«Ми не маємо права залишити цю війну дітям» 25.05.2026 11:08 Укрінформ Оповідь про незламність старшого лейтенанта Гліба Рисанова
«Ми не маємо права передати цю війну дітям» – ця теза стала сенсом життя для старшого лейтенанта Гліба Рисанова, службовця відділу територіального набору 3 центру комплектування Військово-Морських Сил Збройних Сил України (м. Одеса). У минулому успішний правознавець і перший заступник головного директора, він усвідомлено обрав шлях військового, пройшовши крізь горнило боїв, мінно-вибухове пошкодження, відсічення кінцівки й тривалу реабілітацію. Сьогодні Гліб – це символ незламності, котрий не лише говорить про війну, а на особистому прикладі демонструє, що таке відповідальність перед державою та майбутнім. Його розповідь – про перетворення, опанування страхом і безмежну віру в те, що українська армія стане найсильнішою міццю Європи.
КОРІННЯ ТА ЦИВІЛЬНЕ БУТТЯ: ВІД ЛУГАНСЬКИХ ШАХТ ДО ЮРИДИЧНИХ ВЕРШИН ОДЕСИ
Життєва дорога Гліба Рисанова розпочалася в індустріальному серці України, де характер формується змолоду серед відвалів породи та важкої роботи. Він пройшов шлях від робітничої професії до високих управлінських посад у цивільному житті Одеси, однак його юридичний досвід і стаж заступника генерального директора стали тільки приготуванням до основного випробування.
«Я народився в Луганській області в місті Артемівську Перевальського району (з 2016 року – Кипуче). Місто розташоване на трасі Дебальцеве – Луганськ. Під час навчання у професійно-технічному училищі здобув кваліфікацію підземного електрослюсаря. Наступного року поїхав до Одеси, щоб здобути юридичну освіту. У 1995 році закінчив юридичний факультет тоді ще Одеського державного університету за спеціальністю "Правознавство". Там закінчив військову кафедру, отримав офіцерське звання. Решта військової освіти відбувалася вже, так би мовити, на практиці. Після завершення навчання залишився в Одесі, пройшовши шлях від юриста до заступника з юридичних питань та першого заступника генерального директора. Саме з останньої посади я пішов у військо у 2022 році», – розповів Гліб.
ПОЧАТОК ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ: ВОЛОНТЕРСЬКЕ ЗАВЗЯТТЯ ТА ДОРОГА ДО РЯДІВ ЗСУ
Лютий 2022 року став моментом без вороття для всієї країни, і Гліб Рисанов не став винятком. Його бажання боронити Батьківщину було миттєвим, проте шлях до справжньої служби видався важким: спочатку була відмова через величезний наплив охочих, потім – місяці волонтерства, і врешті – довгоочікуване призначення.
«З початку повномасштабного вторгнення у 2022 році поїхали з другом у тероборону. Був цілий натовп тих, хто прагнув долучитися до збройної відсічі. Тоді взяли тих, хто мав бойовий досвід. Ми ж почали волонтерити: допомагали нашим прикордонникам облаштовувати позиції. Поїхали в шпиталь прикордонників та допомогли з маскуванням вікон, щоб у вечірній та нічний час зберігався режим світломаскування. Коли почали надходити перші поранені, привозили харчові продукти. У квітні того ж року нарешті отримав довгоочікувану звістку від ТЦК про те, що мені знайшлося місце в армії. Хоча знову не обійшлося без пригод: довелося не раз приходити у ТЦК, допоки не отримав своє призначення. Моїм першим місцем служби стала Військова академія (м. Одеса). Рота охорони», – згадує Гліб.
ВІЙСЬКОВА ПІДГОТОВКА: ОФІЦЕР, ЯКИЙ НАВЧАЄТЬСЯ ЗНОВУ У 50 РОКІВ
Одним із найцікавіших аспектів історії Гліба Рисанова є його перевтілення з офіцера запасу зразка 1995 року на справжнього бойового офіцера сучасності. Він щиро, з часткою іронії, розповідає про те, як знання тридцятирічної давності стали лише підґрунтям, а все інше довелося опановувати «на ходу» – від пристрілки зброї до тактичної медицини, яка згодом врятувала його життя.
