Назавжди разом з Україною: історії загиблих чеських добровольців 24.07.2026 11:10 Укрінформ
Щонайменше 6 громадян Чехії загинули в боротьбі проти російських агресорів
З початком повномасштабного вторгнення Росії, представники різних націй, зокрема чеські друзі, стали пліч-о-пліч з українцями, аби захищати нашу державу та Європу.
У сучасній Чехії дуже добре пам’ятають 1968 рік, коли Радянський Союз здійснив вторгнення до Чехословаччини, намагаючись придушити свободу, демократію та прагнення народу самостійно визначати долю своєї країни, замість того, щоб жити за вказівками з Москви. Тоді чехи не змогли себе оборонити, вони не мали жодного шансу. Радянська військова присутність на чехословацькій території тривала до 1991 року. Спогади про ті десятиліття закарбувалися не лише у старшому поколінні, свідків тих подій, а й передалися їхнім дітям та онукам, які обирають життя у свободі. Тому, коли розпочалася найстрашніша війна в Європі після Другої світової, деякі з них не вагалися.
Точно не встановлено, скільки чехів нині воюють проти російських загарбників. Громадяни республіки потребують офіційного дозволу від президента Чехії. Таких дозволів було надано близько 100, проте чимало осіб вирушили до України та приєдналися до ЗСУ без офіційного схвалення.
Деякі з них уже ніколи не повернуться додому…
Відомо про щонайменше 6 загиблих в Україні чеських добровольців. Двоє з них – Карел Кучера та Їржі Котрла.
Кореспондентка Укрінформу зустрілася з батьками героїв, які поділилися розповідями про своїх дітей, про причини, чому хлопці з мирної та спокійної Чехії вирушили в окопи.
«ЧАРЛІ ЧЕХ» – ПЕРШИЙ ЧЕХ, НАГОРОДЖЕНИЙ ЗА УЧАСТЬ У БОЙОВИХ ДІЯХ В УКРАЇНІ
Карел Кучера, позивний «Чарлі Чех» (або «Чарлічек»), назавжди залишиться 22-річним. Студент університету не дожив до свого 23-го дня народження лише тиждень. Він загинув під Бахмутом, прикриваючи відхід своїх побратимів.
«Наш син Карел постійно цікавився політикою. Коли почали говорити про можливе вторгнення Російської Федерації в Україну, я не вірив. Вважав, що це не має жодного економічного сенсу для Росії. Але Володимир Путін – божевільний. Це масовий убивця. Росіяни завжди обирають собі злочинців на посади лідерів і обожнюють їх, мов богів. Це дуже сумно», – говорить батько Карела, Мартін Кучера.
Він згадує, що тієї ночі, коли почалося повномасштабне вторгнення, син розбудив його словами: «Тату, почалася війна».
«Карела туди тягнуло, наче магнітом. Я просив його, аби він, поки не закінчить навчання, займався волонтерством, збирав кошти для України. Я казав йому: «Кареле, у тебе є ми, твоя родина». А він відповів: «Якби я народився раніше і був дорослим під час Другої світової війни або у 1968 році, коли нас окупували радянські війська, я б теж пішов воювати. Я не можу з цим миритися»», – розповідає батько.
За його словами, Карел мріяв стати вчителем, працював інструктором у дитячих таборах, діти його обожнювали. Але водночас він прагнув стати солдатом. Під час пандемії, коли навчання перейшло в онлайн-формат, він покинув престижний Карлів університет і вступив до Університету оборони у місті Брно, перебував у резерві чеської армії.
Коли розпочалася війна в Україні, юнак таємно від рідних подав заяву про вихід з армійського резерву, отримав закордонний паспорт і повідомив родині, що має намір подорожувати Європою.
Згодом він зателефонував і сказав: «Я в Україні». З травня 2022 року Карел служив у 3-му піхотному батальйоні Інтернаціонального легіону оборони України.
«Я не повірив, кричав, аби він припинив говорити нісенітниці й повертався», – згадує Мартін.
Карел заспокоював близьких, стверджуючи, що перебуває у безпеці, і лише проводить тренування для цивільних. Батьки хотіли в це вірити, але під час відеодзвінків мама постійно плакала.
Карел приїжджав у відпустку в жовтні 2022 року. Батьки та молодший брат сподівалися, що він залишиться, але юнак повернувся на фронт.
Він казав: «Тату, я мушу, вони на мене покладаються. Якщо я не повернуся, це підірве бойовий дух підрозділу», – розповідає Мартін і зізнається, що навіть роздумував над тим, щоб зламати синові ногу чи руку, аби той не зміг виїхати.
«Але я зрозумів, що якщо так вчиню, то втрачу його довіру. Він би нас зненавидів. Ми його дуже любили, і втратити любов та довіру дитини – це гірше, ніж втратити її фізично… Потім ми дізналися про загибель першого чеського добровольця Міхала Яніка. У мене в голові одразу промайнула думка: Карел може бути другим. Так і сталося…», – голос Мартіна тремтить.