роботи.
Коли «Деку» розповідає про кохану, на його обличчі з’являється ніжна усмішка. Але чоловік швидко повертається до серйозного настрою. Показує нам обладнання в евакомобілі й каже, що тут є все: від холодильника з кров’ю – до апарата ШВЛ, дефібрилятора та концентратора кисню.
– Окрім медичної допомоги, доводиться підтримувати поранених і психологічно. Просто розмовляємо. Я був там, де й вони. Я їх розумію і можу підібрати слова, – каже «Деку».
Чоловік зазначає, що найважче для нього – «розгрібати» неякісну роботу після попередніх етапів.
– Велика проблема – неправильно накладений або застосований без потреби турнікет. Часто стикаємося і з несвоєчасною конверсією турнікета, через що людина може втратити кінцівку, – каже він.
Медик згадує випадок з власної практики.
– Витягували важкопораненого, і нам під ноги прилетіла міна. Тоді той, хто був важкий, став ще важчим, я і другий медик отримали поранення. Загалом із шести осіб половина була з пораненнями. Проте другому медикові наклали турнікет і вчасно провели конверсію. У стресовій ситуації не треба панікувати. Слід усе робити швидко та чітко. На неякісне надання першої допомоги, окрім стресу, може впливати недостатня навченість бійців, – ділиться «Деку».
«Я ТУТ ВІД ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ»
До розмови долучається «Одеса».
– У нас усе добре. Поранених багато, війна не закінчується, скоро відпустка. Треба й у домашніх капцях трохи походити, – каже водій евака.
Запитуємо, що мотивує чоловіка у роботі.
– Та я на війні з 2014 року – це половина життя. Інакше вже не вмію, – відповідає.
«Деку» жартує, що «Одеса» воює з 1914-го.
– От жартують, що я тут з Першої світової. Насправді війна змінилася. Тепер потрібно багато бігати і ховатися від дронів. Я пішов добровольцем, а потім нам дали «палки і шпаги», і я перейшов до батальйону «Шторм». У 2023 році пересів на медевак у складі «Люті». Зростаємо! Раніше уколи робили, а тепер кров ллємо, серця запускаємо… Ми були на багатьох напрямках: Покровськ, Вовчанськ, Торецьк… А зараз тут, – розповідає чоловік.
Без жартів він не спілкується, одразу відчувається: одесит.
НА «БРОНІ» – ЗАХИСНИКИ З ГЛИБОКИМИ ОПІКАМИ
За розмовою ми не помітили, як дісталися до точки зустрічі поранених. За кілька хвилин туди прибудуть автівки та привезуть хлопців, щоб передати медикам. Чекаємо. Під’їжджає перша «броня», на ній – захисники з глибокими опіками. Поки їх пересаджують до медеваків, встигаємо дізнатися, що позицію хлопців під Костянтинівкою росіяни атакували «дронами-драконами» з термітною сумішшю, яка горить за надзвичайно високих температур. На щастя, обійшлося без загиблих.
Серед поранених – двоє хлопців з уламковими пораненнями. Їх прийняли у наш медевак. «Деку» оглянув хлопців, переконався, що їхній стан задовільний, і ми усі вирушили до стабпункту.
МЕДСЕСТРА І ПОРАНЕНИЙ – ЯК ДАВНІ ЗНАЙОМІ
Тут уже все готове для зустрічі бійців. На зміні – два хірурги, медсестри та інші фахівці. Загалом у стабпункті працює понад 20 спеціалістів, серед них – анестезіологи, травматологи, санітари.
Поранених швидко кладуть на операційні столи, запитують, які ліки вживали, коли накладені турнікети. Лікарі починають огляд та вводять знеболювальне.
В одного з воїнів немає частини м’яза на стегні, йому дуже боляче. Із ним постійно розмовляє медсестра. Чоловік легко йде на розмову, здається, що вони давні знайомі. У такий спосіб жінка відвертає увагу бійця, це допомагає працювати хірургу.
Щоб упевнитися, що у тілі чоловіка не залишилося уламків, йому роблять рентген. Потім лікар починає працювати з раною. Після операції військового транспортують до іншої медичної установи.
ДИТЯЧИЙ ЛІКАР, ЯКИЙ ЛІКУЄ НЕДИТЯЧІ РАНИ
У стабпункті кажуть, що поранених сьогодні має бути багато, тому хірург не розслабляється. У нас є лише кілька хвилин на розмову. Євген Віталійович – лейтенант поліції, командир зведеного стабпункту. Родом із Сум, до війни працював у дитячій лікарні.