«Насправді це захоплива історія. Треба розуміти: станом на 2022 рік мій попередній військовий досвід був уже абсолютно неактуальним. Майже 30 років минуло з часів військової кафедри – і, відверто кажучи, я звідти не пригадував майже нічого. Буквально. Якби до 2014 року хтось мені сказав, що я у свої 50 піду в армію – чесно не повірив би. Але обставини склалися саме так. І попри те, що мене мали направити в академію у Львові, спочатку я потрапив до роти охорони. Та й добре, що так склалося, бо хоч якийсь досвід там отримав. Ми регулярно й часто виїжджали на полігон, командир роти дбав про те, щоб ми нормально стріляли, уміли привести зброю до бойового стану. Деякі викладачі з тактики розробляли й відпрацьовували з нами тактичні вправи. З тактичної медицини приїжджала ціла команда, щоб по кілька днів проводити з нами навчання. До бойової бригади я потрапив із базовими знаннями та навичками», – ділиться Гліб.
БОЙОВЕ ЗАТВЕРДЖЕННЯ: СУМЩИНА ТА ШКОЛА ВИЖИВАННЯ НА КОРДОНІ
Згодом служба в Одесі змінилася на виконання бойових завдань у складі 150 окремої механізованої бригади. Перші виходи на позиції на північ від Сум стали для підрозділу Гліба справжньою школою пристосування до умов лінії бойового зіткнення. Він згадує той період як відносно легкий, однак саме там, під керівництвом досвідчених львівських побратимів, воїни вчилися стійкості під обстрілами та першими атаками ворожих дронів.
«Мій перший бойовий досвід був, як я тепер розумію, дуже лайтовим. Але тоді так не здавалося – аж ніяк. Після формування бригади наш перший вихід на виконання завдань припав на ділянку в районі Павлівки – Кондратівки. Там ми тримали позиції разом із Львівською бригадою тероборони, яка вже мала чималий бойовий досвід, бо встигла побувати в гарячих точках фронту. Хлопці з тієї бригади допомагали нам зрозуміти реалії війни: вчили бути ефективними й стійкими, пояснювали те, чого жодна академія не дає.
Там траплялося різне. Перші ротації під ворожими дронами. Обстріли наших позицій стрілецькою зброєю та мінометами з території Росії. І перші загиблі побратими. Звісно, усе це не можна порівняти з по-справжньому гарячими бойовими діями. Але свою роль цей досвід відіграв – він допоміг нам адаптуватися, звикнути до лінії бойового зіткнення, стати хоч трохи готовими до того, що чекало далі. Тоді ніхто й гадки не мав, що ми можемо увійти на територію Росії. А проте саме це згодом і сталося – і зовсім неподалік від тієї ділянки кордону, яку ми колись утримували», – Гліб докладно описує цей етап становлення.
НЕОЧЕВИДНІ ТРУДНОЩІ ВІЙНИ: ПРОСТІР, ПСИХОЛОГІЯ Й ТИША ТЕЛЕФОНІВ
Коли ми питаємо про складнощі фронту, зазвичай очікуємо почути про вибухи чи холод. Гліб же пропонує поглянути на війну інакше: через призму психологічного тиску відсутності особистого простору та виснажливої неможливості зв'язатися з рідними. Його роздуми про те, що відчуває батько, не маючи змоги заспокоїти дітей повідомленням, відкривають глибоко людяний бік військової служби:
«Про головні й найважчі виклики п'ятого року війни вже сказано чимало, повторюватися не буду. Але є те, що не лежить на поверхні. Тому хочу запропонувати погляд трохи під іншим кутом. Один із таких неочевидних викликів – те, що майже немає особистого простору на лінії бойового зіткнення. Люди переносять це по-різному. Я не скажу, що дуже страждав, але відчував постійно. І тут є два боки медалі. З одного боку, ти завжди знаєш: поруч – побратими. Ти розраховуєш на них, вони – на тебе, і це реально допомагає долати й фізичні, і психологічні труднощі. З іншого – ти ніколи не буваєш на самоті. А як виявляється, це теж може бути викликом. Не найскладнішим, але з тих, до яких люди іноді бувають не готові.
