«Страшне не помирати, а чекати цього» 12.05.2026 08:00 Укрінформ Незважаючи на неволю і поранення, запорізький священнослужитель, бізнесмен і доброволець продовжує вивозити мешканців із прифронтових населених пунктів Владу Маховському – 51 рік, евакуацією займається із 2014-го. За плечима – надскладні рейси. У перспективі – безліч евакуацій та врятованих доль. ДЕТЕКТОР ДРОНІВ ВИЯВИВ ВОРОЖИЙ «СУДНИЙ ДЄНЬ» З Владом ми зустрілись узимку, коли разом із правоохоронцями та «Капеланським патрулем» (громадське об’єднання капеланів) робили сюжет про вивезення жителів Юрківки та Таврійського Запорізької області. У ході таких мандрівок зазвичай обмаль часу для спокійної бесіди, оскільки безперервно потрібно вдивлятись у небосхил і дослухатися до кожного шереху. Домовились побачитись у Запоріжжі, у міському осередку підтримки ВПО. Вранці Влад вирушив на евакуацію, і ми розраховували зустрітись у другій половині дня, але наші плани зруйнував телефонний дзвінок – доброволець знову поїхав вивозити людей. Цього разу – із села Зарічне. Отже, зустрілись вранці наступної доби. – Владе, а чи часто їздите на евакуацію у вечірній час? – питаю. – Люди попросили, щоб їх забрали саме у цей час. Якщо говорити відверто, то вдень вони свиню мали колоти. Хоч як банально, але пішли назустріч. Як правило, вранці евакуюємо, щойно починає світати – так менше ризику, – розповідає Маховський. – А кого вивозили? – Жінку та її родича. Вони проживали на околиці Зарічного, у дачному товаристві. Це останні жителі, що там лишалися. Товариство зруйноване вщент. Ось поїхали і вивезли з речами і з усім, що у них було, доставили до Запоріжжя. Маємо нові клопотання від мешканців Таврійського, що на Оріхівському напрямку, і Біленького Запорізького району, – говорить доброволець. Влад додає, що останнім часом у цих населених пунктах стає дедалі небезпечніше. Щоразу, заїжджаючи туди, на автошляхах помічають усе більше потрощених машин. На руїни окупант перетворює і Комишуваху, де нещодавно було чимало людей на вулицях, працювали крамниці. Зараз там літають FPV-дрони. Співрозмовник розповідає, що у Зарічному його аналізатор дронів зафіксував російський ударний дрон «Судний дєнь», котрий ширяв над трасою. В інтернеті знаходжу відомості, що цей дрон асоціюють із ворожим «батальйоном ім. Судоплатова». ШІСТЬ ДІБ ПОЛОНУ Евакуацією Влад займається із 2014 року. Розповідає, що один знайомий попросив тоді допомогти вивезти людей зі Слов’янська, і він не відмовив. – Ми вивезли сотні людей зі Словʼянська, Краматорська. Спочатку робили це через Ізюм. Згодом Словʼянськ звільнили, і евакуація була з Луганської області. Я заїжджав у місто Красний Луч, що наразі має назву Хрустальний – зараз окуповане. Перший заїзд на підконтрольну сепаратистам територію був успішний. Я забрав з-під Луганського аеропорту подружжя, привіз до Дніпра. Тоді були так звані «зелені коридори». Вдруге виїхав у Красний Луч, і на блокпосту мене затримали, почали оглядати і вивезли до так званого відділку поліції. Там шість діб тримали, катували, звинувачували у тому, що я проводжу диверсійні групи українського війська, – розповідає доброволець. У полон він потрапив до «донських козаків», якими керував генерал Козіцин. Влад каже, що найскладніше у неволі – очікування. Згодом, після визволення, він написав у своїх соцмережах: «Страшна не сама смерть, а її очікування. Коли чекаєш, що щось станеться». – У неволі мене виводили на страту. Імітація була. Були тортури, знущання, допити. Сигаретами шкіру