“`html
В Україні одночасно спостерігаються дві складні ситуації на ринку праці, котрі теоретично мали б знаходити вирішення одна в одній. З одного боку – відчутний брак робочої сили, через що підприємства іноді вимушені наймати іноземних громадян і виплачувати на 25-30% більше. З іншого – велика кількість вимушених переселенців, які не можуть знайти собі заняття у нових областях проживання.
РБК-Україна дослідило, чому ці два явища співіснують одночасно, які перешкоди ускладнюють працевлаштування вимушено переміщених осіб та у скільки обходиться бізнесу залучення іноземців.
Контекст: масштаб обох проблем
Лише протягом першого кварталу 2026 року роботодавці надали 148 тисяч пропозицій роботи до Державного центру зайнятості. З них вдалося закрити лише 61 тисячу – приблизно 41%, свідчать дані ДЦЗ. Водночас число зареєстрованих претендентів на роботу досягло майже 261 тисячі.
“Опитування Європейської Бізнес Асоціації демонструють, що нестачу персоналу відчувають майже всі: 74% вказують, що проблема є значною, 21% повідомляють про часткову нестачу кадрів, і тільки 5% компаній ЕВА не відчувають дефіциту кадрів”, – повідомила РБК-Україна Ганна Дерев’янко, виконавча директорка Європейської Бізнес Асоціації.
Найбільш складна ситуація – у робітничих спеціальностях. У відповіді на запит РБК-Україна ДЦЗ зазначив, що серед незакритих місць роботи 6% припадає на будівельну галузь, ще по 3% – на аграрний сектор та комунальну сферу.
“Сфера світлопрозорих конструкцій зараз вкрай сильно відчуває нестачу працівників. Мова йде не про одну окрему спеціальність, а про весь виробничо-монтажний цикл. Встановлення вікон, дверей, фасадів та світлопрозорих конструкцій наразі неможливо замінити ані роботами, ані штучним інтелектом”, – поділився з РБК-Україна Михайло Орленко, директор Асоціації “Українські виробники світлопрозорих конструкцій”.
За даними на початок 2026 року, в Україні офіційно зареєстровано 4,6 млн вимушених переселенців, свідчать дані Міністерства соціальної політики. Проте існують й інші оцінки цього явища.
“У реєстрі досі залишаються колишні “пенсійні туристи” – особи, котрі проживали на непідконтрольних територіях, проте приїжджали за пенсією. Їх ніхто звідти не прибрав. Якщо подивитися на розподіл по областях, найбільше зареєстрованих ВПО – у Донецькій та Луганській областях. Проте в Луганській вже не може бути ніяких ВПО. Справжня кількість переселенців – на рівні 3-3,5 мільйонів”, – запевнив РБК-Україна Олексій Позняк, завідувач відділу міграції Інституту демографії НАН України.
Водночас за кордоном, за підрахунками Центру економічної стратегії (ЦЕС) на січень 2026 року, знаходилося 5,6 млн українських біженців. Масове повернення більшості з них у найближчому майбутньому малоймовірне.
При цьому на Єдиному порталі вакансій Державного центру зайнятості постійно спостерігається парадоксальна ситуація: наявних пропозицій роботи більше, ніж зареєстрованих тих, хто шукає роботу. Це формує глибоку структурну аномалію: робочі місця є, але профіль претендентів не відповідає потребам підприємств, особливо у сферах з важкою фізичною працею.
Підприємства вимушені знаходити рішення, зокрема й за межами країни. Адже місцевих працівників фізично не вистачає.
При цьому варто зазначити, що число офіційно виданих дозволів на роботу в Україні для іноземних працівників зовсім не таке велике, як може здатися з медійного галасу. За відомостями, якими поділився з РБК-Україна Олексій Ящук, виконавчий директор групи компаній “Хаскі”, за перший квартал 2026 року держава видала іноземцям лише 3 554 дозволи. За весь 2025 рік – трохи більше 7 тисяч.