Ще один виклик – неможливість вийти на зв'язок з рідними. Іноді тижнями. Навіть надіслати кілька слів ніяк не вдавалося. Ти розумієш, що коїться в головах твоїх дітей, коли вони довго не мають від тебе звістки. І нічого не можеш вдіяти. Такий зв'язок – навіть на найбазовішому рівні – надзвичайно важливий. Він тримає моральний стан бійця, нагадує йому, заради кого він щодня ризикує життям на лінії бойового зіткнення», – ділиться своїм досвідом Гліб.
ТОРЕЦЬКИЙ ЗЛАМ: ПОРАНЕННЯ ПІД ЧАС РОТАЦІЇ В СЕЛИЩІ ПІВНІЧНОМУ
Кульмінацією бойового шляху офіцера став серпень 2024 року. Утримуючи позиції на околиці Торецька, батальйон Гліба готувався до ротації – найнебезпечнішого моменту, коли ворог намагається завдати максимального ураження по місцях, де зосереджені сили. Саме тоді, під концентрованим вогнем мінометів та дронів, Гліб зазнав поранення, яке змінило його фізичний стан, але не зламало дух.
«Я був поранений влітку 2024 року на східній околиці Торецька, де наш батальйон тримав оборону. Якраз після трьох тижнів на позиціях починалася ротація, інша бригада мала нас змінити. У такі моменти потрібна особлива обережність. Ротація – це неминуче скупчення особового складу, інтенсивне переміщення техніки й матеріально-технічного забезпечення. Росіяни це відстежують і б'ють по таких ділянках усім, чим можуть дотягнутися: дронами, СПГ, мінометами 82 і 120 міліметрів. Ось за таких обставин це й сталося. Мінно-вибухова травма ніг із травматичною ампутацією лівої гомілки на рівні середньої третини – так це називається медичною мовою. Я про це дізнався вже під час лікування. За кілька днів ротація завершилася, решта воїнів нашого батальйону вийшла з позицій. Мене тим часом везли далі: спочатку – у Дружківку, звідти – у Новомосковськ, потім швидкою – у Дніпро, а евакуаційним ешелоном – у Київ. В одній зі столичних клінік зробили операцію. Там я пробув аж до листопада 2024 року», – майже протокольно описує ту мить та свій шлях через евакуаційні етапи Гліб Рисанов.
«МЕНІ ПОЩАСТИЛО»: ТЕХНІЧНІ АСПЕКТИ ПОРЯТУНКУ ТА РОЛЬ «АНТОНІО»
Попри ампутацію, Гліб дивує журналістів твердженням, що йому «пощастило». Він пояснює це з медичною точністю: швидка евакуація побратимів дала йому шанс на повноцінне протезування. Його вдячність адресована конкретним людям, що під обстрілом виривали його з рук смерті, та бойовому медикові на позивний «Антоніо», дії якого стали вирішальними.
«Мені, якщо щиро, дуже пощастило. І не лише тому, що ампутація була невисокою.
Поки лежав у лікарні, поки проходив реабілітацію, бачив чимало людей із високою ампутацією. І в більшості з них – турнікетний синдром. Це трапляється, коли людину не можуть вчасно евакуювати, коли турнікет стоїть задовго. У мене цього не було, бо хлопці з нашої евакуаційної групи, незважаючи на обстріл, прибігли швидко, винесли оперативно й довезли у Дружківку. Я вже тоді був непритомний: що відбувалося далі, знаю лише із чужих слів.
Втрата стопи – це, як не дивно звучить, один із найлегших варіантів ампутації. Нога майже ціла. Я бачив молодих хлопців із такими пораненнями: їм роблять протез – і вони повноцінно ходять. Якщо поруч медик, який може оглянути ногу, переконатися, що інших поранень немає, можна зробити конверсію турнікета, правильно перев'язати. А головне: низька ампутація – це набагато легший шлях до того, щоб знову стати на ноги.
Багато в чому я завдячую "Антоніо" – це позивний бійця, який готував мене до евакуації й організовував перевезення. Завдяки його клопоту я опинився в найкращому з можливих станів. Я бачив випадки, коли за менш серйозних обставин усе закінчувалося набагато гірше. Тому й кажу: мені пощастило», – пояснив Гліб Рисанов.