припікали, імітували, що зуби виривають, ніж тримали так, що поворухнутись не міг. Це боляче, хоча ти все одно усвідомлюєш, що життя рано чи пізно закінчиться, – каже він. – Що від вас хотіли ті «козаки»-сепаратисти?» – Хотіли, щоб дав свідчення. Давали папір, але я писав, що доброволець, служитель церкви і приїхав, щоб допомагати людям. Тоді примушували їсти цей папір, – відповідає співрозмовник. Влада відпустив бойовик, командир «козачого полку», «ЛНРівець» Павло Дрьомов на псевдо «Батя». У 2015 році його ліквідували російські спецслужби. Бойовики забрали у Влада авто, його побитого, із поламаними ребрами вивезли за місто Ровеньки, залишили за блокпостом, звідти він мав йти пішки до українського блокпоста. Памʼятає, що йшов близько півтори години. Прибувши, переночував із українськими вояками, і вже наступного дня його відвезли до Лисичанська, звідки забрали знайомі. Потім евакуаційні коридори на цьому напрямку закрили. – Як гадаєте, ті, хто взяли вас у полон, – кволі люди? – Деякі з них немічні, так. Вони у власному житті були ніким і нічим, а тут їм надали зброю і вони почали себе відчувати могутніми. Саме такі й знущалися, завдавали болю. “ВАЖКО ВИВОЗИТИ ЛЮДЕЙ, КОТРІ ТРИМАЮТЬСЯ ДО ОСТАННЬОГО” Потім почалися поїздки до Марʼїнки, Красногорівки, Авдіївки. Влад відвозив туди гуманітарну допомогу, співпрацював із місцевими церквами та через них допомагав людям. На початку повномасштабної війни, маючи досвід евакуації, він вивозив людей із Донеччини разом з іншими волонтерськими командами. Їздили по три рази на тиждень. З Авдіївкою його повʼязують важкі випадки. Згадує про тих, кого не зміг вивезти. Люди, котрих він прагнув урятувати і неодноразово пропонував виїхати, не встигли ухвалити рішення. – Отже, Авдіївка. Коли я виїздив у місто, звідти ще не було примусової евакуації дітей. Я вмовляв людей, щоб вивозили дітей. Там була дівчинка Еля Федоренко, 5 років. Вона проживала з дідусем і бабусею, котрі не бажали виїжджати, хоча я вмовляв. Еля померла в Авдіївці, у підвалі. Були постійні обстріли, у неї не витримало серце. Це складно, коли людина, яку ти бачив, допомагав, іграшки привозив, втратила власне життя через те, що її рідні відмовилися від евакуації. У Авдіївці також була жінка з дитиною. Останній раз, коли бачив їх, говорив про евакуацію. І жінка вже вагалася, контакти мої мала. Ми приїхали через тиждень і побачили зруйнований дім, жінка загинула. Вона не встигла добігти до підвалу, її наздогнав уламок. Дитина лишилася без матері, – згадує він події дворічної давності. Він зазначає, що найчастіше люди погоджуються на евакуацію, коли все навкруги та їхній дім знищені, сусіди загинули, а їм самим немає за що триматись. От тоді їдуть. – Чим ближче війна, чим більше руйнування – тим більше охочих виїхати, – зауважує доброволець. – Але у вас тоді менше можливостей, – додаю. – Так, заїжджати у населені пункти стає небезпечніше. Взагалі складно вивозити людей, котрі тримаються до останнього. «Я ДИВЛЮСЬ НА ДРОН, А ВІН – НА МЕНЕ» 6 лютого 2024 року під час заїзду в Авдіївку Влада Маховського помітив ворожий FPV-дрон. Чоловік вийшов із автівки, тоді ще не мав детектора дронів, і зупинився, почувши характерне дзижчання. З’ясувалося, що безпілотник висів прямо над ним. – Він дивиться на мене, а я – на нього. Я почав показувати, що доброволець. На мені був блакитний (некомбатантський) бронежилет, блакитна каска, на «бусі» – червоний хрест і великими літерами написано «ЕВАКУАЦІЯ». Але дрон на мене полетів, я відскочив. Він