Історія екс-в’язня, що бився у Третій штурмовій 05.11.2025 11:52 Укрінформ Іван Прокопечко з позивним «Талісман» понад рік перебував на лінії зіткнення, переніс тяжке ураження
У травні 2024 року Парламент ухвалив закон №11079-1, що дозволяє певним групам увʼязнених ставати до лав Збройних Сил України. За інформацією Мін'юсту, на кінець вересня 2025 року з власної волі пішли боронити країну понад 10 тисяч таких осіб. Серед них – 35-річний Іван Прокопечко, що походить з Прикарпаття. На передовій він пережив запеклі сутички. Було травмування, відсічення кінцівки. Зараз Іван перебуває у лікарні й готується до встановлення протеза, з ним поряд – дружина Олександра.
ПЕРШІ ПОСТРІЛИ НАД ГОЛОВОЮ – НА МАЙДАНІ
Іван народився у с. Пнів Надвірнянського району Івано-Франківської області. Виріс із трьома братами. Закінчив 9 класів місцевої школи, в училищі у Надвірній отримав професію будівельника та плиточника-лицювальника. Ще змалку почав займатися будівництвом – його дід був гарним каменярем і навчив онука багатьом секретам цієї справи.
У лютому 2014-го Прокопечко з товаришами поїхав на Майдан до Києва, де вступив до групи «молотовців». Йому було 24 роки. Згадує, що 20 лютого відчув свій перший досвід, «коли хтось хоче тебе вбити й над вухом пролітають кулі». Каже, що тоді мав прагнення змінити ситуацію в державі, «аби припинити безперервну неправду та зневагу».
Після Майдану повернувся додому. Коли почалася АТО, почав навідуватися до військкомату, хоч військового досвіду не мав. Що таке війна, знав тільки з розповідей вітчима, котрий колись служив в обмеженому контингенті радянських військ в Афганістані.
ВІСІМ РОКІВ ЗА ВБИВСТВО ПАЛІЯ ХАТИ
– Разів зо п’ять так навідувався до військкомату, однак до мене серйозно не ставилися. Тоді долучився до волонтерства. Оскільки працював від замовлення до замовлення – здебільшого будував муровані огорожі, робив євроремонти, – то знаходив час на подорожі на Схід. Збирали допомогу в основному для 14 окремої танкової бригади, в котрій служив мій старший брат Тарас. Передавали їжу та захисне спорядження, зокрема бронежилети, – згадує Прокопечко.
Повідає, що один чоловік у стані сп’яніння спалив хату, яка дісталася йому від прадіда та прабабусі. Говорить, що пішов розгніваний, у стані афекту, порозумітися з палієм спадщини й перестарався у застосуванні сили. З його слів, вистачило лише одного удару в район печінки, щоб чоловік упав. Згодом він помер. Прокопечко додає, що не тікав, відразу зателефонував у швидку, у поліцію. Суд у 2021-му дав йому 8 років ув’язнення, термін мав відбувати у Городищенській виправній колонії №96, що на Рівненщині.
ПІД РОБОТИНИМ ЗАГИНУВ БРАТ
– Я шкодував про зроблене. Як тільки почалася повномасштабна війна, звернувся до керівництва установи з проханням сприяти моєму залученню до армії. Писав у різні інстанції. Але лише коли торік ухвалили особливий закон, з’явився реальний шанс потрапити на фронт. Влітку 2023-го під час нашого контрнаступу на полі бою біля Роботиного загинув мій брат Петро, що служив гранатометником. Ми були близнюками… Розумієте, коли в колонію надійшла ця звістка, здалося, що загинула моя частина. Було дуже, нестерпно боляче. Коли почалася велика війна, Петя був у Польщі. Він приїхав і мобілізувався у 33 окрему механізовану бригаду, що тільки формувалася. Після цього у мене виникло нестримне прагнення нищити рашистів, була ще більша мотивація стати до лав ЗСУ, – каже чоловік.
Прокопечку сповістили, що невдовзі почнуть приїжджати рекрутери з бригад і в процесі визначиться, де він служитиме. Представників різних частин відлякувала «тяжка» стаття Івана. Однак військовослужбовці 3 окремої штурмової бригади розібрались із мотивацією кандидата, обставинами, через які той опинився за ґратами, поспілкувались із ним. Суд виніс рішення щодо його умовно-дострокового звільнення з подальшою мобілізацією до Збройних сил. Іванові дали тиждень на збори, в установі виконання покарань йому видали документ про звільнення. І ось за Прокопечком прибули представники Третьої штурмової.
«МИ – ЯК РІДНІ, ОДИН ЗА ОДНОГО СТОЇМО ГОРÓЮ»
– Дорогою забирали людей з інших колоній. Укомплектували десь 40 таких, як я. Поїхали до Києва, потім був навчальний центр на БЗВП. Після цього навчалися в бригаді на полігоні, акцент – на штурмових діях. Так став стрільцем ІІІ класу. Головна зброя – АК-74, вправно опанував і гранатомет, кулемет. У нас у підрозділі не було різниці – мобілізований звичайний цивільний чи колишній в’язень. Командири пильно стежили за відносинами і ми без труднощів влилися у військовий колектив, прийняли його правила. Ми всі стали побратимами, що боронять Україну, – розповідає «Талісман».
