Історія одного «Золотого хреста»: евакуація на «бойовій тачці» 06.03.2026 09:00 Укрінформ Прикордонник «Тихий» поділився, як вони разом з товаришами більше трьох діб визволяли травмованого прямо з-під носа у супротивника
Зі штаб-сержантом Миколою Васильєвим, позивний «Тихий», ми говоримо в Мукачеві. «Золотий хрест» – відзнаку Збройних Сил України, котру вручають солдатам та сержантам за виявлену відвагу і героїзм, – він отримав півтора роки тому. Його оповідь про ту евакуацію – це справжній бойовик.
СУМЛІННЯ ПРИМУСИЛО ПІТИ НА ВІЙНУ
Микола походить з Кривого Рогу, на Закарпаття потрапив як строковик у 2017-му.
– Тоді, – зазначає, – саме був час, коли вісім років не було призову. Ми стали першими, кого знову почали залучати на строкову службу. Нам спершу обіцяли, що будемо служити неподалік від дому, приблизно за 200–300 км. Ми думали про Одесу чи Миколаїв, хотілося поближче до моря. Однак командування повідомило, що їдемо на Закарпаття. Згодом зустрів тут майбутню дружину, уклав контракт і залишився жити та служити в Хустському районі на румунському кордоні.
На час повномасштабного вторгнення в лютому 2022-го «Тихий» вже мав трьох дочок.
– Мав право лишитися вдома і не йти на війну, але відчував, що не можу стояти осторонь. Спостерігав, як побратими безперервно їздять на ротації, і мені було незручно перед ними. В певний момент вирішив піти служити зі своїми хлопцями. Так наказувало робити сумління, – каже військовий.
Спершу підрозділ перебував на Рівненщині, біля білоруського кордону, а потім їх відправили на Харківщину, під Вовчанськ.
– Опинилися якраз на російському наступі 2024-го. Ми дислокувалися безпосередньо на лінії кордону з Росією. Ніхто не чекав такого значного тиску з їхньої сторони, вважали, будемо просто утримувати позиції. Проте 9 травня почалося пекло: інтенсивні обстріли, техніка, жива сила… Ми прийняли перший бій і далі відступали все ближче до міста. Згодом там почалися вуличні бої.
«БОЙОВА ТАЧКА» ТА ЇЇ «ПАСАЖИРИ»
«Тихого» призначили до евакуаційної групи.
– Я пройшов курси санінструкторів – цього виявилося достатньо. Міг надати першу невідкладну допомогу, але загалом від нас вимагалося витягти «трьохсотого» і доправити з червоної зони до точки евакуації. Нас у групі було четверо. Бойового медика з нами не було, водія також – тому ми переносили поранених прямо на руках. Пізніше знайшли для цього у місцевих жителів звичайну тачку. Назвали її, звісно, «бойова тачка». Вона нам дуже допомагала: тягнути людину на ношах 4-5 км під безперервними обстрілами неможливо важко. До тачки ми навчилися фіксувати ременями ноші з двома травмованими, і так бігали вулицями Вовчанська до точки евакуації, – розповідає «Тихий».
До речі, його позивний – іронічний, Микола його отримав за те, що в напружених ситуаціях сильно кричав на хлопців. «Тихим» він ставав, коли група отримувала важке завдання і ніхто не хотів зголошуватися. Розповідає, що йому дали двох «бусифікованих дідів».
– Це були вже старші чоловіки, майже 60 років, любили «випивати». От із ними я був «тихим». Особливо кричав, коли один із них мав вести нашу групу, йому дали «Кропиву» (планшет із картами та системою координації дій різних підрозділів, – ред.), а він питає: а покажіть, як воно там вмикається, – згадує військовий.
Микола розповідає, що перший досвід евакуації пораненого був у нього найскладнішим.
– Хлопець із мого підрозділу помер у мене на руках. Вони мали міняти групу, висунулися, але навіть до позицій не дійшли: накрило ворожою артилерією. Ми отримали інформацію про поранених. Діставалися до них майже добу – поміж дронами та «Градами». На жаль, допомоги від суміжників було недостатньо, час було втрачено, ми надто пізно до них дісталися – а ще ж треба було вибиратися… У того хлопця були важкі травми ніг, пневмоторакс… Його серце просто не витримало, – Микола на мить зупиняється.
– Але трьох інших ми тоді змогли витягти, – додає він.
