«Це неймовірні емоції, коли на стадіоні лунає гімн України» – паралімпієць Тарас Радь 09.05.2026 09:00 Укрінформ Першу «вищу нагороду» він отримав у 18 років, а на цьогорічних зимових Іграх в Італії здобув чотири медалі
26-річний тернополянин Тарас Радь – один із найбільш визначних українських паралімпійців. В арсеналі атлета – декілька десятків відзнак європейських та міжнародних змагань.
Про виступ на Паралімпіаді, пережиту в юності травму, спортивну кар’єру та плани на майбутнє Тарас розповів Укрінформу.
ПІД ЧАС ЗАЇЗДУ ЧУВ ГОЛОС МАТУСІ З ГЛЯДАЦЬКИХ ТРИБУН
Зустрічаємось із Тарасом в одній із тернопільських кав’ярень. На моє прохання спортсмен приносить із собою медалі, які він завоював цього року на Паралімпіаді.
– Ми готувалися більше року. Завершальний етап тренувань відбувався у січні в Словенії. Спочатку в нас було п’ять тренувальних днів і на шостий ми відпочивали, а з наближенням Ігор кількість робочих днів збільшили до шести. Кожен день – по два тренування. Це було надзвичайно важко. А вже безпосередньо перед змаганнями навантаження поступово зменшували, – говорить хлопець.
Готуючись до турнірів, він постійно передивляється покази своїх минулих виступів і робить їхній розбір.
Вже у першому старті – чоловічій спринтерській гонці у класі сидячи – українець отримав золоту медаль.
– Я дуже добре відстрілявся, не допустивши жодної хиби. І по трасі теж добре пройшов на великій швидкості, обігнавши усіх опонентів. Китайські атлети були надзвичайно міцними, але, як продемонстрував цей заїзд, з ними можна змагатися та перемагати, – ділиться враженнями Тарас.
Додає, що ця звитяга для нього – особливо цінна. Адже у порівнянні з 2018 роком, коли він також виборов “золото”, значно зросла конкуренція.
На Олімпіаді в Італії Тарас здобув дві срібні та одну бронзову нагороди. Це його найбільш успішний виступ на Паралімпійських іграх. Хлопець зізнається, що найбільш хвилюючим для нього був момент перед фінішем, коли він розумів, що переміг у заїзді. А також – церемонія нагородження, коли піднімають стяг і на увесь стадіон звучить український гімн.
– Згадуючи цю мить, до цих пір відчуваю мурашки. Я був надзвичайно радий, що зміг гідно представити свою державу, яка зараз на полі битви виборює незалежність, нагадати про нас світу, – коментує Радь.
У перші дні змагань хлопця підтримували рідні. Зізнається, було надзвичайно прикро, що вони не могли зайти з українською символікою на трибуни, хоча згодом цю ситуацію владнали.
– Ми не бачилися з рідними ще з січня і вперше зустрілися вже перед заїздом на Олімпіаді. Я був надзвичайно щасливий. Вже під час змагань, коли я стріляв і влучав, то чув, як вони кричали “Є!”, а коли був промах, то доносилося: “Ні!”, – сміється він. – Особливо добре я чув голос мами. До трибун було 200-300 метрів, тому не знаю, як це можливо.
ЧЕРЕЗ МЕДИЧНУ ПОМИЛКУ АМПУТУВАЛИ НОГУ
Тарас розповідає, що спорт надзвичайно любив з дитинства. Разом із старшим братом відвідував греблю, футбол, легку атлетику. Згодом до них приєднався молодший брат.
Життя юнака змінилося у 13 років. Під час канікул у селі він травмував ногу. Нещасний випадок стався на полі. Вчасно не помітили дитину, яка вибігла з кукурудзи, та порізали їй м’яз на нозі косаркою.
– Через помилку лікарів почалася гангрена. Батьки відвезли мене до Києва. Там декілька днів намагалися допомогти, чистили рану. Згодом через загрозу зараження крові ногу ампутували. Я не знав, що це станеться. Вже коли мене везли з реанімації, дивлюся – ноги немає. Мама пояснила, що іншого виходу не було. Ми плакали обоє, було нелегко. Поступово я почав ходити на милицях. Далі була реабілітація та протезування, – згадує спортсмен.
Він зізнається, що спочатку було важко змиритися з цією ситуацією і звикнути до нової реальності.
