6891 метр над рівнем моря та інші піки полтавчанки Наталії Іленко-Лобач 28.02.2026 10:00 Укрінформ Лікарка, доцентка підіймається на найвищі піки планети, де піднімає український стяг, та щоденно бере участь в особистому забігу «Біжу до перемоги».
Нещодавно доцентка кафедри терапевтичної стоматології Полтавського державного медичного університету Наталія Іленко-Лобач у складі групи українських альпіністів здійснила підйом на найвищий вулкан на Землі – Охос-дель-Саладо (6891 м), який знаходиться в Андах, на межі Чилі та Аргентини. Цей підйом був не першим для неї, але знаковим.
Про цю вершину та підкорення інших, таких як Кіліманджаро, Маттергорн, Аконкаґуа, а також про щоденний біг та мрію про Еверест Наталія розповіла кореспондентці Укрінформу.
15 РОКІВ У ЕКСТРЕМАЛЬНОМУ СПОРТІ
Наталія відразу зауважує, що не вважає себе альпіністкою.
– Я більше надаю перевагу висотним сходженням і називаю себе висотною підкорювачкою. Мені так більше до вподоби, – каже вона. Пояснює, що альпінізм включає не тільки висоту, а й технічний компонент, зокрема скелелазіння, в якому вона поки не відчуває себе достатньо впевнено.
Колись у Наталії був перший і досить невдалий досвід скелелазіння. Тоді, згадує вона, стоячи на скелях, щиро молилася, щоб вижити, і пообіцяла собі ніколи більше цим не займатися. Зараз вона іноді виходить і на скелі, але до технічних аспектів, що пов’язані зі скелелазінням, ставиться обережно. Саме тому частіше використовує щодо себе визначення «висотна підкорювачка».
Загалом, екстремальними видами спорту Наталія займається вже майже 15 років.
– Спершу були просто походи, водний туризм. Згодом був великий етап життя, коли я займалася шосейно-кільцевими мотогонками, брала участь в аматорських змаганнях, – розповідає вона.
Приблизно три роки адреналін та екстрим надходили саме з мототреків, швидкості, мотоциклів та технічних дисциплін. Наталія – шестикратна призерка аматорських змагань з мотогонок. Також був період із захопленням стрибками з парашутом, а потім в її житті з’явилися високі гори.
Ідея піднятися на важку вершину виникла через друга, з яким регулярно обмінювалися досягненнями: хто що зробив, де побував, який марафон пробіг. Ще до початку російської агресії друг встиг піднятися на Ельбрус.
– І наприкінці кожної нашої розмови він говорив: «Але ж я піднявся на Ельбрус». І мені не було чим побити його Ельбрус, – сміється Наталія.
ВІД КАЗБЕКУ ДО ОХОС-ДЕЛЬ-САЛАДО
У певний момент Наталія вирішила, що їй також потрібні високі гори. Це був 2021 рік. Разом з тим, Ельбрус, що знаходиться на території Росії, вона вже тоді не розглядала як варіант для себе.
– І тому я вибирала з того, що було доступне. Моя перша висока вершина – це Казбек на Кавказі, 5035 метрів. Він трохи нижчий за Ельбрус, але, на думку багатьох альпіністів, важчий. І точно більш атмосферний, тому що Грузія – це особлива любов, – говорить вона.
Щоб піднятися на таку висоту, необхідна підготовка. До цього були Карпати та дві невеликі вершини до 3000 метрів на Балканах. І загалом фізична підготовка, тренування.
Як розповіла Наталія, існує умовний критерій готовності до «п’ятитисячника»:
– Вважається, що на висоту 5000 метрів можна йти, якщо чоловік пробігає 10 кілометрів за годину, а жінка – за годину і 15 хвилин. Це вважається достатньою підготовкою, щоб спробувати піднятися. Я тренувалася і тоді вже трохи бігала.
Але під час повномасштабної війни біг для Наталії став окремою сторінкою.
– У мене є особистий челендж: я біжу щодня і вже 1546-й день (станом на 23 лютого, – ред.). Пішов п’ятий рік. Ідея була пробігти 100 днів, але почалася війна, я добігала цю сотню. Тоді я перепрофілювала челендж із «100 днів» на «Біжу до перемоги», – розповідає Наталія.
