«Не ми долю вибираємо, а вона нас»: історія сім’ї, що воює разом Репортаж 15.05.2026 09:00 Укрінформ З початку війни батько та син у складі мобільної групи вогневого ураження збили 16 «шахедів» та 4 крилаті ракети
Вони походять з Олешок, що на Херсонщині. Найстарший – Євген, у лавах Збройних сил України вже 30 років, його брат Олександр – з 2015-го, а син, теж Євген, – з першого дня повномасштабного вторгнення росії.
Свою розповідь родина оборонців передала кореспондентам Укрінформу, коли ті прибули на одну з позицій на півдні, щоб написати про роботу бригади.
КУЛЕМЕТНИК, ОПЕРАТОР ПЗРК ТА КЕРМУВАЛЬНИК
З хлопцями ми зустрілись під час бойового чергування. Вони захищають небо в лавах мобільної вогневої групи 208-ї зенітної ракетної Херсонської бригади. Євген-старший – кулеметник, Євген-молодший – оператор переносного зенітного ракетно-артилерійського комплексу, а Олександр – кермувальник.
«Ми всі з Олешок, з лівого берега. Нас в сім’ї четверо братів, свою долю з армією поєднали я і молодший – Олександр. Син мій, Євген, також з нами в бригаді. І дружина військовослужбовець, але після народження доньки вона присвятила себе її вихованню», – говорить Євген-старший.
Повномасштабну російську агресію брати зустріли саме в рідних Олешках.
«Ми там несли службу. Спочатку на зенітному ракетному комплексі С-200, потім на С-300 переозброїлись», – розповідає Євген-старший.
ОБОРОНА ХАРКОВА
Євген-молодший на початок повномасштабної російської агресії навчався у Харківському національному університеті Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба. Спершу служив на Волині, згодом перевівся до батька з дядьком у 208-му бригаду.
Війну юнак зустрів у Харкові.
«Я зустрів війну з переносним зенітним ракетним комплексом. Коли залітали російські гвинтокрили, ми відбивали місто. Сім діб були на варті, майже не спали, можливо, годину-дві», – згадує Євген-молодший.
ПЕРША ЗБИТА РАКЕТА ТА ВІДЗНАКИ
Через два місяці після підписання угоди Євген-молодший з ПЗРК збив першу повітряну ціль – крилату ракету. Юнак добре пам’ятає день ураження – 13 січня 2024 року.
«Це відчуття не висловити словами. Воно було в мене лише одного разу. Згодом під час ураження теж відчував радість, гордість, але перша ціль – це просто вибух почуттів: від шаленого адреналіну до заспокоєння, що хтось завдяки мені вижив», – ділиться Євген-молодший.
Загалом батько із сином знищили вже 20 ворожих повітряних об’єктів.
«16 шахедів, 3 ракети збили з переносного зенітного ракетного комплексу, одну – з кулемета», – уточнює Євген-старший.
За бойові заслуги юнак має відзнаки за оборону Харкова, за військову службу. Євген-старший також має безліч нагород.
«На кітелі немає місця, де їх прикріплювати. Не пам’ятаю всі, десь дружина їх склала. Хрест за розмінування, відзнака від командувача Повітряних Сил, відзнака від Президента», – додає Євген-старший.
ВІЙНА ТА КОХАННЯ
Зараз Євгену-молодшому 22. Незважаючи на юний вік, він уже одружений.
«Її засмучує несправедливість, що нині так багато чоловіків переховуються від служби. Якщо я служу, чому інші не приєднаються до війська? Чому ми бачимося так мало, а інші – разом? Але водночас вона вдвічі більше мене підтримує, пишається мною».
Вона ж є й основним мотиватором Євгена-молодшого.
«Мене мотивує дружина. І я виріс у військовому містечку, з дитинства знаю, що таке військове життя. Я не бачив для себе іншої дороги. І те, що зі мною поруч служать дядько та батько, допомагає підтримувати емоційний стан», – говорить Євген-молодший.
Познайомились молоді люди, коли юнак був у відпустці.
«Вона в місті висаджувала квіти. Я довго дивився на неї, на її посмішку, руки. Потім підійшов познайомитися й одразу зрозумів – це моє кохання. Через два місяці ми вже одружилися. Рішуче збиваю ракети, рішуче ухвалюю рішення. Життя одне», – усміхається юнак.
КОМАНДНА РОБОТА
Чоловіки зауважують, що в кожного з них у команді своє завдання.
«Якщо кермувальник не повезе, нічого не буде збито. У нас колективна робота. Злагодженість у команді, злагодженість між підрозділами відіграє важливу роль при виконанні завдань», – додає воїн Олександр.
Чоловік каже, що йому дуже не вистачає спілкування з дружиною та донькою.
«Скільки я знаю прикладів: якщо родина виїхала за кордон, а чоловік-військовий тут, то вже родини немає. А моя дружина – де ми, там і вона. Намагаємося хоч раз на місяць бачитися, хоч на день, хоч на годинку десь проїздом заскочити, поцілувати її та доньку. Доньці 12 років, і всі ці 12 років я у війську. Скільки я вдома буваю? Дуже мало. Сумую. Але що, якщо росіяни зайдуть сюди? А тут – рідні. Родина. Щоб зберегти сім’ю, і воюємо насамперед», – говорить Олександр.
На запитання, чи хотів би він нині обрати собі іншу долю, чоловік відповідає: «Не ми долю вибираємо, а доля обирає нас, тому треба йти своїм шляхом з гідністю».
ФОТО ДЛЯ БАБУСІ
Після розмови всі троє воїнів стають поряд для спільного знімку – жартують, по кілька разів перепитують, чи всі нормально вийшли на фото. Потім починають вирішувати, чия сьогодні черга надсилати світлину бабусі. Кажуть, вона чекає на ці світлини щодня і дуже турбується за своїх захисників. А вони усміхаються: головне, щоб знала – у них усе гаразд і вони разом.
Фото Херсонщина ЗСУ Військові Війна з Росією Олешки