Військовий лікар Юрій Скребець: «Мені на війні спокійніше» Репортаж 20.11.2025 12:15 Укрінформ Досвід ескулапа та його пацієнтів засвідчує: супротивник лютує і на передовій, і в глибокому тилу. Та поступатися не слід ніколи
Найскладніше на війні – втрачати людей. Кожна загибель – це горе, але коли їх безліч, то трагедія трансформується в сумну статистику. У процесі створення цього матеріалу ми провели бесіди з чотирма особами, котрих протягом декількох тижнів ледь не знищили росіяни. Вони отримали серйозні поранення, але зберегли жагу до життя.
«ПОВЕЗЛО, АНГЕЛ-ОХОРОНЕЦЬ НАДІЙНИЙ»
У Дніпровську обласну клінічну лікарню ім. І. Мечникова цього разу ми завітали, щоб поспілкуватись із заступником медичного директора з хірургічної допомоги та ветеранської політики Юрієм Скребцем. Він – національний герой України, нейрохірург, головний лікар окремого штурмового батальйону «Арей» та лікар-інструктор батальйону «Госпітальєри», знаний на фронті як «Юзік».
Юрій Скребець
Достатньо ввести це ім’я та позивний в пошуковій системі Google, щоб вам висвітлило десятки посилань на публікації про нього. Відверто кажучи, до зустрічі з ним була переконана, що він суворий, небагатослівний і розмова буде дуже напруженою. Більш того, про цього лікаря вже написано багато чого, і були сумніви, що нічого нового мені Юрій Юрійович не повідомить. Раптом він підкинув «інформаційний привід». Вірніше, сам ним став.
У ніч з 7 на 8 листопада нейрохірург постраждав внаслідок російського удару. У цивільному житті, перебуваючи в гостях у друзів.
– Мене повністю оглушив вибух пікіруючого «шахеда», дуже інтенсивний. Це вперше, коли летіло безпосередньо на мене. Раніше падало поблизу. На передовій ми зіштовхуємось із FPV-дронами, які полюють на швидкі допомоги. На війні медичний транспорт нищиться серед перших, хоча це і заборонено міжнародними угодами, – говорить Юрій.
«Шахед» поцілив у будівлю, де проживав друг Юрія разом із шістьма дітьми. Скребець не знав, чи вдалося людям вибратися з дому, тому вирішив перевірити. Як тільки він зайшов усередину, трапився повторний удар – і будівля почала «руйнуватися». Юрія завалило плитами перекриття.
– Я розумів, що зі мною все гаразд. Плити ж не падають рівно. Вони руйнуються і падають так, що є простір, і там можна сховатись. Ось мене і притиснуло. Були травмовані ребра та легені. Миттєво розпочалась пожежа. Міг згоріти, але, на щастя, прибули рятувальники і загасили все водою. Я був весь мокрий. На адреналіні бігав перевіряв, чи нікого в будинку не залишилося. З’ясував, що всі вибігли, жертв немає. Моєму близькому товаришу зламало ногу.
Згодом його доставили до лікарні, в якій він працює вже 35 років.
– Риженко (Сергій Риженко, генеральний директор лікарні, – ред.) здивувався, коли вас побачив? – запитую.
– Сказав, що чудовий інфопривід буде, – жартує Юрій Юрійович.
– Вам пощастило, що все так завершилось, – кажу.
– Пощастило. Ангел-охоронець надійний, – відповідає.
У таких випадках, зауважує Скребець, людину досить легко збентежити і змусити вчиняти щось нелогічне.
– Аналізуючи ті події, я усвідомлюю, що діяв невірно в деяких моментах, і через це трохи постраждав, – каже.
Незважаючи на те, що він має значний бойовий досвід, не приховує: налякати його досить просто. Стверджує, що тих, хто не боявся, вже немає.
– У мене два ордени «За мужність», ІІІ та ІІ ступеня, і орден «Народний Герой України» – і ось вони «не працюють». Гідазепам допомагає, а ордени – ні, від слова зовсім. Людина лякається, навіть найбільш безстрашна. Хоча є безстрашні герої, я бачив таких, на їхньому рахунку – сотні знищених ворогів – сотні, а не десятки! Але декому з них достатньо побачити кров – і все, йому стає зле. Це наша природа. А є люди, які працюють лікарями, хірургами, по лікті в крові, але бояться війни та вибухів.