ПРИНЦИП «ЗАБИРАЄМО ВСІХ»
«Тихий» був принциповим і завжди намагався виносити і загиблих, і побратимів, які помирали під час евакуації, хоч їх було важко тягнути, бо росіяни обстрілювали.
– Командування інколи наказувало залишати загиблих, мовляв, заберете потім, коли трохи вщухне. Але я завжди наполягав: повернутися додому повинні всі. Говорив хлопцям: ми не знаємо, коли самі опинимося на їхньому місці. Для мене найгіршим було уявити, що чиїсь батьки чи дружина, діти будуть чекати й надіятися на свого воїна вдома, не знаючи, де тіло. Тому ми витягували і 300-х, і 200-х. У мене самого дружина, діти – я ставив себе на місце того загиблого. Найбільше у світі хотів би, щоб мене не покинули на позиції, забрали тіло і передали рідним.
Хоча Микола визнає: це часто було небезпечно для нього і хлопців з його групи.
БУДИНОК «ЗРУЙНУВАЛИ» УДАРАМИ АВІАЦІЇ
Про евакуацію, за яку отримав «Золотий хрест», «Тихий» розповідає наступне.
– Ми вирушили на позицію, яку наші, прикордонники, тримали із суміжниками. Там шістьох хлопців група москалів закидала гранатами. Вижив тільки один, у нього були перебиті ноги. Наклав турнікети і три доби сидів просто під носом у ворогів. Я попросив на цю евакуацію замінити моїх «дідів» молодими хлопцями – треба було швидко реагувати і багато бігати.
Дісталися до позиції. Загиблі були засипані землею. Поранений був не з прикордонників – суміжник. Важив 110 кг. Витягували з позиції під вогневим прикриттям – там ворог був менше ніж за сто метрів, але вони нас не помітили відразу і не переслідували. Почали стріляти, коли ми вже відбігли з «трьохсотим» трохи далі.
Зупинилися перепочити на точці – і по мені скинули ВОГ, влучило за кілька метрів. Сказав хлопцям, що треба тікати, беремо «трьохсотого» і швидко звідси. Добігли з ним до багатоповерхівок, встигли забігти в один із під’їздів – і по будинку почали бити всім, чим тільки могли. Артилерія, авіація… Єдине, що нам пощастило – вони переплутали під’їзд, скинули КАБ на сусідній з нами.
Ми сиділи в своєму укритті до ночі, а об 11-й годині вирішили ризикнути. Я вийшов першим – і по мені вдарили з міномета. Я не відчув прильоту, лише побачив спалах перед очима. Мене відкинуло і засипало цеглою. Я втратив свідомість, отямився вже без шолома і почав відстрілюватися, бо думав, що нас штурмують. Хлопці мене відтягнули назад за плечі. Сказали, що був переліт і мені пощастило.
Після удару ми таки встигли перебігти в інший будинок – а москалі почали гатити по тому, де вважали, що ми сидимо, з літака. Вони той будинок «зруйнували» на наших очах. Жахливе видовище.
– Вважали, що вас там група чоловік в 20? – запитую.
– Та ні. Вони не жаліли цього всього і на нас чотирьох. У них того «добра» багато…
ТІЛО НА АДРЕНАЛІНІ ЗДАТНЕ НА ДИВА
Група «Тихого» з пораненим вийшла з Вовчанська під ранок. Їм вдалося дістатися околиці – дійшли до точки евакуації, де вже була підготовлена «бойова тачка», завантажили свого «трьохсотого» і так дісталися річки. На той момент евакуація тривала вже більше двох діб. Загалом групі потрібно було пройти 7,2 км.
– Був туман, але попри це на річці вони нас таки помітили. Почався обстріл з мінометів та РСЗВ. Я час від часу втрачав свідомість – давалися взнаки наслідки того удару міною. Це вже потім я дізнався, що в мене тоді стався інсульт. Хлопці розповідали, що бачили, як я то падаю, то встаю. Також іноді відмовляла ліва сторона. Але поблював, покашляв – і вставав, бо треба бігти далі. На адреналіні людське тіло здатне на дива…
Там, на річці одного з наших хлопчиків почала охоплювати паніка. Він не міг більше нести пораненого, але тягти ще й його ми б не змогли. Я йому сказав іти вперед. Нам залишалося щось біля двох кілометрів, треба було в ранковому тумані перейти поле від річки до наших позицій. І тут нас помітили артилеристи.
