Роман Жучок, 26 років, очільник артдивізіону: «Мій перший бій – проти гелікоптера»

26-річний командир артдивізіону Роман Жучок: «Перша моя дуель була з вертольотом» Репортаж 03.11.2025 12:22 Укрінформ Армієць заявляє, усім, хто плекав ілюзії про швидкий мир, пора позбутися нереалістичних сподівань. Та пригадати, хто насправді спровокував війну.

Частини 141 окремої механізованої бригади в цей час утримують рубежі Донецької області та оберігають Дніпропетровську область. За військовою термінологією – це Новопавлівський напрямок. Обстановка на даній ділянці фронту напружена. Наші воїни тут стикаються з навченим російським формуванням БпЛА «Рубікон».

Про нього, а також про інше, поспілкуємося з командиром самохідного артилерійського дивізіону 141 окремої механізованої бригади Романом Жучком (позивний «Ковбой»).

Ми познайомились із ним у грудні 2022 року. Тоді він був старшим лейтенантом, очільником батареї. Відтоді минуло майже три роки. Тепер Роман – майор, керівник дивізіону.

Склалося так, що і тоді, і тепер у гості до артилеристів довелося добиратися вантажівкою. Через зливи шляхи на передовій повністю розмило. Дістатися до позицій, де працює обслуга гармати, нам не вдалося. Серпанок зник, опади згідно з прогнозом повинні були початися аж ввечері. У нас були всі можливості стати ціллю для ворожого FPV. Тому довелося їхати на КСП.

НЕЗАДОВГО ДО ЦЬОГО БУВ НАЙМОЛОДШИМ КОМАНДИРОМ ДИВІЗІОНУ В ОПЕРКОМАНДУВАННІ

Роман за три роки майже не змінився ззовні.

– Трохи постарів, – говорить жартома. – Також у 2022 році я був більш захопленим, запальним. Три роки війни цей запал пригасили. Сподіваюся, що доброти не втратив. До деяких ситуацій почав ставитися простіше. Смію сподіватися, що став розсудливішим, більше читаю.

Над його умовним «робочим місцем» розміщена поличка, на ній ковбойський бриль – його оберіг. На стінах – яскраві сучасні прапори. Стверджує: вони надихають.

Роману 26 років. Після закінчення Академії сухопутних військ відразу приєднався до Операції об'єднаних сил. Це був 2020 рік. На фронті – з початку широкомасштабного вторгнення.

– Ви наймолодший керівник в оперативному командуванні? – запитую.

– Донедавна був наймолодшим командиром дивізіону в оперативному командуванні. Тепер вже ні. Є в ОК командир – мій ровесник, проте на декілька місяців молодший. Тямущий хлопець…. Я став командиром дивізіону у 25 років. Тоді був наймолодшим, – каже.

Роман зізнається, що тоді посада стала для нього справжнім викликом. Він прагнув для себе з’ясувати, чи вдасться йому. Розповідає, що колектив, в якому він працював на той час, не радив йому погоджуватися на посаду.

– Чому? – уточнюю.

– Зрозумійте, якщо б я прийшов у вже сформований підрозділ, то це інша справа. А тут все потрібно було робити з самого початку. Було нелегко. Прийняти дивізіон на етапі формування та зараз – це кардинально різні речі. Мені було цікаво, насамперед, чи впораюсь. Я прагну в армії та ЗСУ щось змінити. Щоб щось змінити, треба бути кимось, саме тому я хочу розвиватися та рухатися далі, – говорить.

ПЕРША СУТИЧКА З ВОРОГОМ ТА НАЙСКЛАДНІШІ МОМЕНТИ НА ВІЙНІ

Роман зазначає, що за час повномасштабної війни здобув чимало досвіду. За його плечима численні важкі бої та операції.

– Бог уберіг та війна не завдала значних ушкоджень моєму здоров’ю. Живий і здоровий. Маю поранення, але більше про це не розповідатиму, – каже співрозмовник.

Коли ми тільки познайомилися, найважчими Роман вважав бої на Київщині.

– Перша моя сутичка на цій війні була з гвинтокрилом: я воював з РПГ з ворожим Ка-52. Гранатомет був найпотужнішою зброєю, яку я мав на той час. Супротивник не знав, з чого я стріляю, можливо, думав, що в мене «Стінгер». Я не знав, чи зможу його збити. Це було зовсім близько, метрів 30 від мене. Я бачив обличчя пілота. Це було біля населеного пункту Кодра на Київщині, – згадує Роман.

Тоді ворожий літак вирушив на пошуки пілота, якому пощастило катапультуватися зі збитого нашими військовими гвинтокрила. Крім штурмового КА-52, летіло ще два десантних гелікоптери.