– А ви чого боїтесь? – питаю.
Пауза. Тиша.
– Безпорадної старості боюся дуже. Загалом боюся безпорадного стану, коли сам собі не зарадиш, – говорить.
І цього разу Юрій був дуже близький до такого, хоча визнає: вже не вперше. Він вірить, що для кожного з нас написана «програма», і що кому визначено, те і станеться. І тут вже не має значення, фронт це буде чи рідне місто.
– Ми можемо лише прискорити «програму», а ось продовжити її, я відчуваю, неможливо, – додає.
БУТИ «ОБ’ЄКТОМ ПЕРШОЇ ПОТРЕБИ»
Розпитую в нього про госпітальєрську службу. Він з гордістю розповідає про Яну Зінкевич, з якої, власне, і почались «Госпітальєри».
– Я її кум, близький друг. Це її ідея. Я був головним лікарем батальйону, ми їздили разом, а потім возив її на операцію, коли вона отримала поранення, – згадує.
Він сам має чотири «офіційні» поранення. Це ті, про які вказано у висновку ВЛК. Неофіційних – значно більше. Юрій Юрійович має багато осколків у тілі, один з них – у шиї. Під час бесіди дістає з кишені халата магніт, той «прилипає» до шкіри.
– Можна ліхтар закріпити, – жартує. – Багато таких у мене в ногах. Там, де бронежилет був, немає. Це перше поранення, ще у 2015-му. Потім – у 2016-му, лежав у госпіталі в Покровську. Ще два поранення вже під час повномасштабного вторгнення отримав. Вивозили хлопця з поля, під’їхали близько, а тут танк прямою наводкою. Танкіст був вправний, дуже чітко стріляв, як біатлоніст. Фугасними снарядами, і це нас врятувало: якби осколковими, то все… Тепер ніхто в поле не виїжджає. Дрони та втрати колосальні в обох сторін, люди тут безпорадні.
Коли черговий дрон влучив у машину медиків, в якій їхав «Юзік», він отримав компресійний перелом хребта і двох ніг. Переніс три операції, замість кульшових суглобів має ендопротези, а ще другу групу інвалідності. Кілька місяців лікувався у Харкові, 6 червня 2025 року звільнився зі служби і повернувся до лікарні.
Фельдшер, який тоді був за кермом, зламав шию у двох місцях. Вистрибнути з машини ніхто не встиг, вона злетіла в рів і перекинулася.
– Складно повернутися до мирного життя? – запитую Юрія.
– Дуже. Я себе тут не відчуваю на своєму місці. Там я був «об’єктом першої потреби», а тут – ні. Я пішов на війну в перший день повномасштабного вторгнення. У лікарні все було професійно відпрацьовано, система функціонувала. Повернувся – все працює ще краще. Я багато роблю, але якщо мене не стане, то нічого не зміниться. А в батальйоні – зміниться. Хоча мене замінив чудовий фахівець – Іван Савченко, ми з ним з 2016 року в «Госпітальєрах» разом, – розповідає.
Ми ведемо мову про штурмові підрозділи та втрати. Зі слів Юрія, бойовий медик – це, на жаль, «витратний матеріал», а штурмовик живе 4–5 штурмів, а далі – або йому щастить і він звільняється, або не щастить і він гине.
– Це болісно. Трагедія трансформувалася в статистику, – каже.
І знову повертається до того, де почувається більш затребуваним.
– У мене є воєнний досвід. Він про евакуацію, про те, що швидко приїхав, завантажився і зник так, ніби тебе тут і не було. Ось що я вмію робити. А для чого тут цей досвід евакуації та надання невідкладної першої допомоги? Він тут ні до чого. Тут всі стабілізовані. Мені на війні спокійніше, і я там при справі. Це вже патологія.
Запитую Юрія, чого його навчила війна.
– Людині для повноцінного життя, такого, щоб без шкоди для самопочуття, виявляється, достатньо невеликого рюкзака. Купа непотребу, яку ми збираємо протягом життя, абсолютно несуттєва. Потрібно зайве викинути з життя і не турбуватися про це. Взагалі, ми хвилюємося про такі дрібниці. Зараз навіть дивуюся, що мене турбувало багато років тому, – зі сумною посмішкою говорить.
