“`html
Відверто критикують Кремль Z-агітатори та інстаграм-зірки, “здобутки” російського війська викликають регіт, а економіка стрімко котиться вниз. Про поточну ситуацію в Росії, чому ці явища проявилися лише тепер, і чи може це мати наслідки – читайте в статті журналіста РБК-Україна Мілана Лєліча.
“Сподіваюся, вони поплатяться за це своїм життям. Інакше це вже повна біда”, – так один із впливових Z-каналів відреагував на розпорядження Зеленського, яке дозволяє організацію параду в Москві на 9 травня.
Інші пропагандисти висловилися аналогічно, із загальним посилом “демілітаризація України досягла апогею, Київ визначає, чи проводити нам парад, чи ні”.
Нарікання російських радикальних патріотів, які вимагають “воювати по-справжньому” і дорікають Путіну в недостатній жорстокості – безумовно, не є чимось новим. Ідейного натхненника їхнього руху Ігоря Стрєлкова-Гіркіна подібні висловлювання привели до чотирьох років у виправній колонії загального режиму.
Проте до квітня-травня 2026 року, як констатують багато хто в Росії та особливо за її межами, у державі-агресорі назріває згода щодо “так далі існувати неможливо”. І цю точку зору поділяють, хоч і по-своєму, і затяті Z-пропагандисти, і представники російської верхівки, і великий бізнес, і навіть звичайні громадяни-амеби, які на п’ятому році масштабної війни залишалися “аполітичними”.
Криза настала
Припущення про швидкий і неминучий розвал РФ в українському інформаційному просторі циркулюють з 2014 року, з першої хвилі російської агресії. Усі любили наводити аргументи, що будь-яка імперія, особливо така внутрішньо неміцна, як російська, неодмінно розвалиться.
Усі тішилися будь-яким проявам національної свідомості умовних башкирів чи ерзян, зображували барвисті карти, де на території РФ виникає декілька десятків нових державних утворень.
Мап ставало все більше, термін настання розпаду постійно переносився: 2017, 2018, 2019… І так аж до повномасштабного вторгнення у 2022-му.
Після того, як першу хвилю навали вдалося відбити, з’явилася нова надія – що цього разу імперія дійсно спробувала проковтнути надто великий кусок і приречена померти від санкційного удушення. Не трапилося і цього – замість того, щоб оперативно накинути агресорам на шию петлю, Захід лише ледь-ледь затягував їм шарфик.
І навіть заколот Пригожина у 2023 році не ініціював відцентрові процеси, хоча, можливо, того разу Росія була найближчою до краху.
Але зараз кількість ознак і публікацій про них стала настільки значною, що їх неможливо ігнорувати.
Виділяють кілька факторів кризи. Серед найбільш очевидних – економіка, яка все ж відчутно потерпає від санкцій і жахливого перекосу в бік військового виробництва. ВПК став єдиним локомотивом економіки, втім, забезпечуючи зростання ВВП і зарплати навіть вищі, ніж до повномасштабної агресії.
Значним подарунком агресорам стала іранська авантюра Трампа, що спричинила стрімке зростання цін на нафту. Вона стала тим самим чорним лебедем, на очікуванні якого і будувалася стратегія Кремля – перетерпіти, “перечекати” Захід, сподіваючись на те, що щось станеться. Лебідь прилетів, але українські Сили оборони швидко підрізали йому крила – і збільшення нафтових надходжень виявилося значно меншим за очікуване. А дефіцит бюджету вже в півтора рази перевищує річний план.
Тому атмосфера на квітневій публічній нараді з економіки за участю Путіна помітно відрізнялася від звичної. Довелося визнати факт спаду економіки в першому кварталі 2026-го – вперше з 2023 року.
Звісно, диктатор миттєво знайшов тому “об’єктивні причини” – наприклад, той факт, що цього року робочих днів було менше, ніж минулого (23 лютого, святковий день у РФ, цього разу припав на понеділок, вочевидь, через підступність англосаксів).
На сходинку нижче за царя, де розташувалися топ-бояри, озвучують – причому, найважливіше, озвучують публічно – більш реалістичні причини. Наприклад, міністр економічного розвитку каже про те, що прогрес закінчився, бо “резерви в економіці вичерпані”.
На жаль, само по собі це не означає, що ракет-дронів виготовлятимуть менше. Росія живе за правилами старого анекдоту про здорожчання горілки: “Тату, це означає, що ти тепер будеш менше пити? – Ні, синку, це означає, що ти тепер будеш менше їсти”. Поки в бюджеті залишатиметься останній рубль, його спрямовуватимуть – принаймні, намагатимуться – на військові потреби.
Але справа в тому, що і з військовими потребами справи йдуть не дуже. Над багаторазовим взяттям Куп’янська в Росії кепкували, напевно, ще більше, ніж в Україні.
Як зазначають опозиційно налаштовані російські оглядачі, державний наратив про війну з Україною як нову “велику вітчизняну” зрештою вдарив по самій владі. Коли тривалість поточної війни перевищила тривалість тієї самої ВВВ кілька місяців тому.