І додає, що фізичну форму намагається постійно підтримувати на такому рівні, щоб у будь-який момент можна було зібрати рюкзак і їхати в гори. Тренується по-різному, в залежності від сезону.
– Коли п’ятий рік біжиш, то досвіду вже різного було. У теплий період це переважно вуличний біг, я більше люблю бігати на вулиці. Коли погода не дуже, іноді переходжу в зал на доріжку – не так через холод, бо це не проблема, як тому що слизько. Ожеледь – це вже питання безпеки, – пояснює вона.
Серед піків, на які Наталія піднялася, – Казбек, Кіліманджаро, Аконкаґуа, Маттергорн, вершини в Непалі та Охос-дель-Саладо.
– На Маттергорні у мене встановлено рекорд України за найшвидше жіноче сходження, – говорить Наталія.
Вона додає, що після цього поїхала в Непал «подивитися на Еверест» і піднялася на Калапатар та Айленд Пік, а сьогодні її найбільш значуща вершина – Охос-дель-Саладо. Кіліманджаро Наталія називає особливим з вже здійснених підйомів:
– На той момент це здавалося абсолютно нереальним. Інший континент, у нас війна, я не розуміла, як летіти, як це організувати. Але я настільки хотіла, що мені здавалося – всесвіт просто підсовує мені Кіліманджаро. Зайдеш у перукарню, відкриваєш журнал – а там стаття про нього, – згадує вона. – Він був просто всюди у моєму полі зору. І я відчула, що маю туди їхати будь-якими шляхами. З того, що вже зроблено, це, мабуть, найбільш знакова для мене вершина.
НА ВСІ ВЕРШИНИ – З УКРАЇНСЬКИМ ПРАПОРОМ
Більшість підйомів – це експедиції з командою. Є організатори, гіди, група учасників. В залежності від маршруту, це можуть бути як українські, так і міжнародні команди – все відбувається в рамках чітко вибудованої логістики та графіка акліматизації.
– Я обираю українські команди, для мене важливі результат і безпека. Коли альпіністи йдуть з місцевими командами, є нюанс: гідам не завжди важливо, чи клієнт дійде до вершини. Гроші вони отримують вже за саму спробу, і іноді можуть запропонувати розвернутися навіть без об’єктивних причин. А українські команди зацікавлені в тому, щоб учасники досягали успіху, – пояснює вона.
За її словами, питання комунікації тут ключове. Спільна мова спрощує домовленості і допомагає чітко розуміти одне одного. Крім того, українські команди працюють на свій внутрішній рейтинг – відсоток учасників, які піднялися на вершину, для них має значення. А чітке порозуміння безпосередньо впливає на безпеку.
Вона зазначає, що за цей час вже знайома з кількома командами особисто. Деякі спеціалізуються на окремих напрямках, тому склад змінюється залежно від маршруту. Але принцип залишається незмінним – це завжди українські організатори. Розповідаючи про традиції, Наталія говорить, що всюди бере з собою український прапор:
– Я піднімаю його на всіх вершинах. І не тільки на вершинах – на офіційних забігах, марафонах і напівмарафонах обов’язково розгортаю його на фініші. Був випадок, коли я забула прапор вдома, але знайшла українців, позичила у них і сфотографувалася з нашим прапором. Не зі своїм, але з українським, – розповідає вона.
Минула експедиція – підйом на найвищий вулкан світу, Охос-дель-Саладо – мала певні особливості.
– Цей вулкан специфічний тим, що це фактично єдина така висока гора, куди можна частково заїхати автомобілями. Спочатку ми піднімаємося на 3700, потім на 4500 метрів – там знаходяться табори для акліматизації. Після цього, на наступний день, виїжджаємо автомобілями на висоту 5800–5900 метрів. З одного боку, це здається легше, бо не треба йти пішки, але з іншого – набір висоти дуже швидкий, – пояснює вона.