– Головним було, щоб десантні гелікоптери не здійснили посадку та не висадили десант, бо це був би кінець. Нас би стерли з лиця землі. Я розумів, якщо не почну нічого робити, то все, – говорить.

– Якщо ви тут зараз зі мною розмовляєте, то все вдалося тоді?

– Він втік. Мені з РПГ вдалося відігнати три гвинтокрили. Якби я по них поцілив, то, можливо, і збив би, – сміється. – Він почав тікати, відстрілюючи теплові пастки.

– Ну страшно ж було?

– Страшно на червоне світло дорогу переходити, а тоді було не страшно. В той момент не було повною мірою усвідомлення всього жахіття. Відвага якась була. Якби зараз я ось так побачив ворожий вертоліт, то так би не вчинив, – зізнається.

Після цього бою підрозділ Романа був залучений у так званій Роботинській спецоперації (2023 рік), більш відомій як контрнаступ.

– Він проходив через район моїх вогневих позицій, було насправді дуже не просто. Роботинський контрнаступ перевершив усі найскладніші моменти цієї війни та надовго закарбується в пам’яті, – каже.

– Чому? – прошу пояснити.

– Найперше, інтенсивність роботи та небезпека. Було реально дуже важко, велика концентрація сил і засобів як з боку противника, так і з нашого. Були справді сильні «заміси». Фактично працювали на межі повного виснаження. Я не назву конкретний бій, який би можна було вважати найскладнішим. Найбільш важкі – це ті, де гинуть люди, де є поранені та загиблі. Таких небагато, проте все ж вони були. Всіх своїх загиблих я забирав з поля бою особисто. Міг цього не робити – але водночас не міг і не зробити, – пояснює.

ЗНАТИ СИЛУ ВОРОГА

Прошу Романа прокоментувати ситуацію на Новопавлівському напрямку. Говорить майже як у зведеннях Генштабу: ситуація важка, проте контрольована.

– Супротивник намагається штурмовими групами проникати в наші бойові порядки, накопичуватися та проводити локальні штурмові дії. Напрямок досить непростий. Однак бригада цілком справляється. Не без зусиль, проте справляється. Просування в зоні відповідальності нашої бригади супротивник не має. Ми доклали чимало зусиль для цього. Утримуємо крайні рубежі Донецької області, щоб супротивник не переходив на Дніпропетровщину, – відповідає на питання «Ковбой».

Саме на цій ділянці фронту діє ворожий спецпідрозділ БпЛА «Рубікон», який росіяни називають «елітним». Зі слів Романа, вперше із цим формуванням на полі бою вони зіткнулися у травні 2025 року.

– У чому сильний «Рубікон»?

– Він може завдавати вогневого ураження дуже далеко від лінії зіткнення. Фактично може обмежувати нашу логістику навіть у тилу. Надзвичайно важко забезпечити підвезення боєприпасів, ротацію на позиціях, обладнання позицій, заїзд, озброєння, коли працює «Рубікон». З його появою в багато разів все ускладнилось, проте ми частково навчились із цим боротися. Головне – потужні, хороші РЕБи. Особливу увагу звертаємо на облаштування вогневих позицій, використання антидронових сіток, різних антиланцетних засобів. Застосовуємо мобільно-вогневі групи, оскільки є дрони на оптоволокні, на які не впливає РЕБ. Проте такі дрони не дуже маневрові, і їх можна збити з рушниці, – пояснює.

Роман каже, що антидронові сітки – це те, що насправді діє.

– Початок війни прирівнюю до аналогії: тоді противник обварювався цими «мангалами», і багато хто кепкував і заявляв, що це не діє. Проте минуло небагато часу, і практика показала – все, що може зупинити дрон або збільшити дистанцію вибуху від вогневого засобу, допомагає збільшити живучість особового складу та техніки. Головна вимога – грамотно все застосувати, і все діє.

– Раніше казали, що у ворога багато артилерії та боєприпасів. А зараз як із цим?

– Артилерія противника нікуди не зникла. Так само активно діє, проте тепер їй важче. Наші системи переважають трохи дальністю, постійно завдаємо вогневого ураження. Але і вони діють. З перехоплень знаємо, що підрозділ «Рубікон» розширився. Також збільшилась kill zone. Якщо раніше kill zone ураження дронів була до 3–5 кілометрів від лінії бойового зіткнення, то тепер противник може завдавати вогневого ураження на дуже далеких підступах, у деяких питаннях це може збільшуватись до 20 км. Тактика застосування артилерії тепер частково змінюється в тому плані, що в нас час на виконання вогневого завдання дуже обмежений. Інколи використати артилерійський засіб фактично неможливо, оскільки в районі вогневих позицій можуть літати два «суперками», три «зали», 2–3 FPV, тому впродовж 3–5 годин ми не можемо застосувати наші артилерійські засоби, адже розуміємо: якщо почнемо діяти, то все. Ось, наприклад, крайня наша позиція нещодавно — туди прилетіло 30 FPV. Це буквально за дві години. Лише уявіть, за дві години майже 30 FPV-дронів! Все треба максимально обережно робити, дуже добре маскуватися. Коли ти працюєш і дрон підлітає, то все – це вже катастрофа. Дрон насправді побачить, що робота триває, і позиція буде знищена. Можна врятуватись, якщо буде гарне маскування, потужний РЕБ, антиланцетний засіб, – говорить Роман.