В УМОВАХ БОЮ НЕ ПРАГНИ ЗРОБИТИ ІДЕАЛЬНО
Скребець працює у лікарні 36-й рік. На десятому поверсі серед кабінетів колег є табличка з його ім’ям та прізвищем. Відчиняємо двері, а за ними… коридор, в кінці котрого стоїть велотренажер. Після травми Юрію не можна бігати та стрибати, але активний спосіб життя для нього – необхідність. Він раніше займався велогонками, і друзі подарували тренажер.
– Він спортивний, для інтенсивних тренувань. Мені потрібно не набирати вагу, щоб протезам нормально було. Потрібно десь 15 тисяч кроків на день проходити. Я дуже помірний в їжі, не вживаю «швидких» вуглеводів, – пояснює.
На дверях одного з кабінетів є сліди від вибухової хвилі, тут і працює Юрій Юрійович. На стінах – прапори та різні подяки. У старій шафі знаходяться старі чорно-білі фотографії колективів лікарні, рукописний молитовник, медичний порадник 1927 року, написаний українською мовою. Зі слів Скребця, – чудова книжка, в якій є все, що треба знати сільському лікарю. Час від часу він відволікається – йому безперервно хтось телефонує, потрібно повертатися до роботи.
На першому поверсі, у коридорі перед блоком інтенсивної терапії, Юрій Юрійович зупиняється біля родичів одного з пацієнтів. Видно, що вони розгублені. Він довго та спокійно з ними про щось говорить. Люди дякують, «оживають» та виходять, він прямує у відділення.
Після того як Юрій Скребець став головним лікарем, а це було ще у 2009 році, часу на операції залишилось небагато – робив по одній-дві на тиждень. А нейрохірургія такого не може терпіти, вона вимагає, щоб ти щодня стояв по 8–10 годин перед мікроскопом, пояснює медик. Тому він змушений був поступово відійти від цього.
– На війні оперував. Робив невідкладні операції, щоб довезти людину до лікарні можна було. Як писав у своїй книзі «Техніка бою» майор Ганс фон Дах, «в умовах бою не слід прагнути зробити щось досконало, у тебе вийде лише найпростіше». Так і є. Існує такий термін «контроль пошкоджень». Його ввели у ВМС США в часи Другої світової війни. Він про те, що коли в судна є пробоїна, то не потрібно прагнути її заварювати десь у морі. Завдання – закрити отвір, довести до порту і ремонтувати, тому що якщо почати виконувати якісь складні речі, то буде біда. У стані афекту, коли страшно, гучно, то все робиш не так. У польових умовах супероперацій не слід виконувати. Турнікет наклав, дихальні шляхи звільнив, дихання перевірив – і вперед. Тобто закрив крани, з яких тече, і погнали, – говорить.
– Рахували, скільком людям врятували життя на війні? – питаю.
– Рятує Бог… Колись, ще молодим лікарем, самостійні операції рахував. Після 1000 перестав. Корифеїв, у яких за день по декілька операцій, все одно не перевершиш, – додає.
«УСІ ЖИВІ – І СЛАВА БОГУ»
Разом з ним ми заходимо у відділення інтенсивної терапії. Медсестри роблять перев’язки, ставлять крапельниці. Пацієнти згодні поспілкуватись.
Боєць 82 окремої десантно-штурмової бригади, аеромобільного батальйону на ім’я Павло лише декілька днів тому отримав важке поранення на Донеччині. Удвох з побратимом підірвався на протипіхотній міні. Зі слів Скребця, у хлопця переламані всі кістки на ногах, пошкоджено багато судин та м’язів. Була загроза втрати кінцівки, але завдяки тому, що допомогу надали вчасно, ногу вдалося врятувати.
– Відновлення триватиме довго, але все завершиться добре. Встановимо ВАК-систему, буде перемонтовано апарат зовнішньої фіксації, – пояснює лікар.
Павло отримав контузію і погано чує, тому безперервно тримає руки біля вух, намагаючись «зловити» звуки. Він налаштований дуже позитивно: поки буде лікуватись та проходити реабілітацію, хоче вивчитися на оператора БПЛА.
– Вражатиму кожну ціль, – каже.