“Це більше, ніж у 2022-2024 роках, коли щороку видавали від 3 до 4,7 тисяч дозволів. Проте це значно менше, ніж було до 2022-го року”, – уточнив Олексій Ящук.
Однак, тема працевлаштування в країні іноземців дуже обговорювана. Але варто зазначити, що проблема має якісний, а не кількісний характер.
Ціна питання: економічний розрахунок
У скільки ж обходиться бізнесу працевлаштування іноземних громадян та ВПО? Коли цифри стають поруч, картина виходить показовою.
“Для того, щоб навіть некваліфікований іноземець з бідної держави приїхав працювати в Україну, йому потрібно платити щонайменше 30 тисяч гривень на місяць. Крім того, його потрібно забезпечити житлом. Орієнтовно 1 тисячу доларів потрібно буде сплатити міжнародній рекрутинговій компанії за пошук такого працівника”, – пояснив РБК-Україна кандидат економічних наук, незалежний експерт Олександр Хмелевський, який загалом критично налаштований до залучення іноземних працівників.
За його словами, іноземний працівник обходиться компанії щонайменше в 40 тисяч гривень на місяць. В той час, як українець готовий виконувати таку саму некваліфіковану фізичну роботу за 10-15 тисяч гривень.
Польський аналітик Томаш Богдевич з Gremi Personal на прохання РБК-Україна підтвердив порядок чисел.
“Основні витрати бізнесу в такій моделі – це не заробітна плата, а саме доставка та легалізація працівника. В середньому вони становлять близько 1000-1500 доларів на одну людину”, – зауважив фахівець.
Самі роботодавці, які вже мають досвід співпраці з іноземними працівниками, описують цей шлях як “досить складний і недешевий процес”. За словами Михайла Орленка, витрати для бізнесу при найманні іноземних працівників складаються не тільки із заробітної плати. Це також послуги посередників, підготовка документів, оформлення дозволів, візові процедури, логістика, проживання, побутова адаптація, іноді – перекладачі.
“Якщо подивитись з позиції роботодавця, то саме йому потрібно конкурувати за цих потенційних іноземних робітників. Він зіткнеться з низкою труднощів: кілька місяців часу з моменту початку оформлення документів до моменту приїзду робітників; додаткові фінансові витрати на отримання дозволів; мовний бар’єр; невідомий рівень кваліфікації”, – додає Олексій Ящук.
Чому це не працює: три системні перешкоди
Якщо ВПО теоретично вигідніші за іноземців – чому роботодавці все одно звертаються до послуг нерезидентів? РБК-Україна виділило три перешкоди, кожна з яких сама по собі не є непереборною. Проте разом вони утворюють стіну.
Перешкода №1 – житло і мобільність. Більше 50% ВПО згодні змінити область заради роботи – проте не мають де жити. Ціни на оренду в Києві на 22% вищі за середні по країні. Водночас роботодавці для іноземних робітників гуртожитки надають самі – а для ВПО такої практики немає.
“Польський досвід показує, що ринок праці сам по собі не може поєднати вакансію, працівника та житло. Цей зв’язок потребує окремої системи узгодження”, – коментує Томаш Богдевич.
Практичний приклад: ВПО з Маріуполя готовий їхати до Черкас на будівництво. Але де поселитися першого тижня, якщо гуртожитку немає, а оренда в місті коштує 8 000–12 000 гривень? Деякі підприємства вже самостійно вирішили питання проживання для своїх іноземних працівників – хтось будує, а хтось вже збудував гуртожитки на території власних заводів. Для ВПО такого механізму немає.
Перешкода №2 – невидимість на ринку праці. Серед зареєстрованих безробітних – понад 80% жінки. Нестача найбільша у будівництві, де потрібні чоловіки. Але де ж ВПО-чоловіки?