Саме швидкий підйом ускладнює адаптацію організму. Для чутливих до висоти учасників це серйозне випробування. Їй самій висота дається відносно легше – можливо, через досвід, говорить Наталія. Вона пояснює, що акліматизація відбувається через поступове перебування на висоті з обов’язковими ночівлями. Організм звикає до зниженого парціального тиску кисню, після чого група піднімається вище і знову спускається. У випадку з Охос-дель-Саладо цей процес тривав близько десяти днів.
Окремою нагородою за підйом були також мальовничі пейзажі.
– Особливість цього вулкану ще й у тому, що там дуже гарно. Лагуна-Роса, Лагуна-Верде – це сольові озера, національні парки. Там фламінго, лами, неймовірні схід і захід сонця. Це одна з найкрасивіших вершин саме завдяки пейзажам, – каже Наталія.
«ГОРИ НЕ МОЖНА ПІДКОРИТИ»
Після запитання про емоції під час підкорення вершини Наталія зауважує, що так говорити некоректно.
– Ми не кажемо «підкорили». Альпіністи так не говорять – правильніше «здійснили сходження». Гори не можна підкорити. І так, це відчуття перемоги, але в першу чергу над собою, – наголошує вона.
Найскладнішим відрізком, каже Наталія, став шлях від кратера до вершини. Після позначки близько 6750 метрів залишалося ще приблизно дві години ходьби, а фінальна частина – скельна, з мотузками. Саме там, розповідає вона, закінчуються фізичні резерви і залишається тільки морально-вольове зусилля.
– Це буквально п’ять кроків – дві хвилини перепочинку. І так постійно. Навіть дуже сильні і досвідчені учасники відчували, що висота вже дає про себе знати. Коли цей шматок пройдений і ти стоїш на вершині – розумієш, що це твоя особиста перемога, – говорить Наталія.
Після повернення першу ніч команда провела у проміжному таборі на висоті 4500 метрів. Вже в місті Копіапо відбулася символічна частина – вечеря і вручення медалей з назвою вершини та висотою. Це традиційне підведення підсумків та обговорення майбутніх планів.
ГОЛОВНА МРІЯ – ЕВЕРЕСТ
Коли мова йде про майбутнє, Наталія не приховує головної мети:
– Еверест. Це важкий і дорогий проєкт, особливо в наш час і в нашій країні. Але я маю твердий намір його реалізувати. Просто це питання часу і ресурсів.
На запитання про рюкзак, який завжди напоготові, жінка відповідає з усмішкою:
– У мене є принцип подорожей: головне – взяти документи, гроші та телефон. Якщо є гроші, спорядження можна купити на місці. Це частково жарт, але пам’ятаю історію з Маттергорном, коли вирішувати треба було буквально за лічені години. Я навіть розглядала варіант летіти з іншої країни прямо у Швейцарію без нічого. І все вийшло – те сходження закінчилося рекордом України.
Щодо спорядження та речей, то Наталія розповіла, що це одна з найбільших статей витрат і вже значна частина її шафи – для різних типів гір і висот:
– У гірських сходженнях найважливіше – правильне взуття. Це велика стаття витрат, вже шість різних пар у мене є, і це точно не кінець. Далі – функціональний одяг. Якщо в тебе теплі ноги і руки, тобто зони, які найбільш ризиковано відморозити, то все інше можна вирішити в процесі.
За її словами, екіпірування – це не про естетику, а про безпеку. Неправильні черевики або рукавиці можуть звести нанівець підготовку і досвід. Саме тому вона інвестує в першу чергу в те, що безпосередньо впливає на виживання та результат.
На запитання про підтримку Наталія відповідає, що головне – родина.
– Найбільше мене підтримує мама. Вона залишається з двома моїми дітьми, поки я подорожую світом. Частину поїздок діти вже розділяють зі мною, але якщо говорити про гори чи бігові старти, то вони поки залишаються вдома, – каже вона.
Наталія говорить, що без цієї допомоги реалізовувати експедиції було б значно важче. Родина для неї – це не тільки моральна підтримка, а конкретна організаційна можливість поїхати. Саме завдяки цьому вона може дозволити собі іноді зібрати рюкзак і сказати: «Я в гори».
Медицина Полтава Спорт Гори Альпініст Ельбрус Університет Кіліманджаро