Він розпитує у лікаря про свого побратима, якому відірвало ногу. Каже, що вже збирає кошти йому на чудовий протез. Лікар розповідає, що тепер їхати за кордон для протезування не потрібно. Мовляв, в Україні вже можуть протезувати навіть краще, плюс – є центри, де це роблять безкоштовно.
На сусідньому ліжку лежить Сергій. Він так само ледь не втратив ноги. Чоловік працює водієм, 11 листопада вивантажував ковбасу в один з магазинів Нікополя, аж раптом атакували дрони. Сховатися не встиг. Якби не працівники ДСНС, він міг би стікти кров’ю. Рятувальники наклали йому турнікети. Поки чекали швидку, трапилася повторна атака, але всі вижили.
Сергієві 56 років, живе у Дніпрі. Лікарі так само говорять про тривале лікування та реабілітацію, а він чекає, що повернеться на роботу, тому що хтось же має возити людям продукти.
В іншій палаті бачимо жінку, яка втратила руку та ногу. Знайомимось, звати Анна Козерог, їй 38 років. З нею трагедія трапилася 3 листопада у Синельниківському районі, у селі Миколаївка.
– Було таке відчуття, ніби твою голову поклали у великий дзвін і з усієї сили вдарили по ньому. Я не відчула нічого спочатку, а потім зрозуміла, що сиджу і мені погано. Побачила, що у мене немає руки, вірніше, вона була як фарш, розірвана вся… Розрізаний живіт, ногу я не бачила. Підбіг до мене чоловік – він виліз з-під завалів будинку, вдома був. Побачив, що я стікаю кров’ю, перемотав мені чимось руку і ногу.
І тут вони почули, що летить ще один «шахед».
– Далі все як у кіно: чоловік впав на мене, поцілував, сказав «Анечко, я тебе дуже люблю»… «Шахед» впав поруч з будинком, скло посипалось. Чоловік мене врятував, тому що мене б склом присипало точно, а у мене рани. Він цілий, лише маленькі подряпини. Ми бачили, як хата горить наша. Поки їхала в лікарню, була у свідомості, – розповідає жінка.
Того дня вона втратила дім та свій бізнес – у сім’ї були кафе, магазинчик. Дуже переживала, чи не загинули дівчата, які працювали в неї, та чи все гаразд із чоловіком. Про втрату ноги дізналася в лікарні, коли вийшла з наркозу.
– Мама плакала, тато ні – все в собі стримував і через стрес та нерви втратив слух. Ми йому замовили слуховий апарат. У мене велика родина, літні батьки, і я не можу показати їм, що мені погано. Всі живі, і слава Богу. Я лишилась жива, у моїх дітей є мама.
Розповідає, що із чоловіком познайомилися, коли їй було 15 років.
– Вже 23 роки разом і кохаємо одне одного. Днями їдемо на реабілітацію у Superhumans. Син молодший, коли подивився відео із центру, сказав: «Мамо, ти у нас будеш крута». Я себе взяла в руки, фізичне лікування буде довгим і важким, але я зроблю все. 1 квітня у мене день народження, і до цього часу думаю стати на ноги. А щодо руки, то я вже трошки навчилась лівою щось робити. Думаю, зможу все. Мені стільки людей допомогли. Вдячна всім і не можу показати, що слабка. Все для чогось в житті відбувається, ось і зі мною це теж для чогось, – говорить.
Родина хоче з часом купити будинок десь у більш безпечному регіоні. Планують жити разом з батьками – однією великою родиною.
Коли ми виходили з палати, нас покликав Павло, той самий військовий з десантно-штурмової бригади. Попросив допомогти його бригаді зібрати кошти на ремонт автівок. Відмовити не можемо, даємо посилання на збір.
Біля входу в лікарню бачимо «госпітальєрське» авто. На ньому їздить Юрій Юрійович. Воно має декілька наскрізних дірок, з однієї стирчить осколок, замість скла – щось заліплене скотчем. На цьому авто Скребець приїхав до друзів у той день, коли ворог скерував «шахеди» на їхній дім і коли янгол-охоронець вкотре врятував його.
Лікар говорить, що дірки в авто – то не найгірше. Колись, як буде час, усе «підшаманить».
Більше наших фото можливо придбати тут.
БПЛА Дніпро Медики Лікарня Війна з Росією Госпітальєри
Источник: www.ukrinform.ua