Два міномети працювали по нас 40 хвилин. Нас накривало то землею, то водою. Треба було просто лежати і молитися, щоб не влучило… Ніколи цього не забуду: лежиш і думаєш, що ось зараз снаряд впаде між нами – і все, нас немає. Але Бог вберіг.
Микола розповідає, що як вщух обстріл, він пішов шукати того хлопця, який запанікував і першим побіг. Знайшов. Натрапив тим часом на ще одного пораненого бійця: він лежав з турнікетом більше доби, під час обстрілу йому в ногу потрапила скалка з дерева, якраз у вену.
– Коли міномет затих, ми побігли через поле з нашим «трьохсотим». Дотягнули його, віддали на евакуацію. Я сказав, що повертаюся через поле ще за тим пораненим бійцем зі скалкою в нозі. Хлопці відмовляли, бо в мене вже ліве око почало косити, мене смикало. Але я взяв ту тачку і пішов за ним, та й вони зі мною.
Хлопця таки евакуювали – але час для його порятунку, на жаль, був втрачений: він помер у лікарні…
– Найбільш прикро, що того пораненого чоловіка, вагою 110 кг, якого ми витягували більше трьох діб, медики теж не врятували. На стабпункті при ампутації у нього не витримало серце. Коли я про це дізнався, сказав, що більше на жодну евакуацію не піду. Це дуже важко пережити…
Ну та й, власне, розповідає Микола, його після цієї евакуації самого також евакуювали.
– Поклали в шпиталь – у мене, як з’ясувалося, стався інсульт. Прокапали, відлежав своє у Полтаві та Харкові. Після шпиталю за цю евакуацію мені дали «Золотий хрест».
ПІВТОРА МІСЯЦЯ В «ЯМІ»
Утім, після лікування у Миколи був ще досвід тривалого перебування на позиції: у 2025-му він провів 45 днів у «ямі» в Серебрянському лісі на Луганщині.
– Після госпіталів та відпустки я знову став до строю. Цього разу це був Серебрянський ліс під Білогорівкою. Наші позиції від ворожих розташовувалися за 150 м, ми були майже в оточенні. Позиція була настільки вузька, що залізти туди можна було тільки знявши броню. Зв’язку немає, вийти неможливо. Пили талий сніг, а коли він зійшов – фільтрували воду з колодязя, який викопали неподалік від бліндажа. По воду треба було ходити, найчастіше це робив я – решта троє хлопців боялися вилазити. Дехто настільки, що відвикав від денного світла. Їжу інколи скидали дроном, але траплялося, що по кілька тижнів нічого не було.
Микола розповідає: заходили на позиції, коли ще лежав сніг, а як виходили в травні – ліс вже був зелений.
– Власне, ми могли б залишатися там довше, ніж 45 діб. «Пощастило» – один із наших бійців наступив на «пелюстку» і йому відірвало ногу. Знову евакуація, робили це самі. Як командир відділення я на позицію перший заходив і перший виходив. Бігти було порівняно недалеко – до 2 кілометрів. Винесли його і назад повернулися. А після того був скид, і мене знову контузило – засипало трошки землею, але наклалося на той перший інсульт, мені стало погано після повторного удару по голові. І вже я звідти вийшов.
Згадує – бували випадки, коли росіяни підходили впритул до бліндажа і кричали: «Есть кто живой?»
– Один такий ледь не закинув нам гранату, але ми встигли відкрити вогонь першими. Він втік, навіть гранату свою залишив. Я ще жартував тоді: «О, гуманітарна допомога від москалів». Був ще один москалик – пішов по воду і заблукав, прийшов до нас із пляшками води. Його ми взяли в полон, – розповідає Микола.
Зараз він продовжує службу як інструктор в ДПСУ – їздить на БЗВП в навчальні центри, ділиться досвідом з новобранцями. Також має ще багато роботи зі здоров’ям: «Тихий» не бачить на ліве око, часом відчуває наслідки двох інсультів. Зате совість чиста.
Військовий не жалкує про свій вибір. Каже: головний його досвід – що вижив і витяг стільки людей, скільки зміг.
Фото Мукачівського прикордонного загону ДПСУ та з архіву М.Васильєва
Прикордонники ЗСУ Військові ДПСУ Війна з Росією