вибухнув за мною. Я дістав поранення (показує ногу, на якій безліч рубців, – авт.). Автомобіль не завівся, і я десь кілометр пішки йшов. Нікого не було, над головою все летіло: важка артилерія, міномети. Згодом хлопці з «Білого янгола» надали мені першу допомогу і вивезли. Моє авто тоді добили, – розповідає Влад. У телефоні він знаходить фото згорілого «буса», зруйнованого міста. Запитую, а як вдома ставляться до таких екстремальних мандрівок. – Жінка переживає, але ми завжди разом по життю крокуємо. Я кілька разів вже писав заповіти – і тоді у Авдіївці, коли снаряд поруч впав. Ми обговорюємо моменти на випадок, якщо щось трапиться. Звісно, хочеться ще багато чого зробити. Хоча я не шкодую, коли щось втрачаю, бо усвідомлюю, що життя тимчасове, – каже Влад не як доброволець, а, здається, як священнослужитель. Пригадує і кумедний випадок, що трапився на Донеччині. Влад був разом із військовими, коли побачили на вулиці російського солдата без зброї. – Заблукав. Побачивши нас, сказав: “Отвєзіте меня в Красногоровку”. Він думав, що ми росіяни. Коли сів у нашу автівку, то сказав: “Я что, в плєн попал?”. Ми відповіли: “Так, тобі пощастило, ти потрапив у полон”, – з посмішкою розповідає Влад. А ще у його евакуаційному броньованому автомобілі одного разу вивозили з Покровського православного батюшку і стадо кіз. Батюшка доглядав за тваринами, відмовлявся без них виїжджати. – Завантажили їх у маленьку автівку. Поки їхали, то вони там усі свої справи робили, і ще з місяць після цього козячий дух лишався у тому авто, – сміється доброволець. ОБРАТИ ЖИТТЯ Влад бачить війну вже понад 10 років. Якщо у 2014-му та на початку 2022-го їздив у евакуаційні рейси здебільшого сам, то зараз – співпрацює з «Капеланським патрулем»: вони часто проводять спільні евакуації з поліцією. До самих заявок, котрі лишають люди, ставляться прискіпливіше. Намагаються перевірити, хто ті люди, що просять допомогти виїхати, щоб не натрапити на диверсійні групи. Ретельніше ставляться й до планування маршрутів на випадок, якщо не функціонуватиме навігатор і не буде звʼязку. – Окупант продовжує бомбити. Це війна, і краще найближчим часом не буде, – зауважує доброволець. Чоловік зізнається, що від мандрівок він і його команда фізично втомлюються, але є бажання продовжувати цю справу. – Я віруючий, і моя мотивація – християнські цінності, Бог, служіння людям. Ось це надихає і дає сили йти вперед. Є приказка: «Як тривога – то до Бога». Коли людям складно, вони більше звертаються до Бога, шукають вихід зі скрутних ситуацій. Порятунок людей – це покликання. Коли ти живеш у власному покликанні, це дуже добре, – ділиться співрозмовник. Влад повторює всім відому фразу, що евакуація зберігає життя, а саме воно і є найціннішим, що має людина. – Коли постійно зустрічаєш людей, особливо літніх, по 70-80 років, і є речі, котрі для них важливі, але вони не можуть їх забрати; коли людина виїжджає з одним пакетом із документами, або бере із собою лише необхідне, – то в їхніх очах бачиш біль і трагедію. У такі миті усвідомлюєш, що люди втрачають усе, обравши життя, – пояснює він. Влад живе у селі неподалік Запоріжжя. Розповідає, що дуже любить це місто. Під час евакуацій відкрив для себе чимало гарних місць, наприклад, село Зарічне. Каже, що там – мальовнича місцевість, річка, але війна все руйнує, і серце щемить, що така краса нищиться, а долі людей калічаться. Ольга Звонарьова Фото надані Владом Маховським Евакуація Переселенці Волонтери Полонені Запоріжжя Війна з Росією