Іван Прокопечко воював понад рік. Зазначає, що багато чого навчився, зокрема розуміти людей, що таке справжній колектив, довіра, коли вдвох чи втрьох стаєте на спостережний пункт, мусите прикривати товариша.
– Ми – як рідні брати, один за одного горою стоїмо. Війна мене дуже покращила. Показала справжню «ціну» кожній миті життя, підтримці ближнього. Якби ви знали, як це суттєво, коли ти у відчаї й як новачок не знаєш, як вирішити ту чи іншу проблему, а тут – допомога побратима, – додає Прокопечко.
Свій позивний «Талісман» Іван заніс у військо ще з установи виконання покарань. І він його підтвердив у першій же бойовій обстановці.
«ПІСЛЯ ТОГО БОЮ БУЛО ВАЖКО ЗАВОЛОДІТИ СОБОЮ»
– Військовій справі треба вчитися ретельно, інакше в полі тобі двійку ставить ворог. І не в щоденник, а кулею чи снарядом. Якщо у навчальному центрі нехтуєш, лінуєшся, то потім маєш, м’яко кажучи, негаразди в бою. Спершу нам доручали допомагати евакуювати поранених – так і до війни звикали. Тоді побратима вдалося затягнути з поля у траншеї. Але треба було забрати і його зброю. Я пішов за нею. Раптом неподалік вибухнула міна, як згодом виявилося – 82-га. Якраз присів за дерево. Здалося, що мене вбило, – такі думки миттю зародилися в необстріляному мозку. Однак дим розсіявся, а я, як не дивно, продовжував жити. Схопив автомат товариша і успішно чкурнув до своїх. Вже в окопі побратими погодилися: з огляду на цей випадок, мені підходить позивний «Талісман», – згадує співрозмовник.
Чоловік розповідає, що брав участь у штурмах, зачистках на Луганщині й Донеччині, були контактні сутички. Згадує, що одного разу в траншеях зіткнувся віч-на-віч із росіянином. Вороги накинулися один на одного. Прокопечко ж завжди носив із собою ніж.
– Завдяки цьому я його подужав. Після тієї битви дійсно було важко взяти себе в руки, оскільки навіть на війні не часто щось подібне відбувається. Скажу, що в нашій бригаді гарне психологічне забезпечення і завжди можна звернутися за професійною допомогою, – ділиться він.
Наголошує, що перед боєм щоразу шукав відокремлене місце й там, у тиші, збирався з думками і силами 10–15 хвилин. А потім приєднувався до побратимів. Говорить, що багатьох із них втратив. Часто згадує земляка «Джина» – 18-річного хлопця, що загинув від влучання fpv-дрона.
КОХАННЯ ЧЕРЕЗ ДЕСЯТЬ РОКІВ
Остання битва «Талісмана» була цієї осені. Разом із побратимом Іван повертався на позицію, – на той час він вже був старшим на спостережнику. Готувалися до ворожого наступу. І раптом прилетіла граната від АГС. Розповідає, що ногу немов вогнем обпекло. Бойовий товариш наклав йому турнікет. Незважаючи на поранення, Іван на адреналіні пробіг декілька десятків метрів, його покидали сили. Потім – евакуація, лікарні – в Харкові, Львові, ампутація ноги нижче коліна. Зараз він продовжує лікування в Тернополі, вже ближче до дому.
– Хочу повернутися до нормального життя. Головне – щоб успішно пройшло протезування. Я сповнений надій, тому що одружився пів року тому, коли воював. За допомогою застосунку «Дія» уклав шлюб по відеозв’язку, – каже.
Зі своєю дружиною Олександрою познайомився ще у 2014-му, але згодом вони добряче посварилися. І одного разу на фронті чоловік набрав її номер.
– Олександра спитала, чи можна приїхати. Я відповів, що ні, тому що сиджу в окопі на Луганщині. Попросив вибачення за минулі образи. Ми знову почали підтримувати зв’язок, почуття спалахнули з новою силою. Олександра пообіцяла, що буде чекати, поки не закінчиться війна. Вона дуже добра людина, маємо майже повне порозуміння. Разом багато пережили. Майже не відходить від мене у лікарнях, підтримує в усьому. Це дуже дороге для мене почуття потрібності й того, що на тебе чекає близька людина. Ще до поранення вона сказала, що їй все одно, яким повернуся з війни, тільки б живим, – розповідає «Талісман».
Олександра розповідає, що познайомилися з Іваном у неї вдома – він прийшов відремонтувати бензопилу.
– Зародилася дружба, потім полюбили одне одного, – каже жінка. – Почали разом жити, однак через рік розійшлися через непорозуміння. І ось – знову разом. Ми стали більш зрілими, мудрішими, з різним життєвим досвідом. Коханий дуже змінився в позитивний бік, особливо коли став на захист України. Він зараз настільки серйозний, що я зрозуміла: з ним можливо створити міцну й щасливу сім’ю. Хочемо купити будинок, мати дітей, у злагоді жити. У мого чоловіка золоті руки, добре серце. Він заслужив на гідне майбутнє.
Геннадій Карпюк
Івано-Франківщина Майдан ЗСУ Військкомат Військові Війна з Росією Ампутація
Источник: www.ukrinform.ua
