Пам’яті військовослужбовця Сергія Поповича (позивний «Якут») Хвилина мовчання 14.08.2026 09:00 Укрінформ
Воїн два з половиною роки вважався зниклим безвісти
Сергій Попович народився 15 червня 1996 року в російському Магадані. Його мама – представниця якутського народу, а тато – українець. У дитинстві хлопчик був нездоровим, тому лікарі рекомендували йому змінити клімат. Батьки прийняли рішення переїхати до села, де народився батько – Верлок, що в Радомишльській громаді.
– Сергієві тоді виповнилося лише два рочки. Кліматичні умови Житомирщини йому підійшли, і дитина стала почуватися значно краще. Він тут також розпочав навчання у школі. Згодом у нас народився молодший син. Мій чоловік помер від онкологічного захворювання, тому у 2013 році я вирішила переїхати з дітьми до Якутії. Ви навіть не можете уявити, наскільки важко було синам. Сергій дуже прагнув повернутися в Україну. Ми навіть не пробули там рік і повернулися. Діти були щасливі, – пригадує мати воїна Олена.
Сергій захоплювався футболом та риболовлею і самостійно навчився ремонтувати побутову техніку. Після дев’ятого класу здобував освіту електрика в Житомирі, але припинив навчання через переїзд до Якутії. Коли повернувся до України, здобув професію зварювальника в Радомишлі. У 20-річному віці Сергій пішов на строкову військову службу, яку проходив на Дніпропетровщині.
– Коли син повернувся зі служби, він дуже змінився. Армія виховала в ньому дисципліну та порядок, а також зміцнила й примножила всі його позитивні якості, – ділиться пані Олена.
Після служби юнак влаштувався на роботу, прагнучи фінансової незалежності. Працював на одному з підприємств, але складні умови праці негативно вплинули на його стан здоров’я. За рекомендацією лікарів, Сергій змінив спосіб життя і знайшов роботу касиром у супермаркеті.
– На роботі він сумлінно виконував усі доручення. Син не вмів відмовляти і завжди прагнув усім допомагати. Іноді я навіть докоряла йому, кажучи, що не можна бути настільки самовідданим, – розповідає мати.
Навесні 2023 року Сергій отримав повістку. Після проходження військово-лікарської комісії пройшов навчання та приєднався до 115 окремої бригади Сил територіальної оборони. Спочатку ніс службу на півночі Житомирщини.
Коли в жовтні він приїхав додому на кілька днів, мати помітила його внутрішнє неспокій. Однак він запевняв, що все добре, розповідаючи про своїх побратимів та про тварин (котів і собак), про яких вони дбали. Зараз жінка усвідомлює, що тоді син вже знав про свою майбутню відправку на передову.
– У грудні Сергій вирушив на Донеччину, – ділиться мати. – Він обрав собі позивний «Якут». Ми з ним тоді спілкувалися лише текстовими повідомленнями. Він не називав населені пункти, де перебував. Давав мені натяки, за якими я їх вгадувала. Знаю, що спочатку він був у Дружківці, а згодом написав, що перебуватиме в місті, про яке існує пісня. Я не зрозуміла, тому уточнила, яка саме пісня, а він коротко пояснив: «Фортеця». Одразу стало зрозуміло, що йдеться про Бахмут (пісня «Фортеця Бахмут» гурту «Антитіла» – ред.).
Невдовзі син повідомив, що протягом 3-4 днів зв’язку з ним не буде, оскільки він вирушає на перше бойове завдання, і попросив матір не хвилюватися.
За словами пані Олени, вночі 16 грудня 2023 року Сергій та ще семеро бійців вирушили на завдання, з якого повернулися лише троє військовослужбовців.
Коли зв’язку з сином довго не було, мати звернулася до ТЦК. Там спочатку повідомили, що її син перебуває на завданні. 31 грудня вона отримала сповіщення про те, що стрілець, помічник гранатометника Сергій Попович зник безвісти поблизу населеного пункту Іванівське Бахмутського району.
Згідно з інформацією, наданою побратимами, Сергій був у групі з чотирьох осіб, яка рухалася першою і найближче наблизилася до ворожих позицій. Мати зазначала, що в документах щодо її сина містилося багато суперечливих даних, тому рідні сподівалися, що він живий.
– Коли я отримала повідомлення про зникнення сина, я дуже плакала й кричала, – ділиться пані Олена. – У мене так тремтіли руки, що я не могла поставити підпис на документах. Наступні кілька місяців я панічно боялася настання темряви. Щовечора я уявляла, як Сергій вирушав на завдання, і не могла заснути. Я стала надзвичайно нервовою. Постійно згадувала сон, який мені наснився у 2017 році. Ніби до подвір’я під’їхала військова машина, і в дім увійшов дуже худорлявий хлопець у військовій формі зі словами: «Мамо, мене били і не давали їсти». А я його обіймала, плакала і говорила, як же довго чекала. Все було настільки реалістичним, що я досі пам’ятаю ті емоції. Я трималася за віру, що мій син десь є.
На жаль, сподівання рідних не виправдалися. У липні 2026 року ДНК-експертиза підтвердила загибель Сергія Поповича. Його тіло було повернуто під час обміну загиблими у 2025 році.
20 липня відбулося прощання з Героєм у центрі Радомишля. Воїна поховали в селі Верлок. У нього залишилися мати та брат.
Ірина Чириця
Фото надані Оленою Попович та з Фейсбук-сторінки Радомишльської міської ради
Підготовлено Українським національним інформаційним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної пам’яті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’ять Загибель Хвилина мовчання–>