– Я був дитиною, вів активний спосіб життя. Та вже не міг робити те, що мені подобалося. Звичайно, я був дуже засмучений. Але завжди поряд були батьки, які мене надзвичайно підтримували та допомагали у всьому. Я чудово пам’ятаю той день, коли після реабілітації та протезування ми приїхали в село. На подвір’ї був ровер. Я сів на нього, почав їхати та впав. Коли батьки побачили, що я весь у багнюці, запитали, що сталося. Пішли зі мною на вулицю та тримали, поки я їхав на велосипеді. Вже наступного дня катався сам, тільки не вмів розвертатися. А згодом і цього навчився.
ДО ТРАВМИ ЖОДНОГО РАЗУ НЕ СТОЯВ НА ЛИЖАХ
У 14 років рідні відвели Тараса до Тернопільського регіонального центру та ДЮСШІ “Інваспорт”.
– Вони надзвичайно хотіли, щоб я не сидів вдома, а знову почав займатися спортом і відшукав те, що мені до вподоби. Моїм першим тренером став Віктор Йосипович Федорчак. Ми з ним почали відвідувати теніс, важку атлетику, шашки, шахи, плавання. Згодом я спробував свої сили у лижних перегонах та біатлоні. Цікаво, що до травми жодного разу не стояв на лижах, – згадує спортсмен.
Тарас навчився кататися на лижах, сидячи на спеціальних санях, які називають “боб”. Зізнається, спочатку під час тренувань надзвичайно багато падав, але це його не зупиняло: піднімався – і продовжував. Навесні 2015-го поїхав на Чемпіонат України з лижних перегонів та біатлону, де посів четверте місце. Наполегливого хлопця помітили та запросили на тренування української збірної до Чернігова.
– Я ще не був у складі збірної, але їздив з командою на всі збори. Через декілька місяців мене взяли за кордон на етапи Кубка світу. Мені було 15 років. Я був наймолодшим у команді, але всі мене підтримували, – розповідає хлопець.
Першу медаль світових змагань Тарас Радь здобув у 2016 році на першому етапі Кубка світу у Фінляндії.
– “Золото” вдалося вибороти відразу – завдяки гарній стрільбі та добрій фізичній підготовці. Мене просто переповнювали емоції, адже у заїзді брали участь 30 найсильніших атлетів світу. Це стало для мене великим поштовхом ще більше працювати та рухатися далі, – згадує спортсмен.
У 2018 році на Іграх у Пхьончхані 18-річний тернополянин виграв перше “золото”, ставши наймолодшим в історії України зимовим паралімпійським чемпіоном. На церемонії закриття змагань він ніс український прапор.
МРІЯ – СВІТОВИЙ РЕКОРД НА ПАРАЛІМПІЙСЬКИХ ІГРАХ
Розпитую Тараса, як він готується до заїздів, чи має власні традиції.
– Зазвичай, ми з хлопцями вранці прокидаємося, снідаємо і тоді голосно вмикаємо українську музику, щось таке драйвове. Далі вирушаємо на трасу, я роблю розминку і вже за 20-30 хвилин до заїзду одягаю куртку, щоб було тепло. Зручно сідаю калачиком, закриваю очі і ні про що не думаю та розслабляюся, ніби ще сплю. Цього я навчився у свого товариша біатлоніста Ярового Максима. Допомагає сконцентруватися перед стартом, – ділиться співрозмовник.
Окрім біатлону та лижних перегонів у Тараса є багато інших захоплень. Він кермує авто та мотоцикл. Разом із двоюрідним братом грає у волейбол, а також полюбляє риболовлю.
На завершення бесіди питаю паралімпійця, що він би порадив людям з інвалідністю, зважаючи на свій досвід і шлях.
– Коли людина втрачає кінцівку чи зазнає важкої травми, це надзвичайно складно. Кожен переживає по-своєму. Найперше, раджу не здаватися та не закриватися вдома. Спробуйте зайнятися спортом – обрати той вид, який вам до вподоби. Будете чимось зайняті, матимете більше спілкування – психологічно стане легше. Можна подивитися на інших людей, які мають складні ураження, та вчитися у них. Я робив саме так. Мені було важко, але коли потрапив у паралімпійську збірну, побачив надзвичайно багато спортсменів із ампутаціями, з ушкодженнями хребта, з проблемами із зором. Я з ними спілкувався, дізнавався про їхній досвід і так мені вдалося сприйняти себе повністю. Це дійсно допомогло. Тому не сидіть наодинці, варто ходити хоча б кудись, спілкуватися, пробувати та шукати свій шлях, – каже Тарас.
Попереду у паралімпійця – новий тренувальний сезон та підготовка до стартів Кубка світу. На майбутнє Тарас ставить перед собою амбітну ціль – встановити світовий рекорд за кількістю золотих медалей на Паралімпійських іграх.
Фото авторки та надані Тарасом Радем
Спорт Паралімпіада лижний спорт Тернопіль Паралімпійці