Частково нестача викликана тим, що сотні тисяч чоловіків захищають Україну в лавах ЗСУ. Проте, на думку експертів, об’єктивно більше ринок втратив від нелегальної еміграції чоловіків за кордон та внаслідок ухилення від мобілізації.
“Більшість чоловіків призовного віку, які не мають “броні”, не хочуть ставати на облік в центри зайнятості та не хочуть офіційно працевлаштовуватись на роботу, оскільки інформація про них одразу потраплятиме до ТЦК. Внаслідок цього ринок “почорнів”, – констатує Олексій Ящук.
Результат: вакансія і кандидат є, проте не зустрічаються. Вони перебувають у різних системах обліку. Роботодавець не знає, де шукати ВПО-чоловіка без виходу на державну службу зайнятості. Тут виникає питання до системи: чи існує механізм анонімного або “безпечного” підбору для ВПО, що уникають реєстрації? У ДЦЗ наголошують, що значна частина сервісів вже переведена в онлайн-формат.
“Наразі більшість сервісів служби зайнятості доступні в цифровому форматі. Через офіційний сайт можна не тільки шукати роботу, але й отримати консультації, подати заявки на грант або ваучер на навчання”, – повідомив РБК-Україна заступник директора Державного центру зайнятості Станіслав Павленко.
Перешкода №3 – розрив кваліфікацій і комунікації. Ця проблема – найскладніша для системного вирішення. Вона складається з двох шарів, що рухаються назустріч один одному, проте так і не стикаються.
“Основна причина низької зайнятості ВПО – невідповідність між їхньою кваліфікацією та тими вакансіями, які пропонує ринок праці в областях переміщення. Люди переміщуються з промислових областей Сходу в аграрні області Центру – це безпосередньо впливає на зайнятість. Якщо 30-річному ще відносно легко опанувати нову спеціальність, то для людини 50-60 років це вже дуже проблематично”, – зазначає Олексій Позняк.
При цьому програма ваучерів на перекваліфікацію – до 33 280 гривень – існує. Проте її популярність серед ВПО вкрай низька.
У 2025 році ваучером скористалися лише 5 430 ВПО. Разом з тим, за даними ДЦЗ, з майже 16 тисяч учасників програми, яких опитали після навчання, роботу знайшли близько 2 тисяч. Інші підвищили зарплату, стали підприємцями або зробили кар’єрний ріст. А 42% відзначили поліпшення самооцінки та емоційного стану – ефект, який важко оцінити у грошах.
До того ж варто пам’ятати, що ВПО переїжджають не від того, що в їхніх містах немає роботи, а через війну. І тут, на думку фахівців, навіть підвищення оплати не допоможе. Оскільки якщо людина в офісі отримувала умовних 800 доларів, то за 1000 доларів та місце в гуртожитку не стане будівельником.
“Українці тікають не від бідності, а від війни. І ми вже бачимо це і по країнах ЄС: деякі вакансії українцями не можна закрити. Роботу на заводі з важкими умовами ми вже навіть не пропонуємо українцям – а лише мігрантам з Південної Америки або Південно-Східної Азії” – розповів РБК-Україна Нікіта Наконечний, директор з маркетингу Агенції працевлаштування в ЄС Altego Agency.
Ніяких упереджень – лише системні проблеми
Роботодавці, науковці та рекрутери описують ту саму реальність – проте з різних сторін. Картина, яка складається, не залишає простору для простих відповідей.
“Як керівник бізнесу, через який проходять тисячі різних працівників, я можу стверджувати, що ніякого упередженого ставлення до ВПО немає. ВПО отримують ті ж пропозиції роботи, що і всі”, – запевняє Олексій Ящук.
Проте відсутність упереджень – це не те саме, що вирішена проблема. Михайло Орленко уточнює: готовність брати ВПО є, а от готовності самих ВПО – не завжди.