Він уточнює, що в день нашого приїзду зранку був сильний туман і дощова погода. Це дає можливість підвезти БК на позиції. Проте ворог використовує цю можливість так само, як і ми.

Якщо ж видимість гарна, як на момент нашої зустрічі, то противник активно проводитиме розвідку.

– Зараз виїжджати в район вогневих позицій – то безглузда ідея, – пояснює.

Головне завдання підрозділів – виявити та зупинити штурмові групи супротивника, а також знищити та придушити точки зльоту.

– Тактика ворога змінилася?

– На мою думку, ворог навчився швидко розширювати правильні ідеї. Цього нам варто повчитися. Ну от, наприклад, оптоволокно. Ми втратили ініціативу, і її перехопив противник. Супротивник також активно переписує бойові статути. Якщо у ворога прописано за день пройти 150 метрів штурмовою групою, то він їх пройде. Всі сили і засоби, вся тактика буде підлаштована під це. Ми мусимо обʼєктивно оцінювати супротивника. Росія, з незрозумілих мені причин, досить потужно себе демонструє на політичній арені, і дуже важко нав’язувати їм якісь правила.

ПОРА ЗНІМАТИ РОЖЕВІ ОКУЛЯРИ

Запитую в Романа, чи думав він у 2022 році, що фронт настільки зміниться і війна буде такою тривалою.

Він зізнається, що ніхто не очікував, що війна може так затягнутися.

– Хоча зараз це цілком очевидно, і жодних перспектив, що завтра буде мир, вже ніхто не будує. Не буде його ні завтра, ні післязавтра. Всі налаштовані на тривалу методичну роботу. Усім здавалося, що кінець буде набагато швидшим, і завершення війни на той час було б набагато сприятливішим для України, ніж умови, на яких може завершитися війна зараз. За цей час Україна втратила чимало підтримки. Як мінімум, на моральному рівні. Велика проблема в тому, що світ почав забувати, хто ж розпочав війну і хто головний лиходій. Це не «війна Путіна і Зеленського». Це війна Путіна. Хочеться, щоб люди не забували, – каже військовий.

– Наскільки важко втрачати раніше відвойовані позиції?

– Важко людей втрачати, – майже в ту ж мить каже та додає: – Щодо територій, то дуже сильно падає морально-психологічний стан, коли ти відступаєш. Дуже важко відступати. Так, були ситуації, коли ми мусили відходити. Важко мотивувати особовий склад у такі моменти.

Запитала Романа, що б він змінив у своїх діях за роки повномасштабної війни, якби така нагода була. Каже: можливо, був би більш суворим і вимогливим.

– Можливо, надміру довіряв людям. Задовго перебував в рожевих мріях, проте це минуло.

– А як вважаєте, чи є умовні рожеві мрії в Сирського чи Зеленського?

– Гадаю, немає. Вони знають реальний стан речей. Останнє слово має бути за фронтом, і тут головне – питання довіри. Думаю, що Президент знає реальний стан речей на фронті. За час повномасштабної війни з багатьох злетіли ілюзії. Маємо швидше реагувати.

Говорячи про довіру, пригадала, що зовсім нещодавно командир бригади вручав найкращим бійцям шеврони. Тоді Роман написав у своїх соцмережах фразу про «правильний приклад». Прошу дещо пояснити, що він мав на увазі.

Роман разом з командиром

– За свою службу я бачив не так багато офіцерів, з яких би хотів брати приклад, яких би прагнув наслідувати. Ви тільки правильно зрозумійте зараз. Це не підлабузництво. З приходом нашого командира бригада реально змінилася. Він така людина – вміє обʼєднувати, надихати.

Пригадую, що минулого разу запитувала у «Ковбоя» про те, чи є якась фраза, якою він підбадьорює бійців. Тоді він жартома сказав: «Всєх убіть, всьо отнять».

– Так, було таке, – говорить з посмішкою.

– А зараз що кажете?

– Ми всі помремо, проте не в цю ротацію, – відповідає.

Роман каже, що гаслом бригади є «Один за одного», і він називає ці слова не такими простими, як може здатися на перший погляд. На війні надзвичайно важливі підтримка, можливість опертися на побратима у скрутні миті.