Пам’яті Героя України Василя Богача (позивний «Домаха») Хвилина мовчання 30.07.2026 09:00 Укрінформ
Слово «справжній» – саме про таких, як він: щирий, приязний, веселий. За що б не брався – повністю присвячував себе обраній справі. Василь народився 15 серпня 1979 року на Донеччині – у невеликому містечку Волноваха неподалік Маріуполя. Відмінно навчався і за це мав від батьків особливий дозвіл – міг раз на місяць не відвідувати школу, коли не бажав. Однак, ніколи цим не користувався надмірно. Вже змалку був відповідальним, наполегливим і самодостатнім: дев’ятирічним самостійно записався до музичної школи, натхненний бабусиним баяном, і успішно її закінчив. Вищу освіту здобув у Донецькій академії управління (нині це Донецький державний університет управління) за фахом “Адміністративний менеджмент”.
Потім служив радистом у прикордонних військах і там також не припиняв самовдосконалення: за спогадами матері, Ліани Борисівни, перечитав усю наявну там бібліотеку. До Служби безпеки України Василь прийшов у 25-річному віці, наслідуючи приклад батька: у 2004 році переїхав до Маріуполя і став оперуповноваженим міського Головного Управління СБУ.
На війні чоловік – з 2014 року. Відколи у Маріуполі розпочалися перші інспіровані Росією конфлікти, завжди був у центрі подій. Побачене та пережиті події стали матеріалом для його першої книги – “Маріуполь 2014”, у якій він з уважністю досвідченого оперативника задокументував події та їхніх учасників. Книгу видав під псевдонімом Іван Богдан, поєднавши у ньому імена своїх синів. Саме родина – сини та дружина Альона – були найціннішими для нього.
У Богачів часто навідувалися гості. Їхню квартиру у багатоповерхівці в спальному маріупольському районі “Східний” було видно здалеку: на балконі незмінно майорів український прапор. На кухні була спеціальна стіна для малюнків: спочатку на ній творили діти – Іван та Богдан, а потім кожен гість залишав свій підпис, побажання або малюнок на згадку. Берегти пам’ять про пережиті події Василь добре умів: до повномасштабного вторгнення він написав і видав ще дві книги – “Патріотв’язні” та “По той бік окопів”. 24 лютого 2022 року Василь зустрів у Маріуполі. Дружину та синів до того часу встиг евакуювати на Черкащину до родичів. Мати залишалася у Волновасі. Її востаннє провідав 26 лютого. Тоді і Маріуполь, і Волноваха вже були охоплені бойовими діями, і лише Василь знав, яких зусиль йому коштувало дістатися до матері – щоб підтримати та обійняти. “Він облаштував для мене невелике укриття, розповів, як слід діяти, наказав берегти себе. Він завжди був нам із чоловіком опорою”, – згадує Ліана Борисівна. Василь воював під позивним “Домаха” – так колись називалося козацьке укріплення на березі Азовського моря, на місці якого виник Маріуполь.
Коли противник стиснув кільце навколо міста, він разом із двома побратимами передислокувався на “Азовсталь”, де на той час перебували представники різних підрозділів, зокрема, азовці, прикордонники, морські піхотинці, а також цивільні. І звідти надсилав своїм рідним короткі звістки про себе та публікував у Фейсбуці розповіді про те, що відбувається на – вже колишньому – металургійному комбінаті. Розказані ним історії про бункерну каву по-азовстальськи, розкидані ворогами агітаційні листівки, знайдений план захоплення будівлі Маріупольського СБУ, пораненого голуба, загиблу 10-річну дівчинку, яка напередодні подарувала Василю іграшкового гусачка, – щемливі фрагменти великої трагедії приморського міста, що гинуло під російським чоботом.
4 квітня 2022 року Василь отримав важке поранення і відтоді перебував у госпіталі, облаштованому у бункерах “Азовсталі”. Але навіть за таких умов знаходив сили та можливість повідомляти про те, що відбувається навколо. Останній допис “Домаха” оприлюднив зранку 8 травня 2022 року. Він був присвячений його діду, ветерану Другої світової, який з боями дійшов до Будапешта і продовжував воювати на Далекому Сході проти Японії. “Він пишався б, що його онук став на захист України та нашого народу, будучи вірним присязі, а племінник (майор запасу) відразу записався до сил ТрО (Запоріжжя), – писав Василь. – А може й добре, що всього цього він не знав, не бачив. З Днем Пам’яті та примирення! Я пам’ятаю, діду! Перемога, яку ти здобув у 1945-му, і цього разу буде за нами!!! P.S. гадаю покидьки, які лазять у батьківській квартирі у Волновасі, не вкрадуть дідусеві нагороди, щоб десь у новосибірську чи пскові пропити їх…”.
Тоді ж, зранку 8 травня, Ліана Борисівна отримала від Василя коротке повідомлення: “Мамуля, я тебе люблю”. А по обіді 8 травня росіяни скинули на госпіталь бомбу. За словами матері, загинули 62 особи. Серед них – її син, підполковник СБУ Василь Богач. Його тіло було повернуто на вільну територію України у липні 2022 року. У січні 2023 року родина отримала підтвердження аналізу ДНК. 16 січня рідні, друзі та побратими провели його в останню путь – на Лук’янівському цвинтарі, де він знайшов свій спочинок.
Підполковник Василь Богач посмертно удостоєний звання Герой України. Його справу продовжують двоє його синів та похресник – вони обрали для себе шлях служіння українському народу у лавах СБУ та Збройних Сил України. Вічна пам’ять Герою України! Тетяна Ігнатченко Фото: Фейсбук-сторінка Іван Богдан Підготовлено Українським національним інформаційним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної пам’яті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform Пам’ять Війна Війна з Росією Хвилина мовчання