І якщо діди, яких носять на палицях, брали Берлін, то їхні онуки все ніяк не візьмуть Малу Токмачку.
А тут ще й Україна почала жалити дедалі відчутніше, далекобійними ударами дістаючи все глибше і глибше. І якщо, як відомо, “спецоперація йде чітко за планом”, то що ж це за план такий?!
Думка, відверто кажучи, нескладна, але виявилося, що до неї російському пересічному населенню довелося йти понад чотири роки.
Мабуть, останньою краплею стало те, що навіть найбільш ізольовані обивателі, яких “не цікавить уся ця політика”, не можуть з усіх сил не чути сморід від нафтопереробних заводів, які палають за тисячу кілометрів від лінії зіткнення.
Крах суспільного договору
І все це на тлі нових і нових заборон, під гаслом “зміцнення безпеки”. А в результаті обмежень дедалі більше, а безпеки дедалі менше. Тим самим порушується компроміс режиму з його підданими, який описується як “не можна бути проти війни, але бути поза війною – можливо”.
Постійні вимкнення мобільного інтернету, примусове впровадження месенджера “Макс” замість звичного Телеграма, посилення боротьби з VPN – держава безпосередньо втрутилася в затишний світ аполітичної публіки, яка досі сяк-так існувала без усіх цих печенігів і англосаксів.
Тому й почали звучати голоси, які висловлюють це незадоволення, від інстраграмниці Вікторії Боні до Z-блогера Іллі Ремесла. Спочатку здавалося, що система відреагує як зазвичай.
Гігант патріотичної шизофренії Соловйов обізвав Боню “пошарпаною повією”, а Ремесло оперативно потрапив до психіатричної лікарні. Але – дивовижним чином – Соловйов згодом вибачився, а Ремесло вийшов із лікарні, продовжуючи критикувати режим і навіть – неймовірно! – царя особисто.
“Те, що пише Ремесло, щодня, про неминучість кінця Путіна – і нічого не відбувається… Це означає, що ця точка зору, про те, що Путіна треба міняти, є дуже важливою. В еліті назріває думка, що щоб врятувати режим, потрібно прибрати Путіна. Ось Ремесло – це відображення тієї імперської традиції, що щоб врятувати імперію, треба прибрати Путіна. Російська традиція не пробачає царю або диктатору програну війну”, – говорить у коментарі РБК-Україна один із лідерів російської опозиції Гаррі Каспаров.
Про те, що всередині російських еліт справді не все добре, говорять й інші. Зокрема, йдеться про протистояння між ФСБ, у розпорядженні якого є один метод на всі випадки життя – тотальні заборони, і внутрішньополітичного блоку Адміністрації президента.
Останнім потрібно готуватися до осінніх виборів – так, як не парадоксально, в Росії ця процедура ще існує і до неї навіть готуються. Реального сенсу в ній немає – результат завжди заздалегідь відомий, але є формальний – щоб усе пройшло без проблем. ФСБ, яке зовсім уже втратило контроль, цьому заважає. Тим більше, якщо все зводиться до заборон, то для політики, навіть у такій сурогатній формі, як у РФ останніми роками, місця просто не залишається. Як, відповідно, і необхідності в її “кураторах”.
А великому російському бізнесу, який евакуювався із Заходу, безмірне посилення ФСБшників теж не до вподоби.
Тому нинішні “вольності”, на зразок виступів Боні та Ремесла, публікації рейтингів підтримки Путіна, які повільно, але впевнено знижуються, якраз можуть бути проявом цієї внутрішньоелітної боротьби. І так, не варто забувати про те, що в репресивній країні соцопитування приблизно такі ж, як і вибори.
“Проблема полягає не стільки в самих репресіях, скільки в репресіях без мети”, – пише в статті для The Economist колишній російський високопосадовець (на умовах анонімності).
І далі констатує: ситуація зайшла в безвихідь. Власне, більшість свіжої аналітики якраз суто констатувального характеру: справи кепські і стають дедалі гіршими, народ незадоволений, вождь остаточно втратив зв’язок із реальністю й ауру величі.
Це добре і майже чудово, але до чого це призведе? І чи призведе взагалі? Головний редактор видання “Важливі історії” Роман Анін бачить два сценарії: іранський (гайки закручують ще сильніше) і смута – за прикладом тієї, що настала невдовзі після божевільного правління Івана Грозного.
Не виключений і третій шлях: населення буде обурюватися, заборони – запроваджуватися, вежі Кремля – змагатися між собою. І нічого не трапиться. Від народу, чиї найактивніші представники колись ставали в чергу, щоб залізти у автозак на акції протесту, такого цілком можна очікувати.
Зате зрозуміло, що робити Україні – розхитувати ситуацію далі, всіма можливими методами. Можливо, і вийде.
Адже як сказав колись давно один російський політичний діяч, “історія показує, що всі диктатури – тимчасові”. Діяча звали Володимир Путін.
Читають зараз: “Нікому не вірте”: Залужний відповів, чи варто чекати на “чорні лебеді” для закінчення війни.
Чому ви можете довіряти vesti-ua.net →
Підписатися
“`