Євген Віталійович
– Так склалося, війна. Вирішив піти на службу. Цей стабпункт – під керівництвом ОШБ «Лють», поліція забезпечує обладнанням, витратними матеріалами та ін. Тепер ми переходимо на вищий рівень надання допомоги: можемо проводити ампутації, накладати АЗФ (апарат зовнішньої фіксації, для лікування відкритих або вогнепальних переломів, – ред.). Стаємо більше схожими на лікарню, – розповідає про роботу стабпункту Євген Віталійович.
Лікар зазначає, що найскладніші операції – на органах черевної порожнини.
– Це як скринька із сюрпризом. Ти не знаєш точно, що там. Є поранення, маленька вхідна дірочка. А що всередині накоїла куля або уламок, ніхто не знає. Розріжемо – побачимо, як у нас кажуть. Добре, що з діагностичних засобів у нас є УЗД, рентген, тобто можемо зробити основні види діагностики, – продовжує лікар.
Запитую Євгена Віталійовича, наскільки відрізняється робота дитячого хірурга від тієї, з якою він зіткнувся у стабпункті.
– Я ж працював у Сумах, на кордоні. Ми з перших днів війни оперували дітей з вогнепальними пораненнями, тому до цієї роботи я був готовий. Пацієнти відрізняються один від одного лише розмірами. А за поведінкою – що там діти, що тут, – відповідає він.
За протоколом поранений може перебувати у стабпункті до 30 хвилин, але якщо ситуація важка та обставини сприяють, медичну допомогу надають довше.
– У нас є кисень, апарат ШВЛ, за потреби можемо займатися людиною хоч цілий день. Нещодавно оперували бійця три години. У нього була масивна травма, три турнікети на кінцівках, пошкоджені грудна клітка і черевна стінка. Довелося ампутувати руку на рівні передпліччя – турнікет був накладений понад вісім годин, почалися незворотні зміни. До цього також був боєць з ампутацією правої ноги та іншими множинними травмами. Руку ми йому змогли зберегти, бо там також постало питання ампутації. У нього зупинилося серце, проводили реанімацію 50 хвилин. Вдало, він на реабілітації, – додає Євген Віталійович.
Лікар зазначає, що тепер найчастіше у бійців поранення кінцівок. Каже, що з погіршенням ситуації у Костянтинівці поранених побільшало.
Питаю керівника стабпункту, що його мотивує.
– Жити хочеться. І хочеться, щоб усі жили. Врятованих не рахую. Один, два, десять – далі кількість не має сенсу, – каже лікар.
На цьому ми завершуємо розмову, адже йому потрібно оперувати.
МЕДПУНКТ І ТВОРЧІ МЕДИКИНИ
З бійцями працюють також у медпункті. Туди й вирушаємо.
Медикиня, яка пише вірші
На зміні чергує з десяток працівників. Стіни медзакладу прикрашені дитячими малюнками, на дошці «стратегічного планування» бачимо вірш. Його написала одна з працівниць медпункту.
«Тут смерть і життя гуляють містом, як друзі», – читаючи цей рядок, відгукується кожне слово. Точніше не описати ситуацію у прифронтовому Краматорську.
Авторка каже, що це – перша «проба пера», але будуть і нові вірші.
Ольга
Керує медпунктом із першого дня його створення Ольга.
– З чим працюємо? Це більше соматика, буває, звертаються з інфарктами, інсультами. Якщо ми не можемо надати допомогу в повному обсязі, взаємодіємо з іншими лікарнями. Забираємо й легких поранених, – пояснює дівчина.
Зізнається, у виборі професії її підтримали рідні.
– Мама хвилюється дуже. Каже: «Я завжди знала, що ти щось утнеш, хай це "щось" буде корисним», – усміхається вона.
Дівчина додає, що від пацієнтів доводилося й отримувати подарунки.
– Футболка, шеврони. Але це залишилося в моїй попередній квартирі, куди 5 травня під час масованого обстрілу міста прилетів КАБ. З колишніми пацієнтами спілкуємося телефоном. Нестерпно боляче, коли хлопців не стає. Болить. У мене не оплакана ще жодна втрата. Якщо це аналізувати – вибиває зі строю. Це робота на «після війни», – із сумом розповідає керівниця медпункту.