“Багато підприємств вже готові брати ВПО на роботу навіть без компенсаційних програм, якщо людина має бажання працювати, навчатися і закріпитися в професії. Перешкода часто в іншому: частина ВПО не готова переходити у фізично важку виробничу або монтажну роботу, частина живе в стані невизначеності, частина орієнтується на соціальні виплати”, – зазначає Михайло Орленко.
При цьому він стверджує: ВПО – важливий резерв, проте не достатній. Україна не зможе покрити кадровий дефіцит лише власними переселенцями. Компенсація та житло – це лише частина рівняння.
“Потрібна ширша система: мотивація людей до праці, професійна орієнтація, коротке практичне навчання, супровід на початковому етапі”, – додає директор Асоціації “Українські виробники світлопрозорих конструкцій”.
Компенсації є. Але їх ніхто не використовує
Ганна Дерев’янко з Європейської Бізнес Асоціації фіксує те, що підтверджують і самі роботодавці: про державну програму компенсації за найм ВПО знають – проте не користуються.
Державний центр зайнятості уточнив для РБК-Україна: у 2024–2025 роках компенсацією за найм ВПО скористалися по 7,1 тисячі роботодавців щороку – переважно у торгівлі (кожен третій) та переробній промисловості (16%).
“Серед компаній Асоціації наразі лише невелика частина активно використовує програми компенсації за працевлаштування ВПО”, – зазначає виконавча директорка EBA.
Причина – не в небажанні. Причина в тому, що гроші не вирішують головного. Бізнес оцінює не обсяг компенсації, а сукупність умов: чи підходить кандидат за фахом, і – найчастіше – де він буде жити.
“Для бізнесу визначальними факторами залишаються насамперед кваліфікація працівника, його професійні навички та відповідність потребам компанії. Комплексний пакет підтримки для ВПО, безумовно, може стати додатковою підтримкою як для самих працівників, так і для роботодавців. Водночас навряд чи лише фінансові компенсації здатні кардинально змінити ситуацію на ринку праці”, – уточнює Ганна Дерев’янко.
Іншими словами: компенсація за працевлаштування ВПО – це добре. Проте якщо людині немає де жити в новому місті, жодна компенсація не зрушить ситуацію.
Де насправді проблема в системі
Якщо зібрати усі думки разом – картина стає чіткою. Проблема не в злій волі – ані роботодавців, ані держави. Проблема в архітектурі: кожен елемент системи функціонує окремо, проте жоден не з’єднує всіх трьох учасників одночасно.
“У структурі служби зайнятості відсутній механізм, який автоматично та одночасно поєднував би вакансію, особу, яка шукає роботу з-поміж ВПО та доступне житло. Проте окремі елементи такого узгодження реалізуються через суміжні інструменти”, – зазначив Станіслав Павленко.
Ось три тези, які пояснюють ситуацію краще за будь-які програмні документи.
Перша: іноземець дорожчий – проте зрозумілий. Роботодавець знає: сплати 1000–1500 доларів за легалізацію, забезпеч гуртожиток, чекай декілька місяців – і людина приїде і працюватиме. Процедура складна й коштовна, проте прозора. З ВПО – навпаки: формально дешевше і простіше, проте що робити з житлом – незрозуміло, і ніхто не підказує.
Друга: гроші є – їх просто не видно. В середньому держава виділяє приблизно 39 тисяч гривень роботодавцю за найм ВПО (це розрахункова середня величина від 8 647 гривень на місяць мінімальної зарплати, що виплачується 3–6 місяців; вона дорівнює від 25 941 гривень до 51 882 гривень, тобто в середньому 38 912 гривень).
А ще до 33 280 гривень (10-кратний прожитковий мінімум станом на 2026 рік) надається за ваучер на перекваліфікацію самому переселенцю. Це реальні інструменти. Проте більшість роботодавців про них або не знає, або не розуміє, як ними скористатися. Більшість ВПО про ваучери не чули взагалі.
