«Це неймовірні емоції, коли на стадіоні звучить гімн України» – паралімпієць Тарас Радь 09.05.2026 09:00 Укрінформ
Спортсмен здобув своє перше «золото» у 18 років, а під час цьогорічних зимових Ігор в Італії виборов чотири нагороди
26-річний тернополянин Тарас Радь є одним із найвидатніших українських паралімпійців. У доробку атлета – численні нагороди європейських та світових першостей.
Про свій виступ на Паралімпіаді, перенесену в дитинстві травму, спортивний шлях та плани на майбутнє Тарас поділився з Укрінформом.
ПІД ЧАС ЗМАГАНЬ ЧУВ ГОЛОС МАТЕРІ ЗІ СТОРОНИ ВБОЛІВАЛЬНИКІВ
Зустріч із Тарасом відбувається в одній із кав’ярень Тернополя. На моє прохання спортсмен приносить із собою медалі, завойовані цьогоріч на Паралімпіаді.
– Ми готувалися понад рік. Фінальний етап тренувань тривав у січні в Словенії. Спочатку в нас було п’ять тренувальних днів, а шостий був вихідним, але з наближенням Ігор кількість робочих днів збільшили до шести. Щодня – по два тренування. Це було надзвичайно виснажливо. А вже перед самими змаганнями навантаження поступово знижували, – розповідає хлопець.
Готуючись до змагань, він завжди переглядає відеозаписи своїх минулих виступів та аналізує їх.
Вже у першому старті – чоловічій спринтерській гонці у класі сидячи – українець виборов золоту медаль.
– Я чудово відстрілявся, не допустивши жодного промаху. І по дистанції також добре проїхав на високій швидкості, випередивши всіх суперників. Китайські спортсмени були дуже сильними, але, як показала ця гонка, з ними можна змагатися і перемагати, – ділиться враженнями Тарас.
Додає, що ця перемога для нього є надзвичайно цінною. Адже порівняно з 2018 роком, коли він також здобув «золото», конкуренція значно зросла.
На Олімпіаді в Італії Тарас здобув дві срібні та одну бронзову медалі. Це його найуспішніший виступ на Паралімпійських іграх. Хлопець зізнається, що найбільш зворушливим для нього був момент перед фінішем, коли він усвідомив, що переміг у гонці. А ще – церемонія нагородження, коли піднімають прапор і на весь стадіон лунає український гімн.
– Згадуючи цю мить, досі відчуваю мурашки. Я був надзвичайно щасливий, що зміг гідно представити свою країну, яка зараз на полі бою відвойовує незалежність, нагадати про нас світові, – коментує Радь.
У перші дні змагань хлопця підтримували рідні. Зізнається, було дуже прикро, що вони не могли пройти на трибуни з українською символікою, хоча згодом цю ситуацію вирішили.
– Ми не бачилися з рідними ще з січня і вперше зустрілися вже перед гонкою на Олімпіаді. Я був дуже щасливий. Вже під час змагань, коли я стріляв і влучав, то чув, як вони вигукували «Є!», а коли був промах, то лунало: «Ні!», – сміється він. – Особливо добре я чув голос мами. До трибун було 200-300 метрів, тож не знаю, як це було можливо.
ЧЕРЕЗ ЛІКАРСЬКУ ПОМИЛКУ АМПУТУВАЛИ НОГУ
Тарас розповідає, що спорт дуже любив із раннього дитинства. Разом зі старшим братом займався веслуванням, футболом, легкою атлетикою. Згодом до них приєднався молодший брат.
Життя юнака змінилося у 13 років. Під час канікул у селі він травмував ногу. Трагедія сталася на полі. Не помітили дитину, яка вибігла з кукурудзи, і порізали їй м’яз на нозі косаркою.
– Через помилку медиків розпочалася гангрена. Батьки відвезли мене до Києва. Там кілька днів намагалися допомогти, обробляли рану. Згодом через ризик зараження крові ногу ампутували. Я не знав, що це станеться. Вже коли мене везли з реанімації, дивлюся – ноги немає. Мама пояснила, що іншого виходу не було. Ми плакали обоє, було непросто. Поступово я почав пересуватися на милицях. Далі була реабілітація та протезування, – пригадує спортсмен.
Він зізнається, що спершу було важко прийняти цю ситуацію і звикнути до нової реальності.
– Я був дитиною, вів активний спосіб життя. Але вже не міг робити те, що мені подобалося. Звісно, я був дуже засмучений. Але завжди поруч були батьки, які мене дуже підтримували і допомагали в усьому. Я чудово пам’ятаю той день, коли після реабілітації і протезування ми приїхали в село. На подвір’ї стояв велосипед. Я сів на нього, почав їхати і впав. Коли батьки побачили, що я весь у болоті, розпитали, що сталося. Пішли зі мною на вулицю і тримали, поки я їхав на велосипеді. Вже наступного дня катався сам, лише не вмів розвертатися. А згодом і цього навчився.
ДО ТРАВМИ НІКОЛИ НЕ СТОЯВ НА ЛИЖАХ
У 14 років рідні відвели Тараса до Тернопільського регіонального центру з фізичної культури та спорту інвалідів «Інваспорт».
– Вони дуже хотіли, щоб я не сидів удома, а знову почав займатися спортом і знайшов те, що мені до душі. Моїм першим наставником став Віктор Йосипович Федорчак. Ми з ним почали займатися тенісом, важкою атлетикою, шашками, шахами, плаванням. Потім я спробував свої сили у лижних перегонах і біатлоні. Цікаво, що до травми я ніколи не стояв на лижах, – пригадує спортсмен.
Тарас навчився кататися на лижах, сидячи на спеціальних санях, які називають «боб». Зізнається, спершу під час тренувань дуже багато падав, але це його не зупиняло: підводився – і продовжував. Навесні 2015-го поїхав на Чемпіонат України із лижних перегонів та біатлону, де посів четверте місце. Наполегливого хлопця помітили й запросили на тренування української збірної до Чернігова.
– Я ще не був у складі збірної, але їздив із командою на всі збори. Через кілька місяців мене взяли за кордон на етапи Кубка світу. Мені було 15 років. Я був наймолодшим у команді, але всі мене підтримували, – розповідає хлопець.
Першу медаль світових змагань Тарас Радь здобув у 2016 році на першому етапі Кубка світу у Фінляндії.
– «Золото» вдалося вибороти одразу – завдяки гарній стрільбі та добрій фізичній підготовці. Мене просто переповнювали емоції, адже у гонці брали участь 30 найсильніших спортсменів світу. Це стало для мене потужним стимулом ще більше працювати і рухатися далі, – пригадує спортсмен.
У 2018 році на Іграх у Пхьончхані 18-річний тернополянин виграв перше «золото», ставши наймолодшим в історії України зимовим паралімпійським чемпіоном. На церемонії закриття змагань він ніс український прапор.
МРІЯ – СВІТОВИЙ РЕКОРД НА ПАРАЛІМПІЙСЬКИХ ІГРАХ
Розпитую Тараса, як він готується до гонок, чи має власні традиції.
– Зазвичай, ми з хлопцями вранці прокидаємося, снідаємо і тоді гучно вмикаємо українську музику, щось таке запальне. Далі вирушаємо на трасу, я роблю розминку і вже за 20-30 хвилин до старту одягаю куртку, щоб було тепло. Зручно сідаю, закриваю очі й ні про що не думаю, розслабляюся, ніби ще сплю. Цього я навчився у свого друга-біатлоніста Ярового Максима. Це допомагає сконцентруватися перед стартом, – ділиться співрозмовник.
Окрім біатлону та лижних перегонів, у Тараса є багато інших захоплень. Він керує авто та мотоциклом. Разом із двоюрідним братом грає у волейбол, а також любить риболовлю.
На завершення розмови запитую паралімпійця, що він би порадив людям з інвалідністю, враховуючи його досвід та шлях.
– Коли людина втрачає кінцівку чи отримує серйозну травму, це дуже складно. Кожен переживає по-своєму. Найперше, раджу не здаватися і не замикатися вдома. Спробуйте зайнятися спортом – оберіть той напрямок, який вам подобається. Будете чимось зайняті, матимете більше спілкування – психологічно стане легше. Можна подивитися на інших людей, які мають складні ураження, і вчитися в них. Я робив саме так. Мені було важко, але коли потрапив у паралімпійську збірну, побачив дуже багато спортсменів з ампутаціями, з ураженнями хребта, з проблемами із зором. Я з ними спілкувався, дізнавався про їхній досвід, і так мені вдалося сприйняти себе повністю. Це дійсно допомогло. Тому не сидіть на самоті, варто відвідувати хоча б якісь заходи, спілкуватися, пробувати і шукати свій шлях, – каже Тарас.
Попереду у паралімпійця – новий тренувальний сезон та підготовка до стартів Кубка світу. На майбутнє Тарас ставить перед собою амбітну мету – встановити світовий рекорд за кількістю золотих медалей на Паралімпійських іграх.
Фото авторки та надані Тарасом Радем
Спорт Паралімпіада лижний спорт Тернопіль Паралімпійці