«АЛЕ СМІЛИВІ МАЮТЬ ЩАСТЯ»
На запитання, що мотивує дівчину залишатися у місті, де весь час прилітає, вона усміхається і показує нам кулон у формі книги.
– Але сміливі завжди мають щастя. Це з «Тигроловів» Багряного. Так сталося. Поки була студенткою, з 2017 року допомагала військовим як волонтерка, потім в іншому місті проходила інтернатуру, там також працювала з військовими. Я знаходжу спільну мову з бійцями, із цивільними мені працювати важко. Хотіла бути дотичною, допомагати. Тому я тут. Також тримає результат, – додає Ольга.
Після відвідування медпункту складається враження, що тут не лише допомагають, а й ставляться з особливою людяністю. Попри постійні вибухи ззовні, у приміщенні тихо й затишно. Медикині привітно зустрічають бійців, і здається, що від цього хлопцям стає бодай трохи легше ще до початку лікування.
ХЕВІШОТ «ЛЬОХА» І «ВАМПІР»-ДОВГОЖИТЕЛЬ
Окрема частина роботи медичної роти – забезпечення логістики. Враховуючи реалії війни, вантажі на віддалені позиції доставляють за допомогою НРК та дронів. Останніми передають навіть кров.
«Фарт»
Заступник командира взводу безпілотних систем «Фарт» розповідає нам, що його бійці керують дронами «Хевішот» та «Вампір», а також НРК з пункту управління. Техніка розташована й обслуговується в іншому місці.
«Льоха»
– НРК доставляють хлопцям їжу, воду, ліки й навіть летальні комплекси. «Хевішоти» ж несуть до 40 кг корисного навантаження. Ми носили приблизно 15. Якось летіли назад і почалося глушіння сигналу. Довелося пілотувати на ручному керуванні. Трішки переплутали двори і почали саджати дрон в іншому місці, але хлопці вчасно зорієнтувалися по візуальних орієнтирах і приземлили «пташку» там, де треба, – ділиться «Фарт».
Хлопці зі взводу безпілотних систем «Хевішот» жартома називають «Льохою». Та кажуть, що він може пролетіти орієнтовно 20 км в один бік, а це – набагато більше, аніж долає «Вампір».
– Окрім «Льохи», у нас є ще «Передовик» і «Тиловик». Був «Стас», він загинув смертю хоробрих. Виконав завдання, але на зворотному шляху його вразив FPV. «Вампір» – довгожитель, майже два роки з нами. Зараз на позиції, безсмертний, як вампір, – каже «Фарт».
Захисники згадують, як дронами доставляли побратимам на позиції в Костянтинівку стейки, а на Великдень – паски.
НРК ж, за словами «Фарта», перевозить набагато більше вантажу.
– Накинули якось під 400 кг. Пальне, їжа, водичка, ліки. І воно так потихеньку, ту-ту-ту-ту, їде вулицями, 5–7 км за годину. Можуть і «вбити» по дорозі. Щоб убезпечити – перевіряємо маршрут, робимо обліт, щоб виявити можливе мінування і «ждунів» на оптоволокні. Після цього штурман спостерігає за маршрутом, ще одна людина сидить на перехопленні. Якщо вночі з’являється ворожий FPV, вимикаємо ліхтарик та маскуємося швиденько: або під кущем, або стаємо поруч з уже розбитою технікою. Нас це не раз рятувало, – пригадує «Фарт».
Пізніше ми бачили НРК у роботі біля виїзду з міста. Не знаємо, чи це була техніка поліцейських. Але коли зупинилися, щоб сфотографувати робота, він раптово почав кружляти, наче танцював – так нас вітали його оператори.
***
Ми пробули у Краматорську разом із поліцейськими майже тиждень. Почули безліч історій про їхню роботу – сумних, веселих, мотивувальних. Чітко зрозуміли одне: за кожним врятованим життям та за кожною успішною місією стоять люди. Вмотивовані, щирі, втомлені, але на сто відсотків віддані своїй справі. Не супергерої, але близькі до них.
На прощання питаю свого друга «Отто»:
– Скажи, чи могли ми собі уявити 20 років тому, що ти будеш рятувати людські життя під обстрілами, а я – писати, який ти герой?
Він усміхається, закурює та каже, що життя таки бурхливе.
Фото Ніни Ляшонок
Донеччина Евакуація Краматорськ Медики Поліція ЗСУ Агресія РФ Військові Телемедицина Дрон ШВЛ Медична допомога Артилерія Ампутація Медичний турнікет