Третя: відсутній один механізм – і всі три елементи розпадаються. Є вакансія – проте немає ВПО поруч. Є ВПО – проте немає житла в потрібному місті. Є житлова субсидія – проте вона не прив’язана до конкретної вакансії.
На порталі ДЦЗ є вкладка “Вакансії з житлом”, і є поодинокі кейси – зокрема, понад 20 переселенців із Донеччини знайшли роботу та дах на Закарпатті завдяки кампанії служби. Проте це виняток, а не система.
А ось, наприклад, Польща вже пройшла цей шлях – з масовою трудовою міграцією з України та Азії. Висновок однозначний – ринок сам не впорається.
“Ринок праці сам по собі не може поєднати вакансію, працівника та житло. Цей зв’язок потребує окремої системи узгодження”, – зазначає Томаш Богдевич.
Трудова міграція з третіх країн – не вихід
Тему залучення іноземних робітників та зайнятості ВПО неможливо розглядати окремо від глибшої демографічної кризи, наголошує Володимир Власюк, директор ДП “Укрпромзовнішекспертиза”.
“Чисельність українців на підконтрольній території зменшилась із 52 млн у 1992 році до 29,5 млн сьогодні – тобто на 43% за роки незалежності. Жодна європейська держава не має і близько такого падіння. Проте питання демографії залишається занедбаним: елементарного перепису населення не проводилось з 2001 року”, – поділився він з РБК-Україна.
На його думку, міграційна стратегія, що зараз активно розробляється, не повинна замінити справжній пріоритет – повернення українців. На його думку, найперше потрібно працювати з мільйонами українців працездатного віку в Україні та за кордоном, щоб залучити їх до роботи на батьківщині.
Цю кількість можна оцінити в 3,7-4,1 млн осіб. Масово завозити працівників з третіх країн і не працювати заради повернення співвітчизників – це незрозуміло, а в умовах коли українці сконцентровані на війні та фронті навіть цинічно.
Власюк також вказує на економічний аспект проблеми: продуктивність праці в українській промисловості вдвічі-втричі нижча за польську. Це означає, що за правильної інвестиційної політики наявними трудовими ресурсами можна суттєво збільшити ВВП – без масового завезення іноземців.
“Потрібно поспішати не з мігрантами, а зі стратегією повернення українців та з економічною моделлю, яка створить високопродуктивні й добре оплачувані робочі місця, – резюмує Володимир Власюк. – Тільки тоді українці повертатимуться – інакше вони продовжать виїжджати навіть після закінчення війни”.
В уряді це, здається, розуміють. Зокрема, міністр економіки, екології та сільського господарства Олексій Соболев в інтерв’ю РБК-Україна наголосив, що пріоритетом держави залишається максимальне залучення власних резервів, а не масовий імпорт трудових мігрантів.
За його словами, для забезпечення 7% щорічного зростання ВВП Україні протягом наступних 10 років потрібно 4,5 млн додаткових працівників. Держава планує шукати їх насамперед усередині країни – серед 18 млн людей, які зараз поза ринком праці. Мова йде про залучення молоді, осіб 50+, людей з інвалідністю та часткову легалізацію тих, хто уникає офіційного працевлаштування.
Другим ключовим напрямком Соболев називає повернення українців з-за кордону. Для чого вже запускаються спеціальні хаби та програми підтримки з житлом, освітою та працевлаштуванням.
“Ми провели “трудовий Кабмін” два тижні тому. Програми для молодих людей – щоб більше їх залучити в ринок праці – це те, над чим ми працюємо, – запевнив міністр. – І це значно простіший і швидший ресурс, ніж додаткова міграція”.
Читають зараз: Публікують необґрунтовані цифри: реальна середня зарплата в Україні значно нижча за офіційну статистику, – аналітик.
Чому ви можете довіряти vesti-ua.net →
Підписатися
“`