РЕАБІЛІТАЦІЯ В ОДЕСІ: ПРИКЛАД НЕЗЛАМНОГО ПОБРАТИМА ОЛЕКСІЯ
Листопад 2024 року став для Гліба поверненням до рідної Одеси, але вже у стіни шпиталю ветеранів для тривалої реабілітації. Там він зустрів людей, сила духу яких вражала більше за медичні препарати. Гліб з особливим теплом згадує побратима Олексія, чия жага до життя не залишала місця для жалю до себе чи зневіри, а також дякує кожному медикові, який допоміг йому буквально знову встати на ноги.
«Під час лікування та реабілітації насамперед допомагала підтримка рідних, друзів та побратимів (з бригади та сусідів по палаті). Попри важкі поранення, усі підтримували один одного, допомагали хто чим може, жартували, і ніхто не падав духом. У реабілітації, наприклад, зі мною на одному поверсі був пан Олексій – побратим з Мелітополя, який мав чотири ампутації: рук і ніг.
Якщо ти це читаєш, Олексію, респект і вітання з Одеси!
Так-от уранці, коли я у візку (тоді я тільки готувався до протезування, а Олексій уже мав протези ніг) переїжджав з палати до спортивної зали, він уже намотував кола по коридору, вчився нормально ходити. Завжди з усмішкою, завжди на позитиві, завжди з лютою ненавистю до кацапів. Ви ж розумієте, що в такій ситуації відчувати якусь жалість до себе або давати волю розпачу – це було б просто соромно, великий гріх. Ну й далеко не останньою чергою професіоналізм персоналу відігравав свою роль.
Принагідно хочу подякувати Олегові Георгійовичу, моєму травматологові з Києва, Анні Олександрівні в Одеському шпиталі ветеранів, панові Іллі, моєму реабілітологу, панові Михайлу, моєму протезистові. Кожен з них буквально допоміг мені стати на ноги. Щиро дякую!» – сказав Гліб.
Воїн наголошує, що назвав лише кількох людей із медичного та реабілітаційного персоналу, тих, хто напряму працював із ним. Але вдячний, каже, усім без винятку.
ПОВЕРНЕННЯ У СТРІЙ: ПРОВИНА ПОКОЛІННЯ ТА «КАРФАГЕН»
Після завершення реабілітації Гліб Рисанов зіткнувся з висновком ВЛК про непридатність до служби. Проте його внутрішня мотивація довести справу до кінця не дозволила йому повернутися до цивільного життя. Для нього ця війна – особиста відповідальність за помилки минулого, яку він готовий нести, доки ворог не буде остаточно розгромлений. І він підписав контракт на три роки.
«Мотивація – проста. На кону тоді стояло й досі стоїть питання виживання нації. І в Україні всі люди, що більш-менш критично мислять, ще до вторгнення усвідомлювали, що наш північний сусід – це дикун і вбивця, тому нема іншого виходу, окрім братися за зброю й давати відсіч. Додатковою мотивацією для мене було те, що саме покоління українців приблизно мого та старшого віку відповідальне за те, що не зробили достатньо і вчасно того, що мало б унеможливити такий розвиток подій. Моя мотивація – та сама. Маємо лупати цю скелю. Поки справу не завершено, не можна її кидати. Тепер, поки є можливість, треба довести це до логічного кінця. Поставити крапку, бо цей Карфаген має бути зруйнований. Лишати цей конфлікт нашим дітям було б дуже великою помилкою, цього не можна робити, це наша відповідальність і моя особисто. Інакше як дивитися у вічі побратимам, що після важких поранень продовжують виконувати бойову роботу? Завдяки тому що налагодився зв'язок із 3 центром рекрутингу Військово-Морських Сил Збройних Сил України, зрештою мене взяли на посаду. Я отримав висновок ВЛК, то вже і контракт підписав. Хоча коли був мобілізований, кілька разів пропонували, то контракт підписувати не хотів. Але тут сказали: друже, якщо хочеш, щоб тебе взяли, то треба підписувати. Підписав на три роки», – Гліб відверто пояснює, чому саме вирішив підписати контракт.
НОВИЙ ФРОНТ: РЕКРУТИНГ У ЛАВАХ ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ
Сьогодні старший лейтенант Гліб Рисанов займається рекрутингом, передаючи свій бойовий дух та досвід молоді. Він вірить, що армія майбутнього – це технологічна сила, де знайдеться місце кожному фахівцеві: від кухаря до оператора безпілотних систем. Гліб активно пропагує програму «18–24», яка дає молодим людям унікальний шанс отримати не лише досвід, а й гідну фінансову підтримку та перспективну освіту.
«На посаді, яку обіймаю, бойовий досвід – це передусім розуміння того, що лише спільними зусиллями можна здолати потужного й небезпечного ворога. Треба вміти тимчасово відкласти власні потреби і пріоритети, вчитися взаємодіяти, знаходити й підтримувати ту синергію, яка допомагає нам уже п'ятий рік витягувати цю звитягу. Відповідно, усю комунікацію – з кандидатами, колегами, військовими частинами, державними інституціями та цивільним населенням – намагаємося вибудовувати саме так.
Якщо бойовий досвід – це більше про дух, то службовий – про букву: несення повсякденної служби, виконання завдань на своїй ділянці, розуміння того, як працює рекрутинг, як зробити його ефективнішим. У цій сфері я ще неофіт – немає й року, як перевівся до 3 центру рекрутингу ВМС ЗСУ. Але в нас такий колектив, що питань із цим не виникає: усі охоче діляться досвідом, підказують, підставляють плече. Робота безпосередньо з кандидатами – лише верхівка айсберга. Важлива, навіть ключова, але тільки частина великої загальної роботи.
Мене найбільше лякає байдужість. Особливо серед підлітків. Ми активно пропагуємо програму «18–24» – додаткову мотивацію для молодих людей від 18 до 24 років: можливість заробити понад мільйон гривень за рік служби на стрілецькій посаді або за два роки на посаді оператора безпілотних авіаційних систем. Але Військово-Морські Сили – це не лише морська піхота. Це флотилії, корабельний склад, авіація. Кожна військова частина – великий організм, де є місце для всіх: від кухаря до розвідника чи бойового водолаза.
Хочу окремо звернути увагу на військові навчальні заклади: відділення військової підготовки Фахового коледжу морського транспорту, Інститут ВМС та Військову академію. Вони пропонують не тільки якісну військову спеціальність і чіткі перспективи служби, а й гідне фінансове та речове забезпечення, практику в країнах НАТО й опанування англійської мови», – мотивує Гліб.
ПОГЛЯД У МАЙБУТНЄ: ВІРА В ПЕРЕМОГУ ТА НАЙПОТУЖНІШУ АРМІЮ ЄВРОПИ
Завершуючи свою розповідь, Гліб Рисанов висловлює тверду впевненість у тому, що ця війна не триватиме вічно. Він бачить Україну як країну з найбоєздатнішою армією на континенті, де люди з бойовим досвідом будуть найбільш затребуваними фахівцями в цивільному житті.
«Чи вірю я в нашу перемогу? Безумовно. Коли вона настане, не знаю точно. Не завтра і, мабуть, не післязавтра. Але вже п'ятий рік іде і стільки ж тривати точно не буде. Це я відчуваю. Після перемоги армія нікуди не зникне. Навпаки – ми мусимо мати набагато більшу й боєздатнішу армію, ніж до повномасштабного вторгнення. Загроза нікуди не подінеться, і це треба визнати чесно. На цьому європейському просторі має існувати реальна військова сила, здатна відповісти на різні виклики. І, мабуть, це буде українська армія або щось створене на її основі. Ті, хто захоче повернутися до цивільного життя, зможе це зробити. І вони прийдуть туди іншими людьми: з досвідом, дисципліною, умінням ухвалювати рішення швидко й під тиском. Попит на таких людей зростатиме. Це, до речі, ще один аргумент на користь військових навчальних закладів і не останній», – Гліб підсумував словами, сповненими надії та стратегічного бачення.
Фото Володимира Загребельного й ті, що надав Гліб Рисанов
Одеса Реабілітація Волонтери ЗСУ ВМС України Ветерани війни Військові Тероборона Юрист Війна з Росією Ампутація Рекрутинг