Рецепти з Оленівки 22.05.2026 10:10 Укрінформ Воячка з «Азова» Олена Мордік вивезла з російського полону кулінарні записи, котрі створювала з товаришками по нещастю, аби врятуватися від злиднів
Ми зустрілися з Оленою Мордік в Івано-Франківському обласному музеї. Там йшла мова про сучасний арт-об’єкт «П’єта», представлений в Італії, з метою переосмислити твір Мікеланджело через призму лиха сучасної війни.
В Італії Олена була в складі делегації жінок, що втратили на війні найдорожчих. Одразу після їхнього повернення, спілкуємось із ветеранкою в центрі Івано-Франківська. Олена розповідає, що в Римі вона відвідала музей Йосипа Сліпого (Верховного Архієпископа УГКЦ, який 18 років відбував покарання в таборах Сибіру та Мордовії, кардинала, – ред.). Там серед музейних предметів є його кухоль, ложка та інші речі, принесені з російських в’язниць. Олена згадує, коли їх побачила, то зрозуміла, що в Росії десятиліттями нічого не змінюється. Говорить, у неї вдома тепер є такий самий набір речей, котрий вона привезла з російської неволі в Оленівці.
«МИ УСВІДОМЛЮВАЛИ, ЩО МОЖЕМО ПОМЕРТИ, І БУЛИ ДО ЦЬОГО ЗГОТОВАНІ»
Через російську окупацію Донецької області Олена та Сергій Мордіки разом із двома доньками переїхали в Маріуполь. У 2014 році біля Мар’їнки вони покинули рідний дім і звичне життя – навчання дітей, улюблену роботу та теплі вечори, коли разом милувалися зорями. Астрономія, мистецтво і поезія були пристрастю Сергія, і його в цьому підтримували Олена та їхні дівчатка – Владислава і Крістіна. Уже в Маріуполі рідні подарували Сергію телескоп, про який він мріяв. Але чоловіка все більше турбувала російська агресія в Україні. Він розумів, що мусить захистити свою країну й сім’ю, тому одягнув військовий однострій і розпочав службу в полку «Азов». Олена стала до лав разом із ним. В «Азові» вона очолила військове пошиття.
– Коли я прийшла в «Азов» і в мене спитали, який би обрала позивний, не замислюючись сказала: «Шахматистка». Я ж граю в шахи з шести років. У чоловіка був позивний «Шахтар», що нагадувало про його фах у мирному житті, – розповідає ветеранка.
Говорить, у Маріуполі вона до останнього не вірила, що їм знову доведеться все втратити. У той же час Сергій все більше наполягав, щоб дівчата виїхали в Івано-Франківськ, і це відбулося за тиждень до повномасштабного вторгнення Росії. Олена та Сергій залишалися на службі.
– 24 лютого ми були в казармі. Обстріли почались о 4:30 ранку. Ми зібрали всі речі й поїхали на Азовсталь. Чоловік був у групі швидкого реагування. Коли прилітали наші гелікоптери, він вивантажував бойові комплекти й допомагав відправляти тяжкопоранених, – каже жінка.
Спочатку Сергій та Олена на Азовсталі були поруч, але ситуація ставала все більш небезпечною, і в останні півтора місяця вони не бачились.
– У нас був Starlink, який час від часу виводили з ладу. Тоді Сергій не знав, чи я жива, а я не знала, чи живий він. Коли зв’язок все ж таки з’являвся, ми писали одне одному, що все добре. Я ще встигала дітям надіслати таке ж повідомлення. Але нас обстрілювали 24 на 7 – летіло і з моря, і з неба. Росіяни накривали Азовсталь всім, чим могли… Ми усвідомлювали, що можемо померти, і були до цього готові. Мабуть, тому нам не було боязно, – розмірковує Олена.
ЯК ТІЛЬКИ ОПРИТОМНІЛА, ОДНА РУКА БУЛА ЦІЛКОМ НЕЗДАТНОЮ
Наприкінці квітня вона отримала наказ пошити прапори, з якими цивільні мали вийти з Азовсталі. Для цього Олена знайшла білі простирадла й червоні футболки, які колись належали робітникам цього заводу. Зробила червоні хрести й пришивала їх на полотно. Голка з ниткою, каже, завжди були під рукою.
– Коли я вже закінчувала шити другий прапор, підіймаю погляд і бачу… свого чоловіка. Це була мить істинного щастя. Я ж гадала, що ми вже ніколи не побачимось. Ми ще записали дітям коротеньке відео, що разом, що живі. Це було 28 квітня. А наступного дня Сергій загинув. Поїхав на бойове завдання – і росіяни їх накрили 120-міліметровими мінометами, – розповідає Олена.
Тоді вона почула по рації про двох «двохсотих», а ще – двох важких «трьохсотих», які вирушили на завдання.
– Я відчула, що мій Сергій – у цій четвірці… Він отримав травми, несумісні з життям. Побратими витягнули його з автівки, що палала. Чоловік помер на операційному столі. Наступного дня я сповістила дітям, що татуся більше немає. Дівчата просили мене лише про одне – вижити, – говорить жінка.
Через тиждень після цього армія РФ скинула на Азовсталь потужну авіабомбу. Тоді в бункері, у якому була Олена, загинуло приблизно 70 осіб. Живими залишилося 14, і Олена була серед них. Каже, те, що вижила, завдячує своєму Сергієві. Під час їхньої останньої зустрічі він просив дружину триматися ближче до виходу, і вона це добре запам’ятала.
– Це було 8 травня. Я ще писала дітям, що зі мною все гаразд. Тоді пролунав вибух – і я втратила свідомість. Як тільки отямилась, одна рука була цілком нездатною, другою я почала шукати біля себе телефон. В цей момент мене побачив побратим і виніс на перший поверх. Інших він уже не зміг врятувати, бо на тому місці все палало й вибухало. Це був надпотужний удар, ворожа ракета ще випустила якийсь невідомий газ, і перебувати там було неможливо, – згадує військова.
Усі, хто тоді вижив, перейшли в інший бункер Азовсталі. Людям надавали допомогу, але медичних засобів майже не залишилось.
– У мене було багато опіків, дві черепно-мозкові травми, десять переломів руки, з яких один – відкритий, і ще розрив плечового суглоба. Сказали триматися, бо немає ні знеболювальних, ні гіпсу, є лише декілька шматочків бинта. І ми всі трималися ще десять днів. Тоді, за наказом Президента, вийшли в полон. Ми розуміли, що цим наказом він рятував поранених. Усі знали, що росіяни поставили умову: або з Азовсталі виходять усі, або ніхто, – згадує жінка.
ЮШКА З БРУДОМ І ВОДА З ПУГОЛОВКАМИ
Підв’язана рука, опіки на обличчі й побита голова. Так Олена виходила з Азовсталі 18 травня. Разом із нею в полон вийшли ще більше ніж дві тисячі людей. Багато поранених і покалічених. Спершу російські вояки їх обшукали. Хлопців роззували, щоб забрати собі їхні берці. У деяких дівчат відбирали рюкзаки і все, що їм сподобалося.
До колонії в Оленівці вони під’їхали автобусом увечері того ж дня. Далі – ще дві доби очікування без їжі, води й допомоги.
– Тоді з Азовсталі росіяни привезли дуже багато людей і фізично не встигали нас заводити в бараки, – пояснює Олена.
Її подальшим перебуванням стала шестимісна камера, в яку завели 28 дівчат.
– Майже всі спали на підлозі. Дівчат не били. Дуже знущалися з хлопців. Щоночі й щодня ми чули їхні крики. Умови були жахливі. Годували нас юшкою з брудом на брудній воді. Для пиття воду набирали пожежними машинами зі ставка, вона була такою ж брудною, та ще й з пуголовками. Нам цю воду передавали в п’ятилітрових баклажках. Голод був неймовірний. У камері ми всі втрачали вагу. Я схудла майже на 20 кілограмів. Ми рятувалися від голоду кулінарними рецептами – писали їх та уявляли собі ці продукти та їхній смак, – посміхається Олена.
Питаю, на чому їм вдавалося писати рецепти.
– У камеру нам приносили читати деякі книги, і в них були чисті сторінки. Ще в дівчат були блокноти та обгризки олівців. І так ми писали ті рецепти. Згодом мені вдалось їх вивезти.
– На допити часто водили?
– Так, але казали, що ведуть на розстріл. Це було страшно сприймати, бо я розуміла, що можу більше ніколи не побачити своїх доньок. Думала, або розстріляють, або засудять на все життя.
– І скільки таких «розстрілів» ви пережили?
– Разів зо п’ять. Кожний – десь годину. На допитах не знущалися. Запитували: чому пішла в «Азов»? Звідки? Звання? Посада? Росіяни вважали, що кожна жінка в «Азові» обов’язково була снайперкою, тому вимагали в цьому зізнатися.
– А насправді в «Азові» багато дівчат були снайперками?
– Ні. Снайперами були лише чоловіки.
МОЇ ДІВЧАТА ДВІЧІ ХОВАЛИ СВОГО ТАТУСЯ
У російській неволі сержантка «Азова» Олена Мордік провела 120 днів. У ніч з 28 на 29 серпня в її бараці було чути вибухи і крики, але тоді жінки не розуміли, що відбувається. Уже вранці вони дізналися про теракт. Українських бранців, які вижили, заводили в камеру, що поряд з їхньою. Усі хлопці, каже Олена, були роздягнені.
– Ми ще збирали для них речі – футболки, штани, шкарпетки. Кожна з нас віддавала що могла, і потім усе це передавали хлопцям, – згадує Олена Мордік.
20 вересня російські вояки разом з іншими назвали її прізвище. Далі були слова: «З речами – на вихід!».
– Нас вивели на вулицю у клітки. Навпроти я побачила хлопців з «Азова». Тоді відразу подумала, що нас будуть везти в Москву судити. Усім зав’язали очі й руки. У КАМАЗ кидали, наче мішки з картоплею. Їхали майже п’ять годин. Коли я почула гул літака, зрозуміла, що ми на аеродромі. Спочатку літаком нас доставили в Москву. Тоді я ще подумала, що сталося найгірше. Але літак знову злетів, і ми приземлились у Гомелі. Лише там я зрозуміла, що це обмін. Звідти нас уже везли автобусами до кордону. Потім зняли пов’язки з очей, звільнили від тугих стяжок руки, і ми почули: «Добрий вечір! Ви в Україні!» – посміхається Олена.
Згадує, вона одразу попросила телефон в українського поліціянта. Набрала доньок, сказала, що жива і вже в Україні. А тоді Олена й дівчата не стримували сліз.
– Діти приїхали до мене наступного ранку. Розповіли, що тіло татуся повернули за першої евакуації. Вони здавали ДНК. Через те що не знали, скільки я перебуватиму в полоні, отримали дозвіл на кремацію. Мої дівчата двічі ховали свого татуся: перший раз – перед кремацією, коли його привезли у труні, а другий – разом зі мною. Ми поховали Сергія в Івано-Франківську, – додає Олена.
Питаю, що допомагало їй усе це пережити.
– Найперше – віра в Україну. У полоні нам казали, що Запоріжжя, Харків – уже російські. Там багато було неправди, ми це розуміли й вірили, що Україна тримається. Ще я вірила, що побачу своїх доньок, і це додавало сили.
МІСІЯ – ДОПОМАГАТИ ВЕТЕРАНАМ ПОВЕРНУТИСЯ З ВІЙНИ
– А як вам вдалося вивезти з Оленівки кулінарні рецепти?
– Коли нас виводили, росіяни перевіряли мої речі. Побачили термочашку, дещо з особистих речей і записи, які нічого для них не значать. Тому й не забрали.
– За цими рецептами вже щось готували в мирному житті?
– Так, і готувала, і переглядаю їх часто. Що готувала? (усміхається, – ред.). Торти, пироги. Це непрості рецепти. Я потім зустрічалася з багатьма дівчатами, з якими ми їх писали. Згадували все. Багато дівчат відбували згодом покарання в Таганрозі і звідти вже нічого не могли привезти. Знаєте, в Італії я була в музеї Йосифа Сліпого, що в соборі Святої Софії. Нас підвели до вітрини, у якій зберігаються його особисті речі з російських катівень. Я дивилася на його ложку, чашку, годинник і розуміла, що це все тепер є в мене. Стільки років минуло, а в Росії нічого не змінилося. Чоловік моєї старшої доньки теж був у російському полоні. Він три роки перебував у Мордовії, де свого часу відбував покарання Йосиф Сліпий. Данило теж є військовим «Азова» і був на Азовсталі. Ми довго не знали, чи він живий. Але я його побачила в Оленівці, коли нас виводили. Тому під час зустрічі з донькою повідомила їй добру новину.
– Данила звільнили?
– Так. Майже рік тому. Але я все одно ходжу на акції, щоб нагадати про своїх побратимів з «Азова», які вже чотири роки в полоні. Що б я порадила тим, хто чекає рідних із російської неволі? Не втрачати надії й робити все можливе, щоб нагадувати про це світу. Нам важливо розповідати правду. В останні два роки я знімалась у польських режисерів у стрічці «Жінки і війна». Цього року фільм покажуть на одному з міжнародних фестивалів, а кошти, що збиратимуть під час демонстування стрічки, скерують на відкриття реабілітаційного центру для жінок, що постраждали через війну.
– Важко було повернутися до мирного життя?
– Спочатку я взагалі не знала, як далі жити та чим займатися. Знаєте, важко було навіть спілкуватись із цивільними. Мені не вистачає підтримки й любові Сергія. Часто згадую вірш, який він написав для мене в Азовсталі, під обстрілами. Я тоді отримала цей вірш повідомленням на телефон. Думаю, він відчував, що це буде його остання присвята мені. Після лікування та реабілітації я почала ходити в гори. На одному з ретритів мені запропонували стати менторкою-ветеранкою. Тепер ми робимо пригодницькі кемпінги «Компас Героя» – своєрідний перехід від військового до цивільного життя. Також у хабі «Ветераницивільні Петрос», який очолює Наталка Найда, я тренувалась і пройшла навчання в Катерини Дубровіної (української лучниці, призерки Олімпійських ігор, – ред.), стала інструкторкою зі стрільби з лука для ветеранів. Тепер моя місія – допомагати ветеранам повернутися з жахіття війни.
Світлини з родинних архівів Олени Мордік
Азовсталь Івано-Франківськ Рим Ветерани війни